Директор Українського  інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович розповів журналістам Живого TV про переформатування роботи установи, про конкретні проекти, над якими працює колектив, та освітні ініціативи Інституту.

Що собою являє Український інститут національної пам’яті?

Український інститут національної пам’яті створений за аналогом інших такого роду інституцій, які діють у Центральній та Східній Європі в посткомуністичних країнах. В деяких країнах вони так і називаються: Інститути національної пам’яті, в деяких – це різного роду комісії, але в будь якому випадку ці установи являють собою особливий державний орган, який є спеціальним інструментом для подолання тоталітарного минулого.

Функціями таких інституцій є, в першу чергу, робота з архівами комуністичних спецслужб: відкриття цих архівів, їх вивчення для того, щоб дослідити функціонування тоталітарних режимів як нацистського, так і комуністичного, і популяризація, власне, здобутків цих наукових досліджень для того, щоб прищепити суспільству певний імунітет, упередити можливість повернення тоталітарного минулого.

В Україні такий Інститут, як спеціальний орган державної влади, було створено в 2006 році, але у зв’язку з політичними перетвореннями, які сталися в Україні, в цьому статусі він проіснував, на жаль, не довго – тільки до 2010 року. З приходом до влади Віктора Януковича Інститут було фактично ліквідовано, тобто зведено до рівня науково-дослідницької установи при Кабінеті Міністрів України. Вже другий місяць, як я призначений директором саме цієї науково-дослідницької установи з дуже обрізаними повноваженнями та бюджетом.

Першим і головним нашим завданням є повернення Інститутові попереднього статусу, щоб він міг бути справжнім інструментом державної політики національної пам’яті. Очевидно, що в Україні, як молодій державі, буде часто мінятися влада, і це в принципі сприяє становленню держави як такої. Але якщо так само часто буде мінятися і політика національної пам’яті, то ми можемо отримати катастрофічну ситуацію, коли національна ідентичність може зазнати непоправних втрат, або взагалі почне поступово зникати. Це ті речі, які не мають залежати від політичної кон’юнктури. Тому дуже важливим є прийняття спеціального закону про Інститут національної пам’яті, який би гарантував незмінність курсу політики національної пам’яті.

Наразі ми лише починаємо роботу, тому що з одного боку треба проводити переформатування Інституту, що є дуже важкою бюрократичною процедурою, з другого боку – вже потрібно включатись у якісь нові проекти.  Декілька проектів ми уже започаткували і, навіть виконали. Найважливіші наші проекти стосувалися  відзначення дня завершення Другої світової війни в Європі 8–9 травня. Вперше цього року ми здійснили певне переформатування цього відзначення: говорили про день шани і пам’яті за загиблими і, на відміну від попередніх років, цьому було приурочено два дні – 8 і 9 травня. Далі проводились заходи присвячені 70-м роковинам депортації кримських татар. Нами, зокрема, запущено Інрернет-проект «Наш Крим», де публікуються і документи, і матеріали дослідників про те, що Крим робився, власне, російським з кінця ХVIII ст. і безуспішно робився. Ми вже започаткували науково-дослідницький і інформаційно-просвітницький напрямки роботи, і, очевидно, що в подальшому вони будуть тільки збільшуватись і поглиблюватися. У нас дуже активна співпраця з архівом Служби Безпеки України, є домовленість зі Службою Безпеки про передачу архівних матеріалів до Інституту національної пам’яті, де будуть створюватись спеціальні архіви.

Чи буде Інститут проводити люстрацію?

У Польщі, наприклад, Інститут національної пам’яті є одним із головних інструментів люстрації. Це було надзвичайно актуально для Польщі в кінці 90-х років, коли створювався Інститут, тому що було чимало політиків, які мали безпосередній зв’язок з комуністичним минулим і з комуністичними спецслужбами.

В Україні питання люстрації знову постало уже після Євромайдану, знову активно дискутується в суспільстві. Я переконаний, що люстрація Україні потрібна, але, наскільки я розумію, в Україні зараз дискутується більше тема створення спеціального люстраційного органу, яким має стати люстраційний комітет і, очевидно, що саме він має стати головним інструментом люстрації в Україні. Люстраційний процес буде стосуватися вже не стільки тих комуністичних агентів, їх не так багато лишилося при владі, як тих людей, які заплямували себе участю в злочинах режиму Віктора Януковича.

Що стосується участі Інституту в люстрації: наш Інститут, очевидно, не буде головним інструментом люстрації, тому що для того буде створено спеціальний орган. Думаю, не зважаючи на те, що Інститут буде володіти документами спецслужб, очевидно, що ми будемо брати участь у цих процесах лише надаючи інформацію про тих чи інших людей. Крім того, не зважаючи на те, що ми будемо володіти цими документами, дуже важливо, і ми будемо думати, як це оформити, щоб співробітники Інституту справді займалися розслідуванням злочинів, які мали місце в минулому.

В Польщі Інститут національної пам’яті був створений саме з комісії розслідування злочинів, яка ще в комуністичні часи розслідувала злочини нацистського режиму, потім додалися ці додаткові функції, так з’явився польський ІНП. Ми теж у тому бачимо слушність, що злочини минулого мають бути розслідувані і засуджені. Тільки таким чином ми можемо якось застрахуватися від того, що вони не будуть повторені.

Чи потрібно карати колишніх «кегебістів»?

Переконаний, що кожен, хто брав участь у злочинах проти українського народу, проти українців, будучи, зокрема співробітником КГБ, має понести покарання.  Такі злочини справді мають розслідуватися, ми маємо пам’ятати і знати не лише імена жертв цих злочинів, але й імена катів як тих, що вже померли, так і живих. І якщо є можливість притягати до відповідальності людей, причетних до масових злочинів в роки тоталітаризму, я переконаний – вони мають бути притягнуті.

Знову таки досвід сусідніх посткомуністичних країн Східної Європи показує, що це сприяє повазі до закону і в сучасності. В Україні оці непокарані злочини комуністичного минулого призвели до того, що керівництво на чолі з Януковичем почало фактично повторювати схожі злочини: почалися репресії, людей вбивали, викрадали, піддавали допитам чи несправедливим судам. Я думаю, що це один із наслідків того, що злочини комуністичного минулого не були засуджені, взагалі не було прецедентів засудження конкретних виконавців.

 Що для цього потрібно?

Очевидно для того потрібно вдосконалювати законодавчу базу, створювати спеціальні органи, які могли б цим зайнятися. Для цього треба достатньо наполегливих людей, які готові працювати в архівах, опрацьовувати матеріали. Це мають бути і історики, і юристи, які зможуть цей здобутий матеріал оформити в певну юридичну форму.

Чи може цим займатися Інститут?

Так, цими процесами мали би займатися, зокрема, співробітники Інституту національної пам’яті.

Чи буде Інститут проводити освітні заходи?

Ми переконані, що однією з головних функцій Інституту буде власне така інформаційно-просвітницька чи едукаційна, як кажуть в Польщі, функція, суть якої якраз і полягає в тому, щоб максимально доносити населенню правду про це страшне ХХ ст., яке залишилося позаду. Очевидно, що тут увага має бути зосереджена на роботі зі шкільними програмами (в цьому плані ми вже почали тісну співпрацю з Міністерством освіти і науки України) особливо після того, коли з цими програмами попрацював попередній міністр Дмитро Табачник, який просто вилучав цілі шматки інформації з підручників.

Та ми не обмежуємося роботою з підручниками чи навчальними курсами, справа в тому, що дуже велика кількість людей, значна частина суспільства, вже не навчається ні в школах, ні в якихось вищих навчальних закладах, але вони теж потребують певного донесення інформації про українське минуле, через це нам треба буде започатковувати цілу низку проектів громадянської освіти. В цьому питанні знову таки можна багато чого запозичити в Польського Інституту національної пам’яті, де використовується багато цікавих форм роботи: виставки,  дискусії, підготовка документальних фільмів.

До цього напрямку роботи відноситься і вже згадуваний вище проект – «Наш Крим», де публікуються науково-популярні матеріали про історію того, як пробували русифікувати Крим, з одного боку, з другого боку – ці науково-популярні тексти підкріпляються документальними добірками. Відповідно кожен бажаючий може отримати необхідні знання для того, щоб протистояти цій інформаційній кампанії, яка зараз ведеться супроти України, особливо у сфері історії.