8 вересня 2014 р. ІАЦ РНБО України та Український інститут національної пам’яті провели круглий стіл „Історія на фронті інформаційної війни” та презентацію ініційованого незалежними науковцями проекту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”. Захід відбувся у прес-центрі Українського національного інформаційного агентства Укрінформ (м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 8/16).

Участь у заході взяли понад 50 осіб, в т.ч.: Олексій Копитько (керівник ІАЦ РНБО), Кирило Галушко (координатор проекту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”) Володимир В’ятрович (директор Інституту національної пам’яті), Вахтанг Кіпіані (сайт „Історична правда”), Віталій Лозовий, Микола Ожеван, Микола Вишиваний, Сергій Здіорук, Сергій Гнатюк (Національний Інститут стратегічних досліджень), Ярина Ясиневич (Центр досліджень визвольного руху, проект “Наш формат історії”), учасники проекту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”, історики Олександр Зінченко, Іван Патриляк, Олександр Іщук, Ярослава Музиченко та інші зацікавлені особи.

Ініційований незалежними фахівцями проект «ЛІКБЕЗ. Історичний фронт» має на меті спростувати історичні міфи російської пропаганди та міститиме відповіді на актуальні питання від фахових істориків.

Під час круглого столу науковці спробували розібратись, як боротись із російською пропагандою, та яким чином Україна може зайняти гідні позиції на “історичному фронті”. Зокрема, розглядалися такі питання:

 - які можливості українських істориків допомогти своїй країні за умов війни?

 - як Росія використовує сьогодні історію в інформаційних конфліктах?

 - які громадські, наукові, державні ініціативи необхідні Україні для того, щоб зайняти гідні позиції на „історичному фронті”?

 - які можливі вектори політики національної пам’яті?

На початку заходу модератор Олексій Копитько коротко розповів про виникнення проекту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”. Наголосив на тому, що фінансування проекту є громадським, і він створювався за допомогою зацікавлених істориків та громадських діячів. Метою проекту є дати відповіді на найбільш поширені історичні міфи, які нав’язуються російською пропагандою. Планується, що сайт буде постійно розширюватись і поповнюватись новою інформацією. Наголосив на тому, що РНБО України надає великого значення захисту українського інформаційного поля від поширення різноманітної неправдивої інформації, в т.ч. у сфері історії.

Далі виступив директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Він зазначив: події 2014 р. показали те, що Україна не мала ні боєздатної армії, ні власної історичної політики, і тому протистояти російській агресії виявилося дуже важко. Між тим, політика сучасної Росії багато в чому опирається на міфи, які існували ще в Російській імперії, а також на міфи часів СРСР. Ці міфи активно формують точку зору російського суспільства і на сучасні події, в т.ч. на анексію Криму і війну на Донбасі. Таким чином, на так званому „історичному фронті” фігурують не лише історичні питання – процес від історії поступово переходить в політичні сфери, у міждержавні взаємини, у державну політику. Фактично наше минуле і ставлення до нього - це ще й питання державної безпеки України. Слід констатувати те, що носії радянської ідентичності в Україні зараз активно підтримують політику Володимира Путіна. Вони живуть радянськими історичними міфами і не визнають реалій сучасної Української держави, прагнуть повренення до часів існування СРСР. Отже, це складає пряму небезпеку для існування незалежної України.

В’ятрович вважає, що історики не повинні стояти остронь таких процесів. У них є навички, знання, вони бачать нахабні історичні фальсифікації російської пропаганди, здатні пояснити ці фальсифікації населенню України. А тому історики мають певний суспільний обов’язок протистояти російській пропаганді та фальсифікаціям. Причому пояснювати слід в популярній формі, щоб населенню було зрозуміло, про що йдеться.

В’ятрович зауважив, що про питання участі істориків у інформаційних війнах давно точаться дискусії. Багато хто вважає, що історик, який протистоїть пропаганді – сам неминуче поступово перетворюється в пропагандиста, починає створювати нові історичні міфи. В’ятрович висловив думку, що це не так, адже історик повинен навчити людей оперувати фактами, щоб вміти самостійно розвінчувати міфи іноземної пропаганди.

Далі доповідач підняв питання про консолідацію українців, як національної групи. Це зробити непросто. Яку роль в цьому повинні відігравати історики, і яка інформаційна політика має проводитися на історичному полі? Український народ на сьогодні фактично роздирають міфами про минуле. В’ятрович вважає, що українців розділяє не стільки саме минуле України, скільки погляди на минуле і міфи, які досі побутують в Україні (в т.ч. створені за допомогою російської пропаганди). В результаті більшість українців часто досі не знає власної історії і нерідко підпадає під вплив різноманітних історичних міфів, особливо російських.

Доповідач повідомив, що коли він дізнався про інціативу Кирила Галушка створити сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” – то гаряче підтримав цю ідею. Будучи істориком, він втомився постійно спростовувати всі широкорозповсюджені російські історичні міфи. Тепер же всю правдиву інформацію про найбільш розповсюджені міфи можна знайти на одному сайті.

В’ятрович підкреслив, що сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” є громадською ініціативою. Фактично це – ініціатива істориків. УІНП буде підтримувати цей проект, щоб він розвивався і надалі. В’ятрович вважає, що для цієї роботи мало зусиль лише спеціалістів (фахових істориків), треба також зусилля інтузіастів. На органи державної влади поклаладитсь не можна, адже набагато ефективнішими є громадські проекти. Люди, які мають високий ступінь мотивації, можуть зробити куди більше і краще в цій сфері. Цей сайт буде дуже корисним для журналістів, вчителів, молоді, студентів. Сайт покаже існуючу брехню в російській пропаганді, і те, які історичні міфи набільше поширені в українському суспільстві.

Олексій Копитько зауважив, що на сьогодні є кілька сайтів, які намагаються інформувати суспільство про суперечливі питання української історії, різні погляди на події минулого. Серед них найбільш відомим є сайт „Історична правда”. Про нього він попросив розповісти редактора сайту Вахтанга Кіпіані.

Вахтанг Кіпіані привітав колег з проекту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” з тим, що вони зробили велику справу. Розповів, як іще 4 роки тому він та кілька його однодумців створили сайт „Історична правда”. Мотивувати авторів вони не могли, фінансування проект не має. Професійні історики не завжди погоджувались на співпрацю, питали: „чому ми повинні писати щось науково-популярне, якщо у нас є свої наукові теми, над якими систематично і серйозно працюємо?”. Тоді залучати істориків до співпраці було важко. Професіонали у вузьких темах не надто активно йшли в цю роботу.

Кіпіані вважає, що українські історики не зупинять і не перевершать російську пропаганду. Зате головною зброєю українських істориків має стати поширення правдивої інформації про нашу історію. Оскільки Україна – вільна країна, то історики повинні представляти людям свою версію історичних подій. І починаючи з 2010 р. деякі професійні історики проявили розуміння цієї ситуації, відклали на потім багато своїх дисертацій і наукових текстів – і написали на сайт „Історична правда” чимало цікавих науково-популярних статей. Ці статті отримали досить великий резонанс в суспільстві.

Кіпіані зауважив, що в українському Інтернеті вже є деякі подібні ресурси. Наприклад, сайти: архів Українського визвольного руху, Сумський історичний портал, газета „День”, „Україна молода”, „Україна інкогніта”, „Український тиждень” і інші видання. Було б гарно, щоб ці сайти читало побільше українців, тоді історична правда буде поширена в усій державі, і люди не будуть піддаватися історичній брехні, яка виробляється в Росії. На думку Кіпіані, держава має бути гравцем на цьому полі. Історики повинні бути учасниками цієї полеміки. Інакше рано чи пізно на порожній історичний простір прийде інша держава і займе нашу територію, поширюватиме свої міфи. Українські історики повинні відстоювати власну точку зору на власну історію. Ця робота не менш важлива, ніж робота вояків чи журналістів. Тому історики повинні брати участь в боротьбі на інформаційному історичному фронті

Кирило Галушко зауважив, що сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” буде закликати всіх академічних істориків взаємодіяти з історичними сайтами. Важливо, щоб інформація була коректною з історичної точки зору, а факти, викладені у матеріалах сайту, були перевіреними.

Далі виступив Сергій Гнатюк з Національного інституту стратегічних досліджень. Він погодився з Вахтангом Кіпіані в тому, що не треба давати симетричну відповідь на російську історичну пропаганду. У України не ті ресурси. Українська журналістика молода і є дзеркалом нашого молодого суспільства. В пресі зараз пишуть дуже багато всього цікавого. Потрібен плюралізм, викладення різних думок, з розрахунком на активного читача-користувача.

З іншого боку, вважає доповідач, українському суспільству все одно потрібна т.зв. українська національна міфологія. Якісь внутрішні історичні меседжі, які будуть формувати громадянську позицію всіх громадян України. Ця робота зараз ще тільки розпочинається. До цього часу так як слід вона не проводилась. Українцям протистоїть російська пропаганда, яка доноситься професійно, є відточеною, формувалася десятки або і сотні років. Це теж ніщо інше, як міфологія, яка доноситься до людей з допопомгою пропаганди.

Такий проект, як „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” – є дуже важливим для України. Українське суспільство до 1991 р. було шматком СРСР, з точки зору ментальності, території, ідентичності. За ці 23 роки суспільство в Україні пройшло великий шлях. Українське суспільство зараз формуєтьсяв першу чергу, як політична спільнота, політична нація. Коли почалось вторгнення росіян в Крим і Донбас – вже не лунали голоси „а ну їх, нам все одно”, а навпаки, позиція у більшості людей була така: „росіяни вдерлися в наш дім”. Самоусвідомлення українців набуло політичних, територіальних рис. Створилася суспільна громадська опінія. Все це треба враховувати у подальшій роботі.

Наступним виступив Андрій Іванець, завідувач відділу з питань окупованої території Криму в Адміністрації Президента України. Він подякував за можливість виступити, привітав учасників круглого столу, і творців сайту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”.

Доповідач сказав, що цей сайт повинен висвітлювати і кримську історію. На Крим доцільно звернути окрему увагу. Ще до березня 2014 р. в Криму викладання історії не було ідеальним, і політика пам’яті не була такою, як слід. Відчувалися розходження в думках між російськими, кримсько-татарськими і українськими істориками. Домінували у своєму впливі росіяни.

В Криму доходило до того, що історичні факти явно перекручувалися навіть у вищій школі. Один з доцентів Таврійського національного університету якось зробив доповідь і сказав, що в Україні лише одна десята частина населення – справжні українці, а в основному - росіяни. Але все ж інші кримські історики старалися спілкуватися і дискутувати між собою. В Криму був створений проект „Діалог істориків”, намагалися говорити про різні питання, як викладати історію. Проект почали реалізовувати минулого року, проводилися лекції, зустрічі. На жаль, весь цей процес було згорнуто після окупації Криму Росією в березні 2014 р. Частина українських істориків вже виїхала з Криму. Зараз в Криму домінує російський погляд на всі історичні питання, до України ставлення в цілому негативне. Також населення піддається тиску з боку російської пропаганди. Типовими прикладами зміни орієнтирів є демонтаж пам’ятника гетьману Сагайдачному в Севастополі, встановлення пам’ятників на честь подій березня 2014 р. Згортається поле для академічної історії, для свободи висловлювань істориків в Криму, а також публікації історичних праць. Фактично все робиться під російську копірку. І все це в більшості випадків – при наявності ворожого ставлення кримської влади до України.

Що може робити в цій ситуація українська держава і громадськість та історики? Доповідач навів деякі думки. По-перше - треба написати історію Криму в академічному варіанті. В Інституті історії України це обговорювалось, але реалізовано не було. До цієї теми треба повернутися. По-друге, треба закласти полікультурне бачення історії Криму. На жаль, сьогодні ця робота продовжується в нових умовах, і в Криму його зроблять зовсім по-іншому, ніж це планувалося раніше.

Доповідач розповів деякі подробиці щодо політики пам’яті в Криму. В Росії в 2014 р. вже видано понад 10 марок, присв’ячених новій історії Криму. А в Україні – не видано навіть те, що планувалося. Наприклад, заплановану раніше марку про річницю феодосійського трамваю. Навіть в таких ніби дрібних речах треба проявляти системність в роботі. Це не можна випускати з уваги. Подібні заходи потрібно зробити. Так само і в інших питаннях. Треба, щоб українці пам’ятали історію Криму. І щоб в Криму пам’ятали, що вони тісно пов’язані з Україною.

В кінці виступу Іванець зазначив, що в УІНП зреагували на події в Криму. На сайті УІНП появився проект „Наш Крим”, він поповнюється новими статтями. Було б гарно щоб таких проектів стало побільше. Це ще один інструмент донесення історичної інформації про Крим до всіх українців.

Модератор круглого столу Олексій Копитько погодився з тим, що про Крим інформаційну роботу треба обов’язково проводити.

Кирило Галушко зауважив, що на сайті „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” залучено до авторства двох кримських істориків – Громенка і Майорова, вони залишили Крим після окупації, і вже працюють в УІНП. Тому кримська тема в УІНП буде представлена обов’язково. Щодо академічних проектів про історію Криму, то це окреме питання. Інститут історії України планує в подальшому підготувати тексти не лише про Крим. Тому питання буде вирішене і проект буде виконуватись.

Далі виступив Микола Вишиваний з Національного інституту стратегічних досліджень. По-перше, він привітав ініціативу щодо створення сайту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”. Це – своєрідний історичний спротив іноземній інформаційній війні на історичному полі України. Це дуже важливо, що тепер є такий проект, це гарна ініціатива істориків.

Доповідач хотів застерегти всіх від ілюзій, що з допомогою історичних публікацій та активної інформаційної роботи українці зможуть зруйнувати російські історичні міфи. Вбити ці міфи вряд чи вдасться. Як показує саме життя, міфи самі себе захищають, і існують дуже довго. Науковці про це написали вже немало праць, і живучість історичних міфів підтверджується історичними прикладами.

Вишиваний розповів показову історію. В Москві один професор-філософ в транспорті чув антиукраїнські розмови. Він подумав, що вони поширені серед людей, які мало цікавляться історією і філософією, а більш освічені люди таких розмов, мабуть, не ведуть. Але коли він прийшов на свій факультет – там так само про це говорили його студенти і колеги. Отже, історичні міфи ширяться і серед розумних людей, які слухають телепрограми, історичні лекції, і перебувають під їх інформаційним впливом.

Вишиваний висловив думку, що є серйозні, але різні процеси: по-перше - історична пам’ять, і по-друге - історія, як наука про явища. На жаль, кількісне накопичення правдивих історичних праць не завжди переходить в руйнування історичних міфів агітпропу. Саме для цього і потрібен інститут національної пам’яті. Саме з його допомогою руйнували радянські міфи в Польщі, Чехії, Словаччині і інших східноєвропейських державах. Це – війни пам’ятей різних держав. Наприклад, румунські історики у своїх працях досі нерідко доводять історичні права Румунії на Буковину, і активно це поширюють. Так само і російські історики писали про Крим, угорські – про Закарпаття. Це історичні війни, війни історичних пам’ятей, які неминучі. Вони в тих чи інших формах є майже в усіх державах світу.

Вишиваний зауважив, що ще велике значення для формування власної історичної пам’яті має пропаганда діяльності історичних постатей, збереження пам’ятних місць, поховань. У нас вся ця робота лише розпочинається. Навіть в Канаді знайшлись люди, які хотіли назвати вулицю іменем Сталіна. В Україні з цим – ще більші проблеми. Потрібна концепція національно-інформаційної політики в Україні. Але такий проект пройшов у Верховній раді України лише перше читання – і потім все зупинилося. Слід централізувати політику меморіальної пропаганди. А то буває так, що в Криму ставлять пам’ятники Катерині Другій, а у Чернівцях будують пам’ятник імператору Францу Йосипу, на власні гроші ініціаторів. Кому потрібні такі неузгоджені дії? Таблички назви вулиць в українських містах – нерідко написані іноземеною мвоою. В Києві – немало недемонтованих пам’ятників радянської доби. Кому це потрібно? Приклад: кулемет на постаменті біля станції метро „Арсенальна”, пам’ятники радянським політичним діячам, до прикладу, пам’ятник більшовику Іванову. Вулиці Києва і інших міст України часто названі іменами більшовиків. Назви вулиць – одне з дуже серйозних питань. Як їх називати – має вирішувати місцева влада, з врахуванням думки населення. Кажуть, що на зміни назв вулиць в бюджеті міста немає грошей. Насправді ж не вистачає розуму. На такі речі гроші знайти можна, і це потрібно зробити. І це нагальне питання, воно стосується більшості населених пунктів в Україні, тому було б гарно поставити його на розглядВерховної ради України. Отже, в цих питаннях має бути централізована державна політика.

Вишиваний вважає, що слід запустити якісь медійні проекти, популярні програми, щоб там була правда про українську історію. Робота має проводитись постійно, системно. А то люди дивляться російські серіали, а там – явно антиукраїнська інформація. Про Лаврентія Берію, кажуть, в Москві вже зняли аж 22 фільми. А у нас фільми про власні історичні події майже не знімають, ця робота йде „ні шатко, ні валко”. Тому цей круглий стіл повинен виробити рекомендації уряду, щоб цю роботу налагодити і активізувати. Доцільно було б створити потужний центр для історичної пропаганди і контрпропаганди, і щоб українське суспільство за його допомогою могло цілеспрямовано пригадувати важливі історичні події. Вишиваний вважає, що це і є справжня політика національної пам’яті.

Модератор круглого столу Олексій Копитько зауважив, що він запрошував сюди і представників „русского мира”, щоб у розмові була дискусія. Але вони не прийшли, тому дискусії не буде. Далі Копитько запропонував присутнім виловитись про два дуже актуальних питання, які виникли у нього давно:

1 - Чи можливо створити набір привабливих українських міфів (базованих на історичних подіях)? І чи не можна назвати деякі з цих міфів?

2 – в України немає ресурсів, і симетричну війну з Росією на інформаційному полі не витримати. Але ж російські опоненти виробляють потужні інформаційцні меседжі: їм допомагає централізація, цензура, деякі обмеження прав авторів. Де та межа, яку не варто переходити українцям, якщо вести інформаційну війну на історичному полі?

Першим на ці питання спробував відповісти доктор історичних наук Іван Патриляк. Він задав присутнім таке питання: чи не перетворимось ми в зменшену Росію, якщо будемо творити якісь історичні міфи? На його думку - ні. Українські історики повинні брати на озброєння ті форми боротьби, які існують в Росії – телепроекти, інтернет-проекти, ток-шоу, дискусії тощо. Треба, щоб це були масові проекти. Якщо цей досвід не взяти – нічого не досягнемо. Але зміст популяризаційних проектів повинен бути іншим, не таким, як в Росії. Чому з росіянами важко дискутувати? Бо російська пропаганда нерідко використовує частину правди, і частину брехні. Типовий приклад: заїжджена думка про те, що ОУН і УПА були засуджені на Нюренбергському трибуналі, хоча це – не так. І тому складно щось доводити, в чомусь переконувати російських опонентів, якщо вони вже наперед вирішили, що і як треба пропагувати. Фактично в ток-шоу велику роль грає підвішеність язика доповідача. В дискусіях на телешоу в прямому ефірі, коли опонент починає говорити брехню, йому важко заперечити – не документи ж з архівів йому показувати.

Отже, зробив висновок Патриляк, головна зброя українських істориків – це правдива історична інформація. І таку інформацію слід систематизувати, і поширювати через ЗМІ. Вона має спростовувати брехню російського агітпропу.

Доповідач констатував факт, що Росія має значно більші фінанси, масштаби пропаганди. Але українці теж можуть зробити якісні історичні популяризаційні проекти. Приклад: фільм „Хоробре серце” Мела Гібсона – фактично відновив патріотизм в Шотландії, підняв інтерес до власної історії, став культовим. Після цієї стрічки про шотландців дізналися в усьому світі, стали їх поважати. І такий ефект зробив всього лише один художній фільм! Отже, один хороший масовий проект може зіграти колосальну роль у відновленні національної свідомості громадян, значно більшу, ніж сотні книг і статей, написаних фаховими істориками.  

Патриляк задався питанням: які історичні події можуть об’єднувати суспільство? Адже всім сподобатись важко. Але є певні фундаментальні речі, те, що близьке всім громадянам України. Можна констатувати, що чимало українців виросли на основі ідей (чи то міфів), створених попередніми поколіннями, і в цілому добре їх сприймають. Наприклад: ідея про потужність Київської Русі, про Козацтво, про працьовитість українського народу. Якщо правильно говорити про ці історичні міфи, то вони здатні об’єднувати українців і зараз.

Микола Вишиваний додав до цього, що на сьогодні новим міфом для українців став політик Оляг Ляшко. Він вважає, що Ляшко вже є міфом сучасності. Крім того – сотник Майдану Парасюк. Він теж міф, всі вірять, що він відіграв вирішальну роль у вигнанні Януковича, без нього б нічого не вийшло.

Вишиваний констатував той факт, що навіть за спадщину Козаччини і Київської Русі – йде постійна боротьба. Росія і тут активно настворювала власні міфи. Це старі міфи, вони склалися ще в Царській Росії або в СРСР. Всі ці конструкції розроблені ще до 1991 р.

На думку Вишиваного, потрібно продукувати нові міфи, нові українські інформаційні меседжі, які базуються на правдивих історичних фактах. Лише так можна укріпити українське суспільство, щоб воно у перспективі мало більш-менш спільні погляди на власну історію.

Вишиваний вважає, що в Росії давно існує немало міфів про українців, в т.ч. створених не політиками, а російським народом, що українці – це „хитрі укри, хохли, укропи, люблять сало”. В 2014 р. українець в Росії завдяки масовій пропаганді кремлівської влади став мало не „фашистом”. В Україні одразу ж виробилась контрпропаганда: росіяни, прихильники Путіна  – це „колоради”. Такщо, констатував Вишиваний, створення міфів нерідко ініціюється народною творчістю, і історики на це не мають особливого впливу.

Вишиваний запропонував, щоб в Україні пропагувати, що ми маємо територію толерантності, свободи слова, поваги один до одного і інші ліберальні цінності, такі, як вільний обмін думками, взаємоповага. І в цьому сенсі Україна дійсно сильно контрастує з Росією. Це не лише історична політика. Це ще й конструювання певної національної міфології. Може і на це звернути увагу також потрібно.

Кирило Галушко зауважив: попередні доповідачі казали, що є небезпека перетворитись в Росію, з її надуманою міфологією, якщо будемо створювати власні міфи. Але він в це не вірить. В Росію Україна вже не перетвориться ніяк. У нас держава діє повільно. Зміни рухають в основному громадські активісти. Всі 23 роки незалежності централізація історичної політики не відбувалася. Між тим, давно потрібна державна політика пам’яті, і залучення до втілення в життя цієї політики громадських організацій.

Галушко зауважив, що академічним історикам треба дати поштовх, щоб вони писали науково-популярні статті для суспільства, а не лише серйозні і товсті книги для книгарень. Адже є певне соціальне замовлення. В Україні ж нерідко кожен дослідник – це „сам собі геній”, займається лише своїми науковими справами, тим і обмежується. Отже, їх треба стимулювати. Давати їм майданчики для виступів, можливість друкувати невеликі статті в Інтернеті. Тоді історики відчували би інтерес людей до своєї роботи, віддачу від суспільства.

У продовження теми розмови Володимир В’ятрович сказав, що українці не повинні відбудовувати російську пропаганду в мініатюрі. Ні. Ми повинні дбати про інші речі, про популяризацію історії України. Робити так, як це робиться в Польщі і інших країнах. Це не пропаганда. Це – популяризація історичних подій, при чому можливі різні тлумачення подій. УІНП не стане „міністерством пропаганди”. Змагатись з Росією УІНП не буде, зате буде підтримувати різні історичні ініціативи, щоб суспільству надходила нова інформація про історичні події, про які ми мало знаємо.

В’ятрович вважає, що важливо, щоб ця робота мала фінансову підтримку. Слід оголошувати конкурси – щоб зголошувались ті люди, які можуть якісно писати науково-популярні історичні праці. Кращі праці – публікувати. Саме так і можна протистояти російській пропаганді. Це важча робота, ніж в Росії, де є державні історики, і вони за сигналом з Кремля пишуть книги і статі, фактично на замовлення.

Вахтанг Кіпіані додав, що якщо є російські серіали – повинні бути і українські, в яких слід показувати наше життя, наші цінності. Так само - книжкова політика. Якщо є в продажі російські історичні книги – мають бути і українські. Отже, все таки державна політика повинна бути, щоб підтримувати свій історичний продукт. А якщо цього не робити, то всі телепрограми і книгарні буде заповнювати російська історична продукція.

Саме тому російський продукт і поширюється в Україні, бо він надходить до нас у готовому вигляді, і телеканали на показах мають прибуток, не дбаючи про те, який ідеологічний вплив матиме ця продукція на українців. Держава має стимулювати власне виробництво історичних фільмів і серіалів, з нашими ідеями, а не російськими. Поки ж в Україні є окремі групи ентузіастів, які щось намагаються зробити на українському історичному полі. Групи Кіпіані, Вятровича, Подобєда і інших – це все ж не централізована робота. Тому треба цю діяльність систематизувати.

Ще один важливий момент, який зазначив Кіпіані. Треба знімати фільми про власну історію. Наприклад, про корабель СКР-112, на якому підняли вперше український прапор в 1991-92 рр. І яка ж його доля? А його потім навіть не зберегли для історії, просто розпиляли на метал. Ось яке було ставлення держави до своїх унікальних подій. Про такі події можна і потрібно знімати фільми, книги, серіали і т.п. Тільки з таким підходом Україна зможе виходити на поле боротьби у історичній інформаційній політиці з Росією.

Один з присутніх на круглому столі істориків зауважив: ми можемо подивитись на історію України, як на події, які відбуались і впливали на події в світі, Європі. Можна інтепретувати історію Київської Русі, яка вплинула на територію Східної Європи. Можна подавати нові інтерпретації подій. Зокрема – про синтез західного і східного християнства на території України. То чи можливо знайти якусь ідейну опору для української нації на основі минулого? На що ми повинні звертати увагу найбільше у власному минулому?

У відповідь на цю репліку Володимир В’ятрович зауважив, що найкраще говорити про спільні уявлення про наше минуле. Наприклад, про вияв волелюбності українців, який червоною ниткою йде через кілька останніх століть історії України. Це буде прослідковуватись ще з Козаччини і доходитиме до сучасності.

На цю думку від учасників круглого столу пролунали заперечення, що міф про козацтво може дратувати кримських татар.

Історик з Криму Сергій Громенко розповів присутнім, що у відносинах між кримськими тарарами і козаками – не було нічого екстраординарного, чого не було між іншими європейськими народами. Тому можна спробувати знайте щось спільне. Адже козаки нерідко виступали разом з кримськими тарарами спільно проти поляків або турків, укладались відповідні союзи. Французи і німці також не завжди жили в мирі, але все ж поступово домовились про співіснування.

         Громенко вважає, що хочемо ми чи ні – заглядати у власне минуле нам все одно доведеться. І воно може допомогти розібратись у деяких наших сучасних проблемах. Усунутись від минулого українцям все одно не вдасться. Якщо ми не будемо вивчати власне минуле – ці питання підніматимуть історики сусідньої держави. І вони будуть інтерпретувати події так, як їм захочеться, як їм буде вигідно. Тому ми не повинні забувати свою історію, повинні її вивчати і популяризувати.

         В Україні не вдалося застосувати методи, які пройшли в Росії. У нас суспільство не сприйняло брехню, і відбувся вибух, режим Януковича впав. Отже, є потреба в поширенні правдивої інформації, це допоможе укріпити державність України.

Модератор круглого столу Олексій Копитько до цього зауважив, що французи, німці і англійці знайшли можливість співіснувати, розвивати взаємини. А навколо їх минулого – і досі існує багато дискусій.

Копитько висловив думку, що є історія наукова, академічна. Вона вивчає факти, досліджує серйозні питання. А вже на її основі твориться історія популярна, для широкого загалу. Вона і дає в основному політику пам’яті. І саме вона підпирає нашу політику пам’яті.

Іван Патриляк до вищесказаного додав, що дуже важливо донести суспільству ідею, що українці є цілком типовим, нормальним європейським народом. Відповідно, все, що відбувалось в нашій історії – мало подібні аналоги в історії інших народів Європи. Це важливо, бо зараз Росія своєю пропагандою намагається довести, що українці – це якесь непорозуміння, недорозвинутий народ, нічого в них свого не було і інші нісенітниці. Українські історики повинні показати, що це не так. Як і у історії інших народів, наша історія мала все: війни і винищення ворогів, співпрацю з іншими країнами, періоди процвітання і занепаду, власну унікальну культурну спадщину і інші події. Це все – цілком нормальний історичний процес. Про це треба писати. І творити українську історичну пам’ять своїми силами.

Кирило Галушко запропонував в подальшому звернути особливу увагу на історію українського війська. В цій темі є немало запитань.

Далі відвідувачі круглого столу попросили організаторів розповісти, якими засобами треба доносити історичну правду до українського народу. Як це зробити, щоб інформація дійсно дійшла до людей. Лунали пропозиції: створити серіали, сайти. А ж за це теж треба платити гроші. А які ще засоби популяризації історії? Також прозвучало прохання детальніше розповісти про сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” і його структуру.

Кирило Галушко розповів, що на сайті „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” є „і актуальне, і вічне”. Актуальне: це інформація про Крим, Донбас і Схід. Вічне – це інформація про Україну, її назву, територію, символіку, історичні міфи тощо.

Сайт зроблений таким чином: зліва на екрані – відомий міф. Справа – відповідь істориків, якою ж є історична реальність.

Фактично сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” – це коротка інформація з усіх болючих історичних питань, які обговорюються в стоунках з Росією.

Продовжуючи тему, одна з присутніх розповіла, що написала книгу про те, як дискутувала зі своїми знайомими, росіянами. Питання росіян були такі: ми ж врятували вас від фашизму, ви нам маєте бути вдячними. На це одразу ж давалась довідка про співпрацю СРСР з німцями у 1939-41 рр. і про наслідки Другої світової війни для України. Книгу видали, і вона отримала певний резонанс. Авторка вважає, що ось в такому форматі можна видавати книги і на інші актуальні теми, розбивати історичні антиукраїнські міфи.

Журналістка з газети „День” поставила такі питання до Олексія Копитька:

1 – чи буде фінансова підтримка від РНБО таких проектів, як сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”?

2 – в РНБО неодноразово заявляли, що інформаційний простір і інформаційна національна безпека – це одне з ключових питань. Яка ж робота зараз ведеться в цих напрямках?

3 – як буде популяризуватися проект „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт”? На цьому круглому столі зібралося середовище однодумців. А як про цей проект заявити в Криму, Донбасі?

На ці питання Олексій Копитько відповів, що інформаційна безпека – це дійсно один з пріоритетів роботи РНБО. Планується ввести посаду речника, який би займався питаннями Криму. Це має бути вирішено в найближчий час. Такщо питання інформаційної безпеки поступово будуть вирішуватись. Щодо фінансування, то РНБО – це не той орган, який дає гроші. Тому громадські проекти будуть вирішувати питання про фінансування своїми силами.  

Кирило Галушко додав, що інформація про проект „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” буде поширюватись в Інтернеті. Проект вже про себе заявив. Далі буде проводитись інтернет-розкрутка.

Іван Патриляк додав, що в Польщі є телеканал „Історія”. Україна теж до цього повинна прийти. Там в популярному форматі можна вести розмови про історію. Це теж треба зробити, хоча би на основі каналу „Культура”. Це не потребує таких вже великих грошей. Можна робити ток-шоу, телепередачі, обговорювати переглянуті фільми, розмовляти на актуальні теми і т.п. І був би нормальний рейтинговий канал.

Володимир В’ятрович додав, що матеріальну підтримку подібних проектів в цьому році УІНП дати не зможе. Але все ж два автори сайту „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” стали співробітниками УІНП. Згодом буде прийнято державну програму популяризації і дослідження українського минулого, яка вже готується УІНП. На проекти державою буде виділено певну суму грошей, поки не ясно, яку. Держава буде давати цю суму на роботу для громадських ініціатив, на виконання тих чи інших популярних історичних проектів.

Вахтанг Кіпіані розповів, що популяризаційна робота вже ведеться, і має певні успіхи. До прикладу, сьогодні о 18.00 в книгарні „Є” відбудеться публічна лекція про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею. Так само можна використовувати громадський ресурс. Сайт „Історична правда” мав дуже малі кошти, автори все зробили на власній ініціативі. І зараз цей сайт читають 500.000 людей на місяць. А під час Майдану був день, коли було понад 1.000.000 читачів. Але слід констатувати, що ми змагаємось з машиною держави Росія. І у нас їхніх можливостей немає. Тому присутність української держави в цій боротьбі – потрібна. Слід вести дискусію про Другу світову війну, інші актуальні питання. Держава не повинна все контролювати, як це відбувається в Росії. Держава повинна бути замовником актуальних тем, дискусій, надавати грантову підтримку певних ініціатив. Треба говорити на найбільш важливі, актуальні теми. У нас же розуміння цих питань поки що немає. Приклад: редактора „Історичної правди” Солодька забрали а армію – і сайт залишився без редактора, який робив 90% роботи.

Кіпіані підсумував, що підтримка держави дуже потрібна людям, які намагаються правдиву українську історію, тим більше на фоні справжньої історичної війни між Україною і Росією. І це реальна проблема. Наприклад, в Миколаєві всі книжкові магазини забиті російською літературою, в т.ч. ворожою Україні. Антиукраїнські книги можна побачити і на київському книжковому ринку Петрівка. На це органи влади досі не звертають жодної уваги. Якщо на такі проблеми не звертати уваги – то українці і далі будуть пасти задніх.

В кінці круглого столу Олексій Копитько подякував всім за увагу і за дискусію. Підсумовуючи, він сказав, що співпраця РНБО з УІНП і іншими громадськими ініціативами – буде продовжуватись. Коли треба буде про щось заявити чи зробити презентацію – РНБО буде все це підтримувати. Це вкрай важливо, адже історичні питання займають важливе місце на полі інформаційної війни України і Росії.

В свою чергу Кирило Галушко сказав, що сайт „ЛІКБЕЗ. Історичний фронт” буде розбудовуватися і далі, старатиметься поповнюватися новою актуальною інформацією. Висловив сподівання, що сайт матиме свого читача і споживача. Щодо недоліків на сайті – то їх можна висловлювати в Інтернеті, і редактор сайту буде їх виправляти. Галушко подякував всім учасникам проекту за активну роботу, всі присутні подякували їм своїми оплесками.

На цьому круглий стіл було завершено.