Цього року національні пам’ятні заходи до 83-х роковин Голодомору присвячені людям, які змогли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933 роках. «Голодомор не зламав» — ані цих людей, ані наш народ.

«Незламні» – це 15 історій про тих, кого не зламав Голодомор.

НОННА АУСКА (1923 – 2013)

лікарка, письменниця, на еміграції жила у Німеччині, Чехії, Італії, США

ківського університету Олександра Федоровського. Через утиски радянської влади батько втратив роботу. Щоб уникнути арешту, сім’я змушена була емігрувати. Нонна спочатку жила в Німеччині, а наприкінці війни –  у Чехії. У 1952 році закінчила медичний факультет Карлового університету в Празі, почала працювати. Після окупації Чехословаччини військами Варшавського пакту в серпні 1968-ого Нонна Ауска в знак протесту переїхала до США.

Свої життєві спостереження видала у двотомнику «Чеський лікар в Америці» (1994 рік). Невдовзі з’явилася нова книжка «Спогади про Італію» – своєрідний путівник, збагачений дуже особистими, при цьому глибокими й не банальними заувагами про країну, яка на кілька років дала притулок авторці. До Праги Нонна Ауска повернулась 1989 року. Активно зайнялась громадською роботою, зокрема, в українській громаді в Празі.  Померла у 2013 році, похована у Празі. Близькі пам’ятають її, насамперед, як людину, завжди готову прийти на допомогу.

У дитинстві десятирічною школяркою, ідучи на навчання, бачила сотні людей,  які приходили у місто, рятуючись від голодної смерті. Ділилася з ними хлібом. Співчувала.  Дослухалася до розповідей родичів напівпошепки про страшний Голодомор, що викошував цілі села, про людей, яких померлими вивозили за село, а серед них знаходилися й живі, які виповзали та віддавали останні сили, прагнучи вижити… А на людях, як і багато радянських дітей, боялася сказати те, що думає, бо ж «можуть забрати тата». Якось біля парку віддавала пиріжок опухлій дівчинці – й упізнала в ній свою подружку з села, з якою там часто гралася. Відтоді підгодовувала дівчинку, доки її батько працював на заводі. Навесні Нонна з мамою поїхала в рідне село. Була глибоко вражена побаченим – спустіла місцевість, спалені хати, малолюддя й невимовне людське горе. Пережите згадувала все життя.

На схилі віку, у 1993 році Нонна Ауска написала чеською мовою оповідання «Голодоморня» про пережите у дитинстві. Цей літературний твір і її дитяче сприйняття великої трагедії українського народу оголює нерв болю й співпереживання. Так Нонна Ауска змогла розповісти світові про Голодомор. Її спогади віднайшла та переклала з чеської на українську у 2008 році празька журналістка Радіо Свобода Оксана Пеленська.

«Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали у них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали у них навіть сушені фрукти. Відібрали у них усе і прирекли на смерть голодом».

МИКОЛА РУДЕНКО (1920-1994)

письменник, філософ, дисидент, політв'язень

Народився в селищі Юріївці на Луганщині. Батько загинув під час пожежі на шахті, коли хлопцеві ще не було й 7 років. Голодомор припав на дитячі роки Миколи, сім’я врятувалися завдяки продуктовому пайку за загиблого тата. Школярем Руденко почав друкувати перші твори. У 1937 році отримав за літературну творчість 1-шу премію Наркомосу. Незважаючи на важке поранення, пройшов всю Другу світову війну. По її завершенню працював редактором журналу «Україна», секретарем парткому Спілки письменників України, активно друкувався.

У 1960-1970 роках Микола Руденко під впливом подій в країні починає переосмислювати власне життя в «країні Рад». Він писав листи до ЦК КПУ про вади і прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям України, його твори поширювалися «самвидавом». З 1974 року влада починає утиски щодо Руденка: його виключають з Компартії та Спілки письменників, піддають психіатричній експертизі, а 1977-го за участь в Українській гельсінській групі арештовують і засуджують до 7 років таборів і 5 років заслання.

Підлітком Микола Руденко потерпав від голоду на Донбасі, а по війні був чи не найбільш відомим поетом і прозаїком. Він проміняв спокійне сите життя на долю того, хто смів протестувати, говорити про заборонене. У 1976 році Микола Руденко, перебуваючи на примусовій перевірці у психоневрологічному госпіталі, написав поему «Хрест». У ній письменник описав голодне й напівмертве українське село 1933 року: агонію людей, канібалізм, плач голодних дітей, фарисейство влади.

«Пригадую пізню осінь тридцять другого. Сіявся перший сніг. Я йшов на Шидлівку по рятівну пайку. Саме на цій дорозі колись я зустрічав батька з його гостинцями «від зайчика». «Зайчик» був щедрий – не шкодував для мене ні ковбаси, ні цукерків. Спогад про смак його частувань був такий болісний, що я заплакав. Я відчув велику слабість у ногах. Далі йти не було сил – я сів у засніженій ямі край дороги. Свідомість потьмарилась, я провалився в морок непритомності».