Цього року національні пам’ятні заходи до 83-х роковин Голодомору присвячені людям, які змогли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933 роках. «Голодомор не зламав» — ані цих людей, ані наш народ.

«Незламні» – це 15 історій про тих, кого не зламав Голодомор.

КАТЕРИНА БІЛОКУР (1900 – 1961)

видатна художниця

Народилася у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли і навіть не хотіли пускати до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала, а ще грала у сільському театральному драмгуртку. Двічі намагалася вступити на навчання, але отримувала відмову через відсутність свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і дозволили займатися улюбленою справою.

У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померло понад 3,5 тис. осіб. Можливо, саме мрія стати художником дала сили Катерині Білокур пережити геноцид. Сама вона про це публічно не згадувала протягом багатьох років. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку Катерина обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33 рік…».

Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Художницю запросили у Москву, а згодом її твори постійно експонувалися.  В 1946-1947 роках родина Білокур змушена була пережити ще один голод. Збирали останні колоски на колгоспному полі. Під впливом побаченого Катерина Білокур пише картину «Цар-Колос», яка стала вінцем її творчості.

«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав Пабло Пікассо, побачивши в 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле».

Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ані її сільського скромного способу життя, ані творчого запалу. Творчий доробок Катерини Білокур налічує 82 картини. Вони й сьогодні вражають своєю неймовірною красою і дивовижною майстерністю авторки.

«Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва».

АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ (1922 – 2014)

письменник, мемуарист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка

Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині, у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати Анатолія була дочкою священика. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони отримали прізвище покійного сільського вчителя – Дімаров. З ним і довелося прожити життя у радянській державі. Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам у автобіографічному творі «Прожити й розповісти».

Війну Дімаров пройшов на фронті та у партизанському загоні, був поранений. Пізніше працював у газеті «Радянська Волинь», навчався у Літературному інституті імені Горького в Москві та у Львівському педагогічному інституті. Належав до Спілки письменників України.

Журналістка Наталія Малімон написала про почуте від Анатолія Дімарова про Голодомор: «Пригадую, як з гумором розказував, що якось у їхню хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою... Він вже не міг говорити, щось белькотів. «А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так з молодшим братом Сергієм злякалися, що висадили вікно разом із рамою!» – сміявся з печаллю в очах Анатолій Андрійович».

Дімаров одним із перших у радянській літературі підняв тему голоду 1932-1933 років в Україні. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964). Письменник весь час намагався доносити життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка – ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив у ньому викреслені сторінки. 1982-го за цей твір нагороджений Шевченківською премією.

«Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоними прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що в нас уже всередині цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо».