На жаль, сьогодні ті сили далекі від формування порядку денного польської політики. Дедалі частіше офіційна Варшава роздратовано реагує на будь-які спроби України вшанувати своїх борців за свободу та незалежність. Ідеться не лише про ОУН та УПА, а вже й про захисників Карпатської України. Тематика Галицької армії також малоприємна західному сусідові. Аргументація дуже проста: всі українці, які воювали проти Польщі, — вороги та негідники. Виняток польські правлячі еліти готові зробити хіба що для Армії УНР, яка певний час свого існування була союзником Польщі (до сепаратного миру Варшави з більшовиками).

За нашу і вашу свободу?

Справді, польська влада не перешкоджає вшануванню козаків і старшин Армії УНР. Принаймні офіційно органи відмежовуються від таких акцій, як напад на українську релігійну ходу в Перемишлі 26 червня 2016 року, коли українці рухалися жалобною процесією на цвинтар вояків Армії УНР у Пикуличах. Понад те, польські високопосадовці підкреслюють, що Армія УНР — це точка історичного взаємодотику, мовляв, «за нашу і вашу свободу». У 2016 році міністр національної оборони Польщі Антоні Мацеревич навіть поклав квіти на могилу генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка, похованого у Варшаві.

Міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич (перший ліворуч)покладає квіти на могилу генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручкана Вольському кладовищі у Варшаві, 2016 рік

Чи справді Польща прагне історичного компромісу бодай на платформі толерантного ставлення до героїв УНР? Адже антиукраїнські настрої в суспільстві лише посилюються, а державна влада прагне радше загравати, ніж боротися з ними.

Здавалося б, якщо Варшава має негативне ставлення до УПА (включно з негативним ставленням до військових могил), то похованням вояків Армії УНР нічого не загрожує. Мовляв, погляньте: ми не всіх українців ненавидимо, а лише бандерівців. Загалом так, проте є одне «але». Могили українських героїв на території Польщі залежні від ще одного гравця, який перебуває за межами парламентсько-урядової системи координат.

Kościół Prawosławny

Чимало інтернованих у Польщі вояків Армії УНР було поховано на православних цвинтарях або на православних ділянках комунальних кладовищ, що належать православній церкві. Однак Православну церкву Польщі міжвоєнного періоду й сьогодення розділяє історична та юрисдикційна прірва. Невдовзі після укладання між Варшавою та Москвою сепаратного миру в Ризі постало питання про створення церковної адміністрації на територіях Волині, Холмщини й Підляшшя, яка не підпорядковувалася б Патріарху Московському в більшовицькій Росії. Вже 1924 року Патріарх Константинопольський Григорій VII надав Православній церкві в Польщі томос про автокефалію. Під час Другої світової війни саме православні ієрархи Польщі, українці за національністю, відродили Українську автокефальну православну церкву. Однак після вигнання з території України та Польщі нацистських загарбників сталінський режим розпочав репресії проти духівництва УАПЦ та Православної церкви в Польщі. У 1948-му польська церква «зреклася» автокефалії 1924 року та прийняла автокефалію від РПЦ. Відтоді вона не лише змінила назву (тепер вона називається Польська автокефальна православна церква), а й цілковито втратила свою «українську закваску». Сьогодні ПАПЦ перебуває під великим впливом РПЦ і стоїть осторонь життя української громади в Польщі.

Стаття повністю на сайті Тиждень.ua