Поляки і українці мають багатовікову спільну історію. Найбільш контраверсійний період в польсько-українських відносинах — це майже вся перша половина XX століття. І поляки, і українці не були готові до компромісу, бо яблуком розбрату стали одні й ті самі території — Східна Галичина, Волинь і Підляшшя.

Після краху СРСР і соціалістичної системи розпочався процес переосмислення, робилися спроби досягнути примирення, створення колективної пам'яті. Але дуже важко було домогтися принципів паритетності в діалозі, який скоріше нагадував монолог…

"Націоналісти не хочуть діалогу, бо вони живляться ненавистю. Та ненависть часто є обґрунтована їхнім трагічним досвідом. Але, однак, потрібно вміти переступити поріг власної пам'яті, треба зуміти побачити брата у вчорашньому ворогові. Тільки в такий спосіб можна будувати краще майбутнє", — писав головний редактор "Газети Виборчої" Адам Міхнік.

Важко не погодитися з відомим польським інтелектуалом. Отже, представляємо на розсуд читачів нашої газети два погляди на польсько-українські відносини в контексті важких і трагічних сторінок минулого.

Кілька тижнів тому в місті Яремче відбулася VIII Польсько-українська зустріч.  З геть невідомих мотивів організатори запропонували мені разом із професором Варшавського університету Казімежем Вуйціцьким стати співмодератороми панелі, яка мала бути присвячена політиці пам'яті обох країн. Ми зустрілися напередодні і спробували визначити тему дискусії: якою має бути модель польсько-українського примирення?

Ані поляки, ані українці за кілька десятиліть так і не сформували візії примирення навколо складних сторінок спільного минулого. За останню чверть століття польські й українські політики, громадські діячі й церковні ієрархи кілька разів виходили зі спільними деклараціями в дусі класичної формули: "Прощаємо і просимо прощення". Попри те що таких заяв щороку більшало, дискусії ставали дедалі гарячішими. Щось пішло не так.

Самих таких заяв виявилося недостатньо. Що конкретно мають зробити українці, щоб поляки повірили у щирість їхніх намірів розрахуватися з гріхами сумління, а що — поляки, аби українці побачили, що вони усвідомили свої помилки, які спричинили різанину? Дискусія завершилася фіаско: відповідей на ці запитання ніхто не зміг дати, а після дискусії залишилося відчуття, що в українців і поляків жахлива асиметрія пам'яті, а замість дискусій вони потребують діалогу.

Повністю матеріал радника голови УІНП Олександра Зінченка для "Дзеркала тижня" читайте у рубриці "Статті".

Більше на тему:

• "В українсько-польському діалозі найважливіше, щоб ми почули одне одного" – Володимир В’ятрович
• Відновлено діалог істориків України та Польщі щодо складних питань спільного минулого