2 жовтня була чергова річниця студентської Революції на граніті, яка сколихнула українське суспільство і круто повернула історію в бік від «совка». На знімках, які в цей день хвиля спогадів винесла в інтернет, була і вона – народна артистка України Ніла Крюкова. Вона тоді не одну ніч провела на київському граніті разом зі студентами, підтримуючи їх і словом, і авторитетом, і власним прикладом – Ніла Крюкова тримала голодування нарівні з усіма. І саме ця її підтримка багато в чому зумовила те, що влада змушена була говорити з молоддю на рівних.

Самій Нілі Крюковій у житті не раз доводилося виступати проти несправедливості, підлості, лицемірства. І робила вона це по-своєму вишукано і щиро, з усією жіночою прямолінійністю і безпосередністю. Так, як це уміла робити тільки вона.

Ніла Крюкова народилася під гуркіт гармат, коли німці відступали з рідного села Попівки на Кіровоградщині. «Тому, мабуть, така неспокійна і непокірна», – говорить вона. Батько не повернувся з війни, а мати 50 років мовчки пропрацювала в колгоспі. Мовчали і дядьки, тітки, сусіди, лиш пошепки згадуючи Голодомор 33-го чи родичів, яких забирали у 37-му «за політику». Потім мама не раз дорікатиме їй, мовляв, навіщо їй та політика, вона ж бо жінка, артистка, людина мистецтва. А вона, напевне, і  стала артисткою,  і пішла в політику для того, щоб мати змогу сказати все, про що змушували мовчати  десятиліттями, а то й віками.

Перший політичний протест Ніли Крюкової визрів іще у шкільні роки. «На уроці історії, – згадувала сама артистка, – розповідали про завоювання Єрмаком Сибіру. Довго вчителька розхвалювала хоробрість та героїзм Єрмака, його вдалі битви й підкорення десятків племен і народностей. Для мене це було незбагненно: навіщо знищувати тисячі людей тільки за те, що вони відмінні й незалежні від російської народності? Про це й запитала тут же, на уроці, вчительку. Якою була її реакція – зрозуміло: мене ледь не вигнали з уроку».

Відповідь на ці та інші непрості запитання Ніла Крюкова знайшла дещо пізніше, коли потрапила до Театру «Слово» при Спілці письменників. Там вона близько познайомилася з Григором Тютюнником, Олесем Гончаром, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, відкрила для себе поезію «розстріляного відродження».

Пізніше, у 1987-му, вперше потрапивши до Канади, вона відкриє для себе ще й Грушевського, Винниченка та багатьох інших «заборонених». А через рік, знову полетівши за океан, вона привезе їх в Україну.  І зробить це сміливо й відчайдушно, як це могла зробити тільки вона. «На радянській митниці всіх артистів обов’язково перевіряли на наявність «антирадянщини». Коли черга дійшла до мене і митник почав ритися в речах, відкладаючи вбік «заборонені» книжки, я почала відбирати непомітно з тієї купки томики Стуса, поетів «розстріляного відродження», «Історії України-Руси» Грушевського. А в мене було тоді таке широке пальто, і я це все – під пальто.  Галя Менкуш, яка стояла поряд, тільки очі відкрила. А я все боялася, що воно випаде, коли я піду. Але нічого, все пронесла через митницю. Ці видання й досі зберігаються у мене, як дорогий серцю спомин», - розповідала актриса.

Ніла Крюкова настільки любила свободу і була органічною її частинкою, що навіть не помічала, як уже самим своїм існуванням кидала виклик системі. І тоді, як у 1981 році разом із Галиною Менкуш підготувала моновиставу за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай», прем’єра якої перетворилася на своєрідну акцію протесту, а її з Ліною Костенко ледь не звинуватили в «организации националистического восстания». І тоді, коли на урядових концертах замість «узгоджених» шевченкових рядків читала полум’яне «І мертвим, і живим». І тоді, коли у 1986 році виступала перед ліквідаторами на Чорнобильській АЕС чи під час Помаранчевої революції об’їхала всю Україну, спілкуючись із людьми.

Вона була уособленням Незалежності. І 20 серпня 1991 року, коли на тисячу учасників мітингу, що зібралися тоді ще на площі Жовтневої революції, посунули лави міліціонерів, Ніла Крюкова кинулася їм навперейми зі словами: «Хлопці, брати мої, звертаюся до вас, я заклинаю вас, я прошу вас, зупиніться! Не бийте цих людей, не йдіть проти совісті. Будьте з нами. А будете бити – бийте мене першу». І шеренга зупинилася. А за кілька днів на цьому ж майдані уже десятки тисяч людей вітали проголошення Акта про державну незалежність України. Власне, в тому, що ця незалежність звершилася, велика частка і її невтомності, невичерпної енергії та фанатичної віри у свій народ.

На жаль, важка травма, яка у 2006 році розділила життя Ніли Крюкової на «до і після», виявилася фатальною. У 2008-му ще відбувся тріумфальний творчий вечір актриси, де вона, на інвалідному візку, дві години тримала в напрузі зал, який ловив її кожне слово. Але це було і прощання з публікою, яку вона так любила.

«Багато хто з моїх колег, друзів, співвітчизників сьогодні розчарувався, зневірився, опустив руки. Але я буду боротися до кінця – з українською антидержавницькою тоталітарною владою, за майбутнє моїх дітей та онуків. Підбиваючи підсумки у житті, важливо мати право сказати собі: я зробила все, що було в моїх силах», - говорила свого часу Ніла Крюкова. Вона справді зробила все.

Світла пам’ять!