Напевно, у історії є певна гірка іронія, оскільки, відзначення 70-річного ювілею вигнання нацистських окупантів із України проходить на тлі жорстокої боротьби з іншим окупантом, який теж святкує цю дату, бо його попередні покоління теж причетні до даної події. Але сьогодні РФ веде проти України так звану «Гібридну війну», або, як її ще називають війну керованого хаосу.

Це  війна ХХІ ст., вона є поєднанням принципово різних типів і способів ведення збройної і незбройної боротьби, які скоординовано застосовуються задля досягнення спільних цілей. Типовими компонентами гібридної війни є використання: 

- класичних прийомів ведення війни (із військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою та ін.); 

- нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизан та ін.); 

- та таких типів війни і прийомів як інформаційна і кібервійна. Питома вага інформаційної, або точніше інформаційно-психологічної боротьби у такому типі конфлікту досить значна, оскільки організація і проведення інформаційно-психологічних атак не потребують значних матеріальних затрат, порівняно із збройною боротьбою, а ефект буває навіть вищим за ефективність останньої. Основний об’єкт дії інформаційно-психологічної війни (ІПВ) – свідомість людини, основний спосіб дії – маніпуляція цією свідомістю, арсенал – відпрацьовані маніпулятивні технології.

Як показала світова практика ведення ІПВ, досить ефективними, з точки зору інформаційно-психологічного впливу виявилися методи впливу на історичну свідомість певної соціальної (національної, етнічної) групи з метою коректування, переформатування або знищення її колективної пам’яті, оскільки, остання завжди пов’язана з існуванням певної ідентичності (національної чи іншої), по-суті є фундаментом, несучою конструкцією на якій тримається остання. Саме завдяки спільному минулому, перемогам і поразкам попередників, спільним героям, місцям пам’яті тощо, сучасні покоління відтворюють власний історичний досвід і таким чином нація усвідомлює свою сутність, духовність. Історична пам’ять впливає на сучасний пошук ідентичності, вона так би мовити з минулого керує сучасним і майбутнім, впливає на перебіг подій саме сьогодні.

Саме тому вона є бажаною ціллю для атак тих, хто ставить собі за мету усунути небажаного конкурента, а таким може бути і цілий народ. І тому не дивно, що саме історична пам’ять сьогодні використовується як інструмент для численних маніпуляцій з боку різноманітних сил, адже завдяки їй можна впливати на перебіг подій і прогнозувати національні настрої з різних питань, а відтак і маніпулювати свідомістю громадян у своїх власних цілях. Зруйнувавши цю базову конструкцію, можна і знищити ідентичність, дезінтегрувати спільноту.

Дане положення пояснює ту ситуацію у вітчизняному медіапросторі, яку ще називають «війнами пам’ятей». Тема Другої світової війни – передній фронт цієї боротьби.

На перший погляд може здатися, що пам’ять про ту війну просте відображення минулих подій, такими як вони були в дійсності. Але чому ж так багато пристрастей кипить навколо окремих її епізодів, чому у суспільстві не має єдності щодо тих чи інших інтерпретацій причин, ініціаторів, жертв і героїв та ба навіть щодо дат початку і кінця, а також назви війни існують розбіжності. Усе це обумовлено тим фактом, що колективна пам’ять як певний соціальний феномен не є чимось сталим, стабільним, а залежить від зовнішніх чинників, які час від часу впливають на неї, викликаючи неминучі деформації.

За радянського періоду межі пам’яті про т.зв. Велику Вітчизняну війну радянського народу (Радянського Союзу) були суворо визначені домінуючим суб’єктом – керівною верхівкою СРСР. Офіційна інтерпретація епізодів даної події могла відбуватися лише у контексті існуючої (у певний період післявоєнної історії СРСР – доби культу особи, хрущовської відлиги, брежнєвського застою) домінантної пам’яті, метою створення якої було формування якісно нової ідентичності.

Починаючи з перших повоєнних років, героїчне минуле народу було об’єктом ідеологічних спекуляцій радянського режиму – сталінізації, десталінізації, реабілітації Й. Сталіна, Г. Жукова, гіперболізації ролі у війні М. Хрущова, Л. Брежнєва та інших значущих фігур, слугувало у якості головного доказу «керівної» ролі партії. По-суті, перемога у війні створила нові умови для легітимації комуністичного режиму, несучі конструкції якого, були підточені довоєнною жорстокою практикою голодоморів і репресій, національно-культурних утисків тощо.

Війна з її численними реальними і міфічними проявами героїзму і жертовності надала необхідний матеріал для створення патріотичних символів і домінантної пам’яті. Більше того, спільна боротьба народів СРСР з ворогом давала можливість, не ігноруючи, а скоріше навпаки, акцентуючи увагу на місцевій специфіці, створювати модель загального патріотизму, єднання громадської свідомості і офіційної комуністичної ідеології, по-суті, те на чому базувалася нова радянська ідентичність. Мова йшла не про правдиве відтворення подій війни, а про творення, шляхом сепарації реальних спогадів, виокремлення одних і замовчування інших, потрібного, на поточний момент, міфу Великої Вітчизняної війни.

Такий міф про Велику Вітчизняну війну, базову основу якого складали ідеологеми про полум’яний радянський патріотизм і масовий героїзм, про морально-політичну єдність радянського суспільства, керівну роль комуністичної партії, єдність фронту і тилу, дружбу народів СРСР тощо, покликаний був зіграти особливу роль у єднанні радянського суспільства. Тому у ньому не могли знайти відображення факти, події, історичні постаті, які не вписувалися або відверто конфліктували з означеним переліком ідеологем. У величезному просторі пам'яті про Велику Вітчизняну війну, висвітлювалися лише окремі, «підходящі» ділянки, «оточені» зонами замовчуваної «антипам’яті», на кшталт правди про початковий період війни, масовий перехід на бік ворога червоноармійців, колаборація з окупантами місцевого населення, антикомуністичний партизанський рух тощо.

Здавалося усе це уже відійшло в минуле, Україна уже понад 20 років творить нову історію, та несподівано наш волелюбний народ, який ніколи не міг миритися з тиранією, національним гнітом, приниженням власної гідності, почув на свою адресу звинувачення в «фашизмі», «нацизмі» та інших смертних гріхах. А згодом «заговорила» зброя: «братський» народ прийшов «визволяти» Україну від … українців. Прийшов абсолютно впевнений у своїй правоті, у «святості» своєї місії, в очікуванні вдячності від братів-українців. Деякі фахівці називають такий феномен – масовою шизофренією російського соціуму. Але це, в принципі, відомий наслідок дії згадуваних маніпулятивних технологій, «промивки мізків», навіювання та інших.

Але небезпека для нас не лише в такому опосередкованому застосуванні арсеналу інформаційно-психологічної війни – зомбуванні власного народу країною-агресором. На нас теж щодня виплескується шалений вал потенційно небезпечної інформації і цьому необхідно протистояти. А протистояти завжди легше знаючи характер зброї з якою на тебе нападають. Одним з досить дієвих методів маніпуляції свідомості, зокрема історичної, є, так зване, термінологічне «мінування», яке полягає у викривленні первинної правильної суті принципово важливих, базових термінів і тлумачень загально світоглядного та оперативно-прикладного характеру.

Наприклад, співробітника спецслужби, який займається збором таємної інформації, можна, в залежності від потреби, називати як розвідником, так і шпигуном. Але за суспільною традицією, розвідником іменують «свого» – співробітника власної вітчизняної спецслужби, шпигуном «чужого», тобто іноземного агента, підкреслюючи негативний відтінок цього поняття. Аналогічно співвідносяться і поняття “партизани” (якщо свої), тобто нерегулярні військові угруповання, які діють у тилу ворога і “бандформування” (якщо ворожі).

У мові більшість слів-знаків мають більше ніж одне значення, тобто співвідносяться не з одним лише об`єктом реальності. Ці різні значення одного й того самого мовного знака актуалізуються тільки у мовленні, у певному контексті. Неправильне трактування контексту може призвести до неадекватного тлумачення знаку, а врешті маємо хибну інформацію про той чи інший факт дійсності.

Крім основного значення – денотації – низці слів притаманний додатковий зміст (так звана конотація) та побіжні семантичні або стилістичні відтінки, котрі накладаються на основне значення і слугують для вираження різних експресивних емоційно-оцінних обертонів.

Слово як будівний елемент мовної системи є одночасно основною когнітивною одиницею, яка має декілька видів семантичної значимості: граматичне (внутріструктурне) значення, лексичне (речове) і прагматичне значення, яке виступає у вигляді різноманітних конотацій (оціночних, культурно-історичних, національно-географічних та інших знань), накопичених носіями мови в результаті сприйняття ними різних аспектів зовнішнього світу».

Велике значення для трансляції мовою культурної спадщини мають саме конотації – супутні значення мовних одиниць, різновиди прагматичної інформації, що відображає не самі предмети і явища, а певне ставлення до них.

Конотація включає додаткові семантичні або стилістичні елементи, стійко пов'язані з основним значенням у свідомості носіїв мови. Вона призначена для вираження емоційних або оціночних відтінків висловлювання і відображає культурні традиції суспільства.

Часто в єдності “денотат + конотат” домінантом виступає конотат. Конотативні розбіжності призводять до значних розходжень у значеннях денотативно-еквівалентних знаків. Відтак, вживанням слів з певними, завбачливо підібраними, конотаціями можна за бажанням видозмінювати (тенденційно подавати) інформацію про реальні факти, яка міститься в основному значенні ключового слова контексту.

Ця проблема є особливо актуальною, коли справа торкається вивчення минулого, інтерпретації історичних текстів. Питання впливу мовного чинника на теорію історіописання привернуло увагу багатьох видатних вчених наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. Ця зміна поглядів на теорію історіописання, дістала назву «лінгвістичний поворот» (Linguistic turn). Одним з його наслідків стало посилення уваги до мовних засобів, якими історик користується для презентації своїх результатів дослідження, тобто до лінгвістичного аспекту історичних пошуків. Представниками нової течії вважають, насамперед, М. Фуко, Р. Барта, Г. Вайта, Ж. Дерріда, П. Рікера.

Відповідно до нового бачення, текст джерела сприймається як певна «лінгвістична реальність» – відбиток засвоєного людиною, за посередництва мови, досвіду, що, своєю чергою, через ту ж таки мову «думає замість людини»: диктує певні мовленнєві штампи та готові мовні конструкції, зумовлюючи зміст описуваного. За такого підходу інтерпретоване істориком минуле є не стільки наслідком його вміння застосовувати необхідні методологічні прийоми, а, значною мірою, результат прихованого впливу на його свідомість мовного чинника.

Особливу роль для розуміння саме такого стану справ відіграли напрацювання американського історика Гейдена Вайта. Він вважає, що історія є доступною тільки через мову. Вона є різновидом дискурсу, специфічним вживанням мови, яка завжди означає більше, ніж буквальне мовлення, і має при цьому метафоричний характер. Історичні факти в жодному сенсі не є «даними» історикові, але є ним установлені. Він наголошує, що «факт» є твердженням про подію і в цьому сенсі він є явищем суто мовним. Факт і подія належать до двох відмінних царин: подія – до минулого, а факт – до дискурсу. Операція, яка перетворює «факти» на «події», є наративізація або «фікціоналізація». Отже, історики займаються не минулим як таким, а, власне, текстами, які розповідають про минуле.

Алгоритм подібного «створення» (конструювання) минулого, згідно Вайта виглядає наступним чином. Спершу оповідь про минуле формується в голові історика, зазнаючи певного логічного впорядкування в неусвідомлено притаманних людині засобах образного мовлення – тропах (метафора, метонімія, синекдоха, іронія). На цьому позасвідомому рівні, який Вайт називає метаісторичним, відбувається «префігурація», або «попереднє впорядкування» історичного поля, тобто надання минулому певних змістів, потім зафіксованих у побудові сюжету й оснащених аргументами, висновками тощо.

Вайт висуває припущення, що головний троп (метафора, метонімія, чи інший) впливає на відбір того, що являтиме собою відповідну подію, до початку самого дослідження. Недостатність критичної рефлексії дозволяє історикам вважати, що вони «відкривають», а не вигадують зв'язні історичні структури; проте словесні вигадки, які вони створюють, мають більше спільного з літературою, ніж із наукою. Якщо ми візьмемо до уваги, що події можна описувати зовсім по-різному, то стає очевидно, що читачі можуть віддавати перевагу іншим версіям, виходячи з моральних та естетичних міркувань, а не об'єктивних історичних причин. Відтак думка історика, за Вайтом, є «в’язнем мови», що диктує «передкритичну» матрицю дискурсу, накинуту поза істориковою волею і свідомістю – під впливом естетичних, ідеологічних чи моральних критеріїв культури, частиною якої він є.

«Після лінгвістичного повороту – зазначав видатний польський дослідник Є. Топольський – мову вже не можна трактувати як прозору структуру, розташовану між дослідником та дійсністю. Мову (нарацію, дискурс, текст тощо) розуміємо вже не як інструмент, що уможливлює «об’єктивний» опис реального світу, а як інструмент, необхідний для конструювання образів світу («можливих світів»). Використання цього інструменту дає можливість лише часткового володіння світом».

Зазначені обставини надають великих можливостей для здійснення маніпуляції історичної свідомості засобами звичайної мови. Російська інтерпретація подій, пов’язаних з революцією гідності в Україні, побудована на пропагандистському словнику, стереотипах, пропагандистських кліше часів Другої світової війни. Коли зтикаєшся з тими потоками бруду, який виливається із ЗМІ та інтернет-сайтів, підконтрольних Росії, то складається враження ніби час зупинився на межі середини 1940-х. Коли мова заходить про дії патріотів України, слова-ярлики сиплються немов горох з прорваного мішка: «нацисти», «фашисти», «бандерівці», якщо мова про наших військових, що діють у зоні АТО, то вони іменуються не інакше ніж «карателями».

Водночас як у самій РФ, так і на тимчасово окупованій українській території, якій придумане нове ім’я «Новоросії», звучить пафосна риторика про захист цієї самої «Новоросії» від фашистів та іншої «нечисті», захист пам’яті про велику Перемогу, а також звучать заклики до визволення від усього цього самої України. Як бути у цій ситуації? Як запобігти подальшому збільшенню кількості зомбованих «памятью о великой Победе» уже за рахунок нашого, не завжди національно свідомого (особливо на Сході і Півдні країни) населення? Цілком логічним було б застосувати проти ворога його ж зброю, у даному випадку, інформаційно-психологічну. Але чи варто опускатися до маніпуляцій свідомістю тим на чийому боці правда? Тим більше, що правда долає врешті усі, навіть дуже витончені, маніпуляції.

Але, як не парадоксально це звучить: щоб знешкодити ворога у сьогоденні, треба позбавити його минулого, вірніше позбавити його можливості крутити тим минулим, як то кажуть: «як циган сонцем». Іншими словами, щоб позбутися реальної війни сьогодні, необхідно позбутися міфів війни минулої. А це можливо за умов розвінчання, деконструкції цих міфів. Одним із таких є міф «визволення» України у 1944 році.

Термін «визволення» передбачає позбавлення кого-небудь неволі, рабства, набуття ним волі, свободи, а у 1944 році Україна не стала вільною. Із вигнанням нацистських окупантів Україна не отримала волі, а лише позбулася одного з поневолювачів – нацистського окупанта. Це справді була знаменна подія у справі спасіння українського народу від знищення, але ця подія не знаменувала кінця цій справі. На зміну тікаючому окупанту повернувся попередній – радянський тоталітаризм, який уже показав себе голодоморами, репресіями, пограбуваннями власного народу та використанням його у якості гарматного м’яса у пеклі війни, одним з ініціаторів якої він і був. Він не визволив Україну, а лише звільнив її територію від запеклого конкурента, а ще раніше бажаного союзника, не визволяв її народу, а лише змінив суб’єкт панування, результатом якого, невдовзі, стали масові репресії та депортації, зокрема сотень тисяч українців, поляків та цілого кримськотатарського народу. Але усе це було оформлено у міф «визволення України», який є складовою міфа під назвою «Велика Вітчизняна війна».

Цей міф «визволення України» не лише затемнив істинну суть справи зміни одного окупанта іншим, він ще й задавав систему координат пам’яті про війну, даючи право лише одним, з усіх тих хто боровся з нацизмом, вважатися справжніми «визволителями». Для інших було відведено місце «у тіні», а інших планувалося обернути на «табірний пил». Строката багатоколірністю картина Другої світової війни була ретельно підкоригована, уніфікована і набула чорно-білого стандарту «Великої Вітчизняної». Тому позбавляючись міфів минулого ми позбавляємося і небезпеки втратити зв’язок з реальністю і сьогодні.

Що ж до подій семидесятирічної давнини, то відзначаючи, попри все, важливість підсумків Другої світової війни, саме як знищення нацизму, як знищення загрози для усього людства загалом і для українського народу зокрема, вважаємо правильним трактувати дану подію як «вигнання нацистських окупантів із України», упровадивши відповідний термін і до наукового обігу.

Олександр Штоквиш кандидат філософських наук, Український інститут національної пам’яті.

Джерело: HistorianS