Голодомор – найбільша трагедія в українській історії. За підрахунками українських демографів від голоду загинуло близько 3,9 мільйонів осіб, а голодування різного ступеня тяжкості зазнало майже все населення УСРР. В результаті колективізації українські селяни втратили свою віками виборювану землю та засоби для незалежного від держави існування, найбагатші та найактивніші господарі були виселені, їхнє місце зайняли нові еліти на селі, традиційна культура та цінності опинилися під ударом та зазнали корозії.

Подія такого масштабу як Голодомор мала б залишити по собі глибокі психологічні наслідки та продовжувати жити далі у свідомості та пам’яті нащадків. Йорн Рюзен називає кризи такого масштабу травмами, які руйнують звичайні рамки життя до такої міри, що суспільство не здатне відновитися. На їхнє місце приходять вже нові «соціальні рамки пам’яті», які є реакцією на нові реалії життя. Дж. Александер вважає, що травми залишають незгладимі сліди на груповій свідомості, назавжди маркують пам’ять і фундаментально та невідворотно змінюють групову ідентичність.

Цю травматичну спадщину складно інтерпретувати і омислювати: усвідомлюючи жах Голодомору, ми насправді мало можемо сказати про його травматичну сутність та специфіку. Також зовсім не бачимо розривів пам’яті, особливостей процесу передавання травматичної пам’яті, а отже не можемо переконливо  пов’язати воєдино покоління жертв та свідків, їхніх дітей та правнуків.

Дослідники, зокрема О. Стасюк, Г.Касьянов, О.Кісь, І.Рева, В.Климчук та В.Горбунова, Б.Безо і С. Маггі, Т.Воропаєва опублікували декілька важливих праць та інтерв’ю, які дають розуміння психологічних та культурних наслідків Голодомору. Ці праці розкривають певні аспекти травми Голодомору, втім не дозволяють поглянути на проблему комплексно. По-перше, вони не розглядають весь період з початку 1930-х років і аж до сьогодення із перспективи травматичної пам’яті, а по-друге, не вбачають у всій системі різноманітних феноменів пам’яті про Голодомор цілісності.

У цій статті пропонується розглядати травматичну пам’ять про Голодомор, з одного боку, як єдине ціле, а з іншого боку, як процес. Зрозуміло, що ця пам’ять зазнавала впливу ззовні. Комуністична влада переслідувала та карала тих небагатьох, які мали достатньо відваги, щоб уголос заявити про те, що всі й так знали. Та й саме знищене суспільство прагнуло забути перенесені жахи та віднайти нові смисли, що сприяло суспільному забуттю та замовчуванню. Після Голодомору та колективізації постали нові соціальні рамки пам’яті, які, як вчить М.Хальбвакс, нав’язували таке бачення сучасного, яке вигідне владному режиму, та пристосовували його до актуальних питань сьогодння. Усе це закономірно вело до зменшення видимих проявів травматичної пам’яті.

Втім, травматична пам’ять Голодомору мала б бути дуже стійкою навіть за умови мовчанки впродовж комуністичного правління. Ба більше, ця пам’ять мала б здійснювати свій травматичний вплив на тих, хто пережили це лихо, а може й на їхніх дітей та внуків, та навіть тих сучасників, які ніяк не пов’язані із голодом 1932-1933 рр.  

Чи дійсно є достатньо підстав вести мову про таку травматичну тяглість? Яким чином, у яких поняттях можемо осмислити та простежити цей процес травми? Як дослідити явище, складовими якого є наскільки різні феномени, що зазвичай вивчаються представниками різноманітних наукових дисциплін? Чим взагалі травматична пам’ять відрізняється від нетравматичної?

Приклад Голодомору дозволяє наблизитися до відповідей на ці дослідницькі запитання. Американський психолог Алан Янг писав, що «травматичні спогади можуть передаватися від однієї особи до іншої, розміщуватись у розумі чи свідомості реципієнта та створювати ефект, який нагадує досвід донора, включно з депресією, страхом, дисфункційними і поведінковими патернами і схильністю до патологій (…) Для того, щоб діагностувати інфекцію, мусимо виявити подібний контент (нав’язливі образи, мрії, думки) у пам’яті донора і реципієнта.” Схожим чином і я спробую віднайти та порівняти цей контент у різних джерелах, що відносяться до різних історичних періодів.

У цій статті на прикладі особистих наративів, які були створені під час Голодомору або невдовзі після нього, спробую віднайти цей «контент» та відповісти на питання: в чому полягала травматична суть Голодомору та чим власне була травма Голодомору для свідків та жертв? Спочатку буде охарактеризовано джерела, потім представлено дослідницьку методологію, яку відтак буде заcтосовано для аналізу конкретного матеріалу.

Про наративи та їхніх авторів

У цій статті розглянуто три особисті наративи: щоденник вчительки з Харківської області О. Радченко, щоденник партійного функціонера з Києва Д. Заволоки та мемуари Д. Гойченка. Хронологічно вони ближчі до початкових травматичних імпульсів за пізніші репрезентації Голодомору – їх було створено відразу по слідах пережитого.

Дані тексти мають декілька особливостей. По-перше, їхні автори безпосередньо не зазнали сильного голодування, а отже можуть вважатися радше свідками, а не жертвами трагедії. По-друге, згадані тексти залишаються невідомими широкій аудиторії. Вони або взагалі не були опублікованими, або вийшли друком порівняно недавно. Отже, ці тексти не стали частиною творення дискурсу Голодомору у період його формування, не були цитовані іншими авторами та не вплинули на інших авторів, які писали про Голодомор. Написані під час чи відразу після Голодомору, вони знаходилися в архівах та секретних особових слідчих справах. Для цього дослідження вони є важливими тому, що можуть вважатися чистими свідченнями, які не зазнали впливу пізніших дискурсів чи репрезентацій. Їх можна назвати чистим досвідом травми Голодомору з точки зору свідків, що пролежав на архівних полицях у незмінному вигляді близько 70 років. Якщо цей контент збігатиметься з пізнішими відомими та цитованими репрезентаціями Голодомору, томатимемо підстави провести паралелі між репрезентаціями Голодомору, незалежно від того, коли вони з’явилися. Такий підхід допоможе пролити світло на колективну травму Голодомору.

Олександра Радченко (1896 р.н.) вела щоденник із 1926 по 1945 роки із перервами. У 1945 р. її заарештувало НКВС і щоденники стали головним доказом звинувачення. До нас дійшли чотири щоденники, у трьох із яких описуються події Голодомору. На судовому засіданні авторка заявила, що робила записи для дітей, бо ті ніколи б не повірили, що такі жорстокості насправді відбувалися. На сьогодні щоденники зберігаються в архівно-слідчій справі в архіві ГДА СБУ.

Дмитро Заволока  (1906 р.н.) у 1932–1934 рр. працював завідувачем відділом культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету м. Києва. Заарештований 19 листопада 1935 р. Проживав у Києві і про голодоморні реалії дізнавався через нечасті поїздки в села Київської області та спілкування із матір’ю-селянкою. Д. Заволока, переконаний комуніст, вважав, що комуністична партія пішла на манівці і партійна лінія потребує коригування. Крім подій Голодомору, Д. Заволока переймається й іншими темами, зокрема культурним життям Києва, стосунками зі своєю жінкою. Вперше окремі уривки щоденників О.Радченко та Д.Заволоки були опубліковані у 2008 році у збірнику документів ГПУ-НКВД про Голодомор «Розсекречена пам’ять.»

Основним джерелом аналізу у цій статті є мемуари Дмитра Гойченка (1903 р.н.). Він працював на різних дрібних посадах у радянських органах влади. В роки Голодомору йому, як і О.Радченко та Д.Заволоці, не вистачало продуктів харчування, проте всі вони не зазнали сильного голодування. Навпаки, Д. Гойченко був мобілізований для реквізицій продовольства і мимоволі виявився причетним до насильства. Це відчуття співучасті у злочині не давало йому спокою все подальше життя, що чітко простежується на сторінках його мемуарів. Пізніше він був заарештований НКВД, провів три роки у тюрмі, зазнавши жахливих тортур та поневірянь. Саме там він зробив записи, які лягли в основу спогадів. Дивом йому вдалося пронести їх через ув’язнення. Свої спогади Д. Гойченко написав наприкінці 1940-х- на початку 1950-х років, тобто приблизно на 10 років пізніше за щоденники О. Радченко та Д. Заволоки. У 1949 р. він емігрував до США, але мабуть вирішив не публікувати спогадів. Рукопис було знайдено випадково у 1994 р. в емігрантському архіві у Сан-Франціско. Д. Гойченко дає детальний опис подій Голодомору, часто посилається у спогадах на свідчення очевидців та чутки. Він з особливою силою та ясністю зображує травматичні ситуації, свідком яких став або про які чув від інших людей. Особливо тепло та з глибокою симпатією розповідає про голодуючих. Подекуди він робить глибокі висновки, що стосуються причин та наслідків трагедії.

Д. Гойченко втратив обох батьків від голоду, сім’я О. Радченко щасливо пережила 1932-1933 рр. Чи вижили матір та інші родичі Д. Заволоки - невідомо.

Історична травма

Для позначення згаданої вище генераційної травматичної цілісності пам’яті використано поняття «історична травма»: процес передавання, зміни, зникнення або перетворення травматичної пам’яті. Історична травма – це пояснювальна модель, в межах якої травматична пам’ять розглядається через призму індивідуальної, колективної та культурної травми. Індивідуальна травма вражає індивідуумів, колективна – групи людей. Під культурною травмою мається на увазі творення та перетворення наративу, дискурсу та комеморативних практик травми.

Вищенаведені виміри історичної травми є взаємопов’язаними і накладаються один на одного. Втім, вони також мають різну сутність та структуру. Поєднує ж їх травматична пам’ять, яка заповнює їх як вода суміжні посудини. Індивідуальна та колективна травми є психічними процесами, які можуть відбуватися і свідомо, і позасвідомо. Культурна травма розгортається винятково у сфері культури. Оригінальний досвід, емоції, страхи, страждання входять у культурну сферу, стають культурно опосередкованими, та знаходять вияв у кіно, літературі, мистецтві, політиці.

Є й інший спосіб помислити історичну травму. Варто її розглядати не лише як поступовий процес, а й як сукупність репрезентацій, кожній із яких властиві три іпостасі –– індивідуальна, колективна та культурна. Так, щоденник харківської вчительки О. Радченко можна вважати культурною репрезентацією Голодомору, просто тому, що записане на папері, вже належить до символічного культурного простору. Алейда Ассман з цього приводу зазначала, що «одного разу вербалізовані індивідуальні пам’яті зливаються з інтер-суб’єктивною системою мови і з цього моменту вже не є, власне кажучи, винятковою та невід’ємною цілістю. Вони можуть бути змінені, розділені, підтримані, кориговані, поставлені під сумнів – і не в останню чергу записані і переписані». З іншого боку, при написанні щоденника авторка покладалася на свій особистий досвід та пам’ять, а отже він безпосередньо пов’язаний з індивідуальним виміром пам’яті. Цілком можливо, що у ньому відображена і рефлексія на колективну травму, що охопила все суспільство. Отже, у репрезентації травми аналітично можемо виділити три її іпостасі, що є важливим для концептуалізації самого поняття «історична травма» та розуміння особливостей передавання первинного травматичного імпульсу далі.

Парадокс полягає у тому, що виявити колективну травму, а отже поєднати настільки різні процеси можемо тільки за допомогою аналізу культурних репрезентацій, в першу чергу наративів. Хоча тут йдеться про конкретні авторські тексти, загалом наратив не лише розповідає про те, що сталося, а й містить психологічну перспективу – переживання подій та ставлення до них. Наративи і конструюють реальність, і переносять у собі культурну спадщину і психічні стани та емоції. Таким чином, історична травма виявлятиме себе у постійному і довгому процесі культурних репрезентацій. Тому головною дослідницькою стратегією стане наративний аналіз. Оскільки це дослідження значною мірою збудоване на порівнянні дуже різних текстів, основну увагу буде зосереджно на змісті та контенті наративів, а не їхній «формі», як у розвідці Гаді БенЕзера.

Про метод

Завдання цього дослідження полягає у тому, щоб віднайти у різного роду наративах «травматичний контент», що характеризуватиме історичну травму Голодомору та описати його у відповідних контекстах. Не важливо, хто саме виявляє травматичні симптоми: персонажі спогадів – реальні та вигадані, самі автори або люди, про яких вони чули, але не бачили. Загальний підхід залишається тим самим до всіх джерел, до яких належатимуть художні твори, свідчення очевидців, фольклорні джерела, спогади, офіційні відозви та звернення. Гіпотеза полягає в тому, що цей контент є відображенням процесу історичної травми (trauma process), яка у всій своїй цілісності поєднує індивідуальну, колективну та культурну пам’яті.

Спочатку дамо відповідь на питання про те, як формується цей травматичний «контент». За американським психологом Бесселом ван дер Колком можна виділити дві системи пам’яті. Перша відповідає за вербалізацію досвіду і розповідає про контекст події, друга контролює умовні емоційні рефлекси, навички, звички, сенсомоторні сприйняття. Травма має настільки дестабілізуючий ефект, що руйнує цей базовий поділ, в результаті чого пам’ять про травматичну подію «помилково» потрапляє не до системи «вербалізованої» пам’яті, а до «сенсомоторної». Інородна «сенсомоторна» пам’ять починає домінувати над «вербалізованою», руйнує та розриває усталені зв’язки і схеми, за якими функціонує свідомість: до вербалізованих чітких побудов вторгаються візуальні образи, флешбеки, прояви дисоціації, які розділяють та змінюють свідомість та ідентичність. В результаті виникає травматичний стрес, бо дві системи пам’яті знаходяться у постійному конфлікті.

Саме тому свідкам травми настільки складно буває описати словами, репрезентувати та надати символічного значення травматичному досвіду, адже він залишається незрозумілим, неусвідомленим, відділеним від вербалізованого опису себе та свого місця у світі. Якщо ж до цього вдаються, то ця розповідь постає розірваною, «пошкодженою», заповненою «відбитками травми». Ця здатність травматичної пам’яті потенційно дестабілізувати індивіда, робить її унікальною порівняно із звичайною пам’яттю. Якщо взяти до уваги, згадану особливість зберігання «відбитків травми» у сенсомоторному резервуарі мозку, то стає зрозумілою її опірність до змін у пам’яті донора та реципієнта – носіїв колективної травми. Щоправда, із часом, коли травма входить до культурного виміру, пам’ять починає працювати за іншими законами, а саме - вона може змінюватися, прикрашатися, викривлятися.

Візуальні образи, флешбеки, прояви дисоціації власне і будуть отим довліджуваним «контентом». Для його точного визначення та з метою підведення теоретичної основи для аналізу наративів використано дві діагностичні категорії - посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та комплексний посттравматичний стресовий розлад (КПТСР), а також поняття «колективна травма» та «травматичні образи».

Синдроми ПТСР/ КПТСР і колективна травма

ПТСР виникає тоді, коли індивід (учасник, свідок) потрапляє під вплив травматичної події, яка включає смерть або загрозу смерті, серйозних ушкоджень фізичної цілісності інших людей (або власної). Така травматична подія, яка називається травматичним стресором, є набагато сильнішою за поганий досвід, що змушує людей страждати. Вона є настільки всеохопною та поглинаючою, що, в принципі, може викликати психічний розлад практично у будь-якої людини. Зазвичай ПТСР не минає сам собою. Очевидно, що Голодомор підпадає під визначення такого роду травматичних подій. Поняття ПТСР є корисним для цього дослідження ще й тому, що воно належить до найбільш досліджених, розроблених та вивчених, а отже із всіх його варіацій значно простіше буде знайти відповідник травми Голодомору. Перевага цього діагнозу полягає у його ефективності та в тому, що він однаково використовується дослідниками, політиками та самими пацієнтами.

ПТСР може проявлятися під час травматичної події, відразу після неї або згодом, протягом значного проміжку часу і може тривати десятиліттями. Частина вчених вважає, що ПТСР є наслідком виключно одиничної травматичної події (так стверджує “Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів”, DSM-IV). З іншого боку, численні дослідники набагато ширше інтерпретують поняття «травматична подія»: ПТСР не обов’язково виникає внаслідок окремої події, а може бути результатом постійних або повторюваних травматичних подій. Такий діагноз отримав назву комплексного ПТСР (КПТСР). Інколи вживають назву розлад екстремального стресу (Disorders of Extreme Stress Not Otherwise Specified, DESNOS). Тому оперувати категорією ПТСР по відношенню до тих, хто пережили масові штучні травми, не буде помилковим. Принаймні низка авторів, які пишуть про Голокост, використовують поняття ПТСР маючи на увазі саме КПТСР.

Подібно й Голодомор слід розглядати не як окрему одиничну подію, а як тривалий у часі феномен, який увібрав у себе безліч різних травматичних подій, а також досвід різних соціальних груп та характеризується певною динамікою історичного перебігу та психологічних наслідків. Про важливість такого усвідомлення історичних травм писав К. Еріксон. Отже, можна вважати, що Голодомор проявився у симптомах ПТСР та КПТСР, які почали формуватися під час дії травматичного стресора. Після того як Голодомор закінчився, ПТСР та КПТСР продовжили здійснювати свій травматичний вплив.

Дослідження свідчать, що 92 % осіб із комплексним ПТСР відповідають діагностичним критеріям ПТСР. Втім, треба розуміти, що можливо інші 8 % якраз стосуються випадку Голодомору, тому варто про це пам’ятати і при необхідності відповідним чином відкоригувати підхід залежно від того травматичного досвіду, який мав місце під час Голодомору.

Діагноз ПТСР зазвичай відноситься або поєднує три категорії симптомів, а саме, повторне переживання (re-experiencing), уникання та оціпеніння (avoidance), а також гіпертривожність (hyperarousal).

• Повторні переживання про травматичну подію переслідують людину всупереч її волі і супроводжуються неприємними відчуттями. Повторне переживання проявляється у:
• нав’язливих тяжких спогадах про травматичну подію;
• флешбеках (вторгнення спогадів, відчуття, наче травматична подія відбулася нещодавно);
• кошмарних сновидіннях (про травматичну подію або інші страхи);
• сильній депресії при нагадуванні про травму;
• сильній фізичній реакції при згадуванні про травматичну подію (посилене серцебиття, прискорене дихання, нудота, потовиділення).

Сиптомами уникання та оціпеніння є:

• уникнення дій, місць, думок чи відчуттів, що нагадують про травму;
• нездатність згадати важливі аспекти травми;
• втрата інтересу до життєдіяльності і життя загалом;
• відчуття відсторонення від інших та емоційного оціпеніння;
• відчуття безперспективності майбутнього, коли не очікуєш прожити довге життя, одружитися, зробити кар’єру).

Гіпертривожність передбачає тотальну нездатність розслабитися та включає у себе:

• складнощі зі сном;
• роздратування і спалахи гніву;
• складнощі із концентрацією;
• гіперпідозріливість, стан постійного очікування тривоги;
• гіпертрофована реакція переляку.

КПТСР включає в себе симптоми ПТСР та інші, і при цьому має більш тотальний та всеохопний характер.

По-перше, жертвам КПТСР складно відновитися після негативних емоцій, викликаних травмою. Вони - пасивні за визначенням та рідко відчувають задоволення від життя, натомість їхніми постійними супутниками є песимізм, сум, пасивні суїцидальні нахили та прихована злість, безпомічність та розчарування. У ставленні до життя вони виробляють фаталістичний підхід – бачать життя у темних тонах, які неможливо змінити.

По-друге, для жертв КПСТР характерні розлади в особистих стосунках. Їм важко побудувати довірчі стосунки з іншими, до яких вони ставляться із недовірою, натомість вони прагнуть до самоізоляції. 

По-третє, побудові нормальних людських стосунків заважає самоусвідомлення власної ущербності внаслідок перенесеного травматичного досвіду, відмінності від інших «нормальних» людей. Вони часто звинувачують себе у тому, що сталося, а до насильників-справжніх винуватців виробляють особливе почуття лояльності та страху перед їхньою всесильністю, що контрастує із власною неповноцінністю. Звідси виникають сором та провина. Такі люди схильні до віктимізації інших та слабших. 

У системі симптомів ПТСР, КПТСР визначається дуальністю уникання із одного боку, та повторною віктимізацією, яка подеколи супроводжується дисоціативними механізмами (фрагментація цілісності свідомості та поведінки, наприклад через відчуття відділеності від власного тіла) з іншого. Таким чином, повторне переживання маскується симптомами уникнення.

Як вже згадувалося, гіпертривожність, повторне переживання та уникання так само простежуються у випадку комплексного ПТСР, але всі вони ведуть до песимізму, соціальної ізоляції, відчуттів безпомічності та сорому. КПТСР – це так би мовити ПТСР, який все ще стосується індивідів, але завдає шкоди не лише психічному здоров’ю, а й ідентичності та психологічній цілісності жертви. КПТСР завжди спровокований насильством, що руйнує фундаментальну людську довіру, бо здійснюється одними людьми проти інших. Якщо ПТСР супроводжується страхом, то КПТСР – страхом, в основі якого фундаментальна загроза власній безпеці у соціальному світі. Тому КПТСР невіддільний від питань ідентичності, стосунків з іншими та власного місця у соціумі. Чимало свідків, які пережили голод, згадують, що він буквально знищив їх та їхню тожсамість.

Зрозуміло, що КПТСР може виникати безпосередньо під час травматичної події, якщо взяти до уваги, що подекуди травма триває роками, що власне і відбулося у випадку Голодомору. Голод 1928-1929 рр. перейшов у голод 1931 р. Є свідчення, що від голоду помирали і у 1935 р. Втім саме на другу половину 1932 - першу половину 1933 рр. припала масова смертність. Саме цей період отримав назву Голодомор і саме тоді виникла колективна травма.

КПТСР та колективна травма є схожими поняттями, проте у другому випадку фокус уваги зміщується із індивідів на великі спільноти людей та покоління. Таким чином, стверджується, що травма може вражати великі групи осіб, навіть нації та цілі генерації. Доречним є визначення колективної травми, запропоноване американським психологом Ваміком Волканом. Він визначає такі характеристики впливу колективної травми на віктимізовану групу:

• колективне усвідомлення сорому, дегуманізації, приниження та вини;
• колективне відчуття невпевненості, що постає в результаті взаємної недовіри та усвідомлення безпомічності.; 
• колективна ідентифікація із насильником;
• складнощі або нездатність здійснити процес жалоби.

Травматичні образи та маркери

Іншою метою дослідження є пошук у наративах травматичних образів. Власне, вони будуть конденсованими відображеннями травми Голодомору. Травматичні образи можуть стосуватися індивідуальних та колективних проявів травми. До них належатимуть конкретні та загальні описи подій, людей та ситуацій, які матимуть значний травматичний ефект.

Теоретичним підгрунтям цієї частини дослідження стануть праці американського психолога Роберта Ліфтона, який звернув увагу на центральне місце образу для концептуалізації посттравматичного розладу. Він називає такі образи «відбитками смерті» (death imprints), які зазвичай провляють себе у повторюваних страхітливих снах і нав’язливих думках. Колективний відповідник «відбитків смерті» можемо пов’язати із спадщиною Абі Варбурга, але у будь-якому разі у першому наближенні він стосуватиметься саме колективної пам’яті про смерть. Викладені вище травматичні симпмтоми та образи будуть критеріями пошуку у відповідних наративах. Їхня оригінальна сукупність уособлюватиме травму Голодомору.

«Травматичний контент» позначений впливом сенсомоторної пам’яті, а вона має стосунок до таких характеристик, як відчуття часу, руху, простору, смаку, слуху, доторку. Це дозволяє зробити важливе припущення про загальну спрямованість будь-якої травматичної пам’яті – вона матиме сенсомоторні ознаки. Для з’ясування специфіки у кожному конкретному випадку варто звернутися до фактичного матеріалу.

Історія, форма насильства та природа страждань

Симптоматика ПТСР, КПТСР та «колективної травми» залежить від генези травматичної події. Тому на першому етапі варто детальніше розглянути історію Голодомору та природу спричинених голодом страждань.

Важливо розрізняти період, який передував масовій смертності від голоду, та власне Голодомор, як пропонує С. Кульчицький: власне Голодомор тривав із листопада 1932 р. до літа 1933 р. Зрозуміло, що протягом цього часу жертви зазнали дії численних травматичних подій, а отже цілком могли проявитися симптоми ПТСР та КПТСР.

З кінця 1929 року розпочалася політика колективізації на селі, відповідно до якої на селян чинили значний тиск, кінцевою метою якого було усуспільнення селянської землі, реманенту та худоби. Головними засобами цього тиску стали значне збільшення податків, вживання адміністративних методів, залякування з метою вступу до колгоспів, нарешті «розкуркулення», арешти та виселення у Сибір та Середню Азію. За оцінками українських демографів у 1932 р. від голоду померло близько 250 тисяч осіб, але смертність ще не була масовою. Голодомор розпочався у середині 1932 р., коли комуністична партія розпочинає новий наступ на українське село. Застосовуються нові механізми упокорення. Першою складовою стала масова конфіскація усього продовольства, а не лише зерна, як було раніше. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні загони з активістів, які ходили по сільських обійстях і здійснювали цілодобові обшуки. Після нового 1933 року ці спеціально навчені активісти забрали все їстівне у мільйонів людей, прирікаючи їх на масовий голод.

Люди почали тікати з уражених голодом територій. Другим інструментом стала ізоляція голодуючих. З цією метою був застосований так званий режим «чорних дощок» та низка заходів щодо заборони голодуючим виїжджати за межі України. Господарства, занесені на «чорні дошки», оточували збройні загони міліції та радянських спецслужб. Вони вивозили всі запаси їжі. Заборонили торгівлю та ввезення будь-яких товарів. Занесення населених пунктів або територій на “чорні дошки” була рівнозначне смертному вироку для їх жителів. Голодуючі намагаються вибратися за межі України, але у січні 1933 р. режим забороняє виїзд селян з території України та Кубані, заселеної переважно українцями. Втікачам перестають продавати квитки на залізничний та водний транспорт. Блокуються дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовують і повертають назад. Все це призводить до масової смертності від голоду. На 1933 р. припадає близько 90 % усіх втрат від голоду.

Пітирим Сорокін у книзі «Голод як фактор» на прикладі голоду 1921-1923 рр. пояснює загальну симптоматику голодування, яка суттєво не відрізнялася від випадку Голодомору. «Специфічне відчуття голоду зникає, чи вірніше розчиняється в загальній масі болісних відчуттів, які разом додають новий «акорд» до життя і світовідчуття; цей аккорд складається з суміші таких відчуттів як слабкість, тупий біль в голові, в суглобах, і у всьому тілі, відчуття порожнечі, відсутності емоцій, тимчасової сонливості, нудоти, запаморочення, що в решті-решт занурють до стану апатії, байдужості, похмурої безживності, які хоча час від часу перериваються розрядом роздратування і спалахами гніву, але все ж швидко тонуть у загальному морі апатії», - пише П.Сорокін[34]. У результаті голодування втрачається інтерес до життєдіяльності і життя загалом, а відчуття відсторонення від інших та емоційного оціпеніння набувають тотальної форми. 

Відомий експеримент, проведений в 1944 р. у лабораторії фізіологічної гігієни Університету Міннесоти загалом суголосний зі спостереженнями П.Сорокіна. Проект мав на меті простежити, які процеси відбуваються із голодними людьми. В експерименті взяли участь 34 молодих здорових чоловіків, які впродовж 6 місяців зазнавали контрольованого голодування. Зрозуміло, що життю учасників дослідів нічого не загрожувало. Останні 3 місяці їх поступово виводили із стану голодування для того, щоб пояснити, як організм реагує на припинення голоду.

Висновки Міннесотського експерименту дозволяють пролити світло на палітру страждань, відчуттів та емоцій голодуючих, яка вцілому видається універсальною. Із посиленням голодування піддослідні ставали більш мовчазними та апатичними. Рухалися мало і повільно. Почали з’являтися набряки, в тілі накопичуватися рідина, особливо в суглобах ніг. Всі розмови зводились лише до теми харчування, а в поведінці почала спостерігатися дратівливість, похмурість та схильність до інтроверсії. Втім, злість та дратівливість не виходили за межі усних погроз та не доходили до прямого насильства в першу чергу через песимізм та загальну слабкість. Інколи безнадія змінювалася приливами ейфорії, особливо коли вдавалося задовольнити голод. В період максимального голодування та погіршення загального фізичного стану учасники експерименту увійшли в стан прогресуючої апатії та депресії із практично нульовою здатністю до соціальних стосунків.

Найбільш цікаві висновки стосувалися реабілітації. Виявилося, що загальне погіршення психологічнго стану учасників експерименту спостерігалося навіть після того як їхнє харчування стабілізувалося. Отже, навіть після припинення голодування його психологічні симптоми тривали, що свідчить про глибокий і тривалий психологічний ефект від голодування. Лише за три місяці їх ментальний та психологічний стан повернувся до норми. Частим явищем стало переїдання. В одному випадку вживання завеликої кількості їжі навіть призвело до госпіталізації.

Результати Міннесотського експерименту свідчать про збереження травматичних симптомів навіть після припинення голодування і дозволяють зробити висновок, що згенерований Голодомором травматичний імпульс продовжив діяти навіть після того, як надійшла продовольча допомога. Впродовж найбільш голодних місяців жертви зазнавали не лише фізіологічних, але й психологічних наслідків. Стрес внаслідок колективізації та депортацій поєднувався із впливом, який чинить на психіку голод. Але якщо фізіологічні наслідки зникли після припинення голодування, то психологічні збереглися. Динаміка цих взаємовпливів є складною і не є предметом цього дослідження. Втім, поняття ПТСР та КПТСР дозволяють перекласти той травматичний досвід на сучасну наукову мову, знайти таку комбінацію симптомів, які дозволить найповніше розкрити травматичну суть Голодомору. 

Разом з тим, варто розуміти, що Голодомор відрізнявся від голоду 1921-1923 рр., на основі спостереження над яким написав свою книгу Сорокін, та особливо Міннесотського експерименту: страждання у 1932-1933 рр. були набагато гостріші, а природа насильства мала чітко виражений характер навмисних дій одних людей проти інших.

Що було до травми Голодомору?

«Дотравматичний» період Голодомору зображують всі згадані автори наративів, описуючи його як поєднання обурення, злості, незадоволення та страху за майбутнє.

В записі, датованому 5 лютого 1930 р., О. Радченко пише, що селяни обурені та відмовляються записуватися до колгоспів, а 2 березня згадує їхнє розчарування, яке супроводжувалося словами: «Знову йде кабала, знову панщина». Частішають випадки опору, на які влада відповідає новими хвилями терору. Звичайно, держава перемагає: її жорстокість та системність у придушенні опору та усвідомлення того, що політика колективізації надовго, провокують пригнічення і страх. «Скрізь почувається придушене, глухе невдоволення, але це надто мягко сказано. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе чім незадоволення» - пише Д. Заволока. Суспільство все більше огортає страх, спровокований державним терором. Саме тому, за словами О. Радченко, «Селяни страждають, терплять злидні, ропщут, але відкрито не вимагають. Бояться» (25 березня 1931 р.). Страх розповсюджується також на членів реквізиційних бригад низової ланки. Фізичне голодування та моральне страждання отруюють особисте життя, роблячи його неможливим. Чоловіки стають грубими та дратівливими, зганяють свою злість на жінках (18 лютого 1933 р.).

Д.

Заволока визнає, що “чорна сторона наших «буднів» продовжує непокоїти, нервувати, «тероризувати» його. Коли він починає думати, його, попри бажання, починає одолівати злість, якесь роздратування, що спрямовується на конкретних людей, навіть на СТАЛІНА” (25 травня 1932 р).

О. Радченко поєднує свою злість із відчуттям нереальності та фантасмагоричності того, що відбувається. «Навіщо всі ці темпи індустріалізації при розпухлих від голоду дітях і людях», - запитує О. Радченко і додає: «Мучить думка про розпухлих від голоду селянських дітей і злість зростає. Бідні, а для них же готують соціалізм. Смішно – комедія якась (запис від 6 квітня 1932 р.). Втім, здається, що це їй не допомагає дистанціюватися від навколишньої реальності – думки продовжують дошкуляти.

Ці роздуми, внутрішня злість від безвиході, рідко виходять назовні, поза межі сімейної комунікації, але коли вже і виходять, то у формі, яка вражає сучасників своєю божевільною трагічністю. О. Радченко описує випадок «розкуркулення» селянина, мати якого «прийшла в такий жах, що хотіла себе зарізати ножем. Але вона тільки поранила себе й впала в глибоке безпам’ятство. Голова сільради не міг витримати всього жаху, який творився коло його й впав в безпам’ятство» (запис від 25 березня 1931 р.)

Так поступово проступають характерні для Голодомору обриси колективної травми. Скрізь панує незадоволення, що переростає у тихий відчай, який час від часу супроводжується одиничними проявами опору або ексцесами колективізації. Своєрідним уособленням цього є така цитата О. Радченко: «Другий день Різдва. Але у всіх людей важко на серці. Хліб забирають до фунта … Я вийшла з себе і кричала, що треба залишити хліб для дітей до нового врожаю. Мені відповіли, що залишать 20 фунтів й все». (8 січня 1932 р.). О. Радченко кричить на свого знайомого, який бере участь у реквізиціях, намагаючись завадити йому забрати хліб та врятувати життя голодних дітей. Вона виливає свою злість хоча б у такий спосіб, мабуть єдиний доступний для неї, хоча й ризикує власною свободою. Але й вона не розуміє, що відбувається та з якою метою. (5 квітня 1932 р.).

Очікувано зростають жорстокість у ставленні одне до одного, натомість катастрофічно падає рівень взаєдопомоги. Крадіжки стають нормою аж до того, що люди переводять худобу до своїх помешкань, остерігаючись втратити єдиних годувальників.

Всі плачуть. Голодні діти, їхні матері, сльози душать Д. Гойченка. Сум огортає Д. Заволоку під час розмови з матір’ю, яка «почала плакать, кленучи долю свою і життя своє тяжке». Від таких бесід він відчув, як «під саме горло підкотило щось важке, здушило мене всього і мені здавалось, що я не втримаю і почнуть литись сльози. До того це було тяжко, кошмарно-неможливе переживання. Мені до болю стало тяжко і соромно за їх життя [своїх родичів]» (19 березня 1932 р.). Нерви не витримали і в О. Радченко, яка тихенько плакала від усвідомлення того, що мільйони дітей гинуть з голоду (23 березня 1933 р.).

З викладеного зрозуміло, що період «розкуркулювання» та недоїдання, коли смертність ще не була масовою, супроводжувався роздратуванням, окремими вибухами гніву та тривожністю. Конкретними формами цього стали злість, страх, пригнічення та окремі прояви високої емоційності, пов’язані, зокрема, з опором, вбивствами, спаленням майна, щоб воно не дісталося державі, самогубствами. Вочевидь, ці прояви є нормальною людською захисною реакцією на тогочасну екстремальну ситуацію. У психології їх називають реакцією на гострий травматичний стрес. Втім, ця картина має мало спільного з травмою Голодомору, яка виникла пізніше. Хоча, реакція на гострий травматичний стрес безперечно сприяла розвитку КПТСР внаслідок Голодомору.

Індивідуальна травма Голодомору: апатія та оціпеніння

Із посиленням голодування та появою масової смертності, тривожність та стан постійного очікування тривоги, викликані страхом за майбутнє, відходять на задній план. Гословною стає жага виживання: усі помисли та мрії голодної людини охоплюють думки про їжу та все, що з нею пов’язане. Пиття води не гамує голоду, бо «вона тобі поза кожу йде, і все не помираєш, поки не прийде твій час». Д. Гойченко згадує слова однієї жінки, яка поділилася з ним своїм сприйняттям голоду:

“Будь-яке відчуття страху притупилося, і бажання жити зникло, бо життя являється однією лиш мукою і надія втрачена повністю. Голод все все покрив, все згладив. Я думаю, що немає на світі нічого більш страшного і болісного ніж голод. Але зрозуміти це може лише той, хто його сам пережив”.

Страх, мораль, провина, сором – всі втрачають свою першопочаткову силу, поступаючись всепереборній силі голоду, який навпаки посилює ті навички і риси характеру, які сприяють виживанню. В такій ситуації легше вижити жорстоким, хитрим, егоїстичним людям. Втім, ці всі відчуття остаточно не зникають, а лише підсилюють психологічний біль, як у випадку із голодуючою жінкою, яка погодилася брати продукти у чоловіка, що її домагався. Водночас вона відчувала сором і образу за те, що її годують як собаку.

Нарешті, коли загибель стала масовим буденним явищем, з’являється загальна апатія. Д. Гойченко помітив цю рабську пасивність людей стосовно самих себе. Нормальною реакцією стає покірність. Порівняно з роздратуванням та внутрішньою злістю, така зміна у відчуттях та поведінці не може не вражати. Втім, всі ці емоції поєднує також те, що вони сильно пригнічують.

Д. Гойченку здалося, що «дух цих людей був остаточно зломлений, і привид невідворотного кінця ширяв над ними».Голодні люди здавалися повністю позбавленими ініціативи, натомість покладалися лише на долю, були готові прийняти смерть, бо втратили сенс життя. О. Радченко згадує, що ця апатія заторкнула і її, хоча і додає, що її сім’я не голодувала (запис від 27 квітня 1933 р.).

Один чоловік відмовлявся йти працювати у колгосп, бо вся його сім’я загинула і він бажав «померти на власній печі, а не в багнюці на полі». Д. Гойченко додає, що врешті так і сталося, хоча й зазначає, що не впевнений у правдивісті цієї історії. Втім, для нього очевидно, що безпомічні голодуючі втратили будь-яку надію. Апатія до життя перетворилася в байдужість до смерті. Процес такого перетворення показує Д. Заволока на прикладі свого батька, який на противагу матері, яка «курсирує» між Борисполем й Києвом «в турботах за хліб насущний для дітей», «палець об палець не вдарить, паразитичеськи живе». Батько «цілковито зняв з себе обов’язки перед дітьми й думає лише про себе» та не хоче йти працювати в колгосп, що обурює Д. Заволоку (8 червня 1934 р.). Навіть за рік після Голодомору його батько не в змозі вийти зі стану апатії та байдужості.

Навіть добробут і життя найближчих людей втрачають свою вагу. Коли О. Радченко запитала свою робітницю, чи залишила та хоч крапельку хліба помираючій дитині, та відповіла, що «все-рівно діти помруть», «що там діти, тут хоча б себе підтримати» (27 квітня 1933). О. Радченко вжахнула ця відповідь: «Значить дітей, вже не жаль.»

Тут йдеться про емоційне оціпеніння у формі апатії, яка доходить до тієї стадії, що межує, за словами Дж. Херман, із самовтратою. Як наслідок, у жертв може виникати бажання померти, бо смерть приносила бажаний спочинок та звільняла від надмірних страждань та щоденного споглядання страждань рідних. У цьому контексті матері, які збайдужіло дивляться на трупи своїх дітей, не дивують. Інші ж навпаки - дякують Богу за те, що страждання бідної дитини закінчилося. Д. Гойченко повторює слова однієї жінки: «Слава Богу, що він прибрав нещасне дитя. Як воно бідненьке мучилося! Коли б могла, то своїм тілом годувала б його, якби сподівалася врятувати». Вигляд мертвих людей більше не дивував. Всі звикли до цього явища, як і до збирачів трупів, які ставилися до своєї роботи із байдужістю та цинізмом.

Власне апатія та байдужість не приходить на зміну намагання вижити понад усе, а лише доповнюють його, виходячи на передній план. Нікуди не зникають і симптоми гіпертривожності, адже Голодомор став результатом поєднання кількох видів насильства. Розкуркулення та депортації призводили до гіпертривожності та прихованого гніву, а апатія та оціпеніння виникли внаслідок масового голодування та смертності. Відмінність між цими симптомами підкреслюється, зокрема, тим, що апатія та оціпеніння, на відміну від гіпертривожності, мають дисоціативний характер. Апатія призводить до відчуття відділення від власного тіла та втечі від страждань голоду. Якоюсь мірою апатія стала захисним механізмом від страшної реальності. 

Почуття провини як симптом колективної травми Голодомору

Аналізовані тексти належать до специфічної категорії джерел, створених безпосередньо під час або невдовзі після Голодомору авторами-свідками трагедії, які особисто не зазнали сильного голодування. Можливо, цим пояснюється те, що в них майже відсутні сліди колективного усвідомлення провини, сорому та приниження, нездатності оплакати втрати. Можна припустити, що на заваді цьому стояло поєднання апатії та інстинкту виживання. Не було сил не лише поховати померлих родичів, а й оплакати їх. Провина тих, хто вижив за те, що вони залишилися жити, а їхні близькі родичі померли, зовсім не простежується у даних текстах. Можливо, просто не вистачило часу для того, щоб вона сформувалася. Тим цікавіше буде проаналізувати пізніші джерела з цієї перспективи і простежити чи з’являється провина у вцілілих та чи починають вони оплакувати померлих родичів.

Натомість, у цих текстах трапляються поодинокі згадки про прояви провини в осіб-свідків голоду. Так, Д. Гойченко розповідає історію про голову колгоспу, який намагався звільнитися зі своєї посади. Коли колгоспники зібрали достиглі огірки, то з’ясувалося, що весь урожай має бути відправлений із села, за чим слідкувала група комуністів. Таким чином, голодні селяни залишалися ні з чим, бо не могли взяти овочі для себе, а змушені були лише спостерігати за відвантаженням вирощеного урожаю. Голова колгоспу, відчуваючи всю несправедливість ситуації, спробував передати селянам найгірші огірки, але його зупинили комуністи, погрожуючи виключенням із партії. Після цього чоловік не міг працювати у колгоспі, але боявся звільнення за власним бажанням через можливі наслідки. Саме тому він вирішив інсценувати замах на власне життя і під цим приводом шукати звільнення. Втім, ГПУ розкрило справу і заарештувало чоловіка, дії якого були, ймовірно, спровоковані провиною або соромом.

Покірність як прояв колективної травми Голодомору

Якщо головним симптомом індивідуальної травми Голодомору було оціпеніння у формі апатії, то на колективному рівні (у поняттях В. Волкана) травма Голодомору полягає у поєднанні колективних відчуттів безпомічності, покірності та ідентифікації із насильником шляхом виховання лояльності до нього.

Механізм творення покірності та ідентифікації із насильником описує Д. Гойченко. Він розповідає, що одного дня зустрів у полі робітниць у незвичайному емоційному стані, що було дуже нетипово для того часу. Жінки обробляли буряк. Вони почали плакати і жалітись на свою нещасливу долю, на те, що їм доводиться працювати від ранку до пізнього вечора, на погану їжу, якої настільки мало, що далеко не всі з них, хто виходить у поле, повертаються назад. Вони говорили про ці факти зовсім звичайно, як люди, які звикли кожен день бачити смерть.

“Одна ложка гнилої сочевиці і пучка солі. Це нам видають на цілий день. В результаті такого харчування на роботу йде ланка з 5 осіб, а з роботи – 3 чи 4. От там біліють … Це залишилися наші мертві, а ми ось переходимо на іншу ділянку, де ще декого залишимо. Ні, не врятувати нам буряк! До сапування мало хто доживе”.

Д. Гойченко помічає цю нову нотку у думках робітниць. Тепер усі їхні думки звернуті на одне: необхідно за всяку ціну врятувати буряк, що і буде хоч якоюсь гарантією їхнього виживання. Вони навіть вживають вираз “врятувати буряк”, хоча насправді йдеться про їхнє власне виживання. До нього пізніше приходить розуміння, що жінки, прийнявши їх за начальство, хочуть донести просту істину: єдиний спосіб врятувати буряк – спочатку не дати померти їм самим, а вони вже не підведуть і будуть працювати, як слід. Ці люди нарешті остаточно визнали зверхність своїх гнобителів та зрозуміли, що єдиний спосіб вижити полягає у безумовній покорі.

Власне, йдеться про той період, коли влада почала надавати певну допомогу голодуючим, найчастіше у розмірі 400 гр хліба щоденно на людину. Цікаво, що офіційно цю процедуру годування називали «виробничою допомогою», що лише підтверджує позицію держави про пряму залежність між роботою в колгоспі і виживанням. Їжу видавали за роботу і на певних умовах, на полі протягом робочого дня, причому бригадирам було наказано стежити, щоб колгоспники не приховували хліба для своїх помираючих родичів, які залишилися вдома. Людей у буквальному розумінні привчали до дисципліни, годуючи лише у певних місцях, тобто колгоспах, та у певний час - під час колективних прийомів їжі.

Появи хоча б крихти надії було достатньо, щоб замість загальної апатії прийшла ось ця емоційність зустрічі, яка так здивувала Д. Гойченка. Майбутнє знову починало набувати певних обрисів. Навіть сумні українські народні пісні, які співаються під час роботи, можна було почути знову.

Щоб отримати харчі, треба було поводити себе відповідним чином. Голодуючі саме так і почали сприймати умови нового соціального договору: харчі в обмін на лояльність. Селяни повинні були працювати безоплатно у колгоспах, а держава зобов’язувалася забезпечувати їх продуктами харчування на рівні, достатньому для виживання.

Серед колишніх жертв, яким пощастило вижити, почала формуватися нова ідентичність, невід’ємною частиною якої стала лояльність до влади. Ось один із механізмів побудови нової ідентичності радянської людини. Подекуди лояльних колгоспників запрошували на партійні з’їзди. Стандартною церемонією на них були публічні вітання «батькові народів» та обіцянки досягти кращих результатів, після чого усім учасникам дійства видавали продуктові пакети й інші речі. Д. Гойченко так описує реакцію голодних колгоспників на такий вияв довіри:

“Потрібно було бачити ту невимовну радість, що була на обличчях колгоспників. Для них, виснажених і голодних, позбавлених усього свого майна і будь-яких засобів до життя, цей невеликий ящик здавався мірилом щастя, про який вони лише здатні були мріяти. Без сумніву, ці люди були так ощасливлені отриманням продуктів, хустки, спідниці, черевиків, що вони тепер готові працювати із енергією в десять разів більшою, намагаючись затягнути за собою й інших колгоспників”.

Тепер на зібраннях найбільш працьовитим та відданим партії колгоспникам почали публічно видавати допомогу з рук представників влади, щоб усі бачили - виживання залежить лише від влади. Допомогу отримували далеко не всі: ті, яким пощастило менше, тихо помирали по своїх домівках. Власне влада віддавала селянам те, що в них раніше забрали, але лише обраним та у значно меншій кількості.

На зміну сильному страхові за власну безпеку (реакція на гострий травматичний стрес) прийшло усвідомлення безпомічності (симптом ПТСР), від якої лише один крок до пасивності, песимізму та негативної емоційної налаштованості (КПТСР). Те, що влада все-таки надала продуктову допомогу, мало виховати покірність та лояльність (колективна травма) по відношенню до кривдників, які у подальшому мали б підтримуватися страхом повторення нового Голодомору або подібного нещастя таких же масштабів.

Травматичні образи та маркери Голодомору

Одним із найсильніших образів, пов’язаних з смертю, є образ мертвих людей або тих, хто перебуває у стані агонії. Причому конкретні образи можуть досить сильно варіюватися. Свідки згадують, що мертві тіла можна було побачити тоді повсюди - на подвір’ях, в канавах, на дорогах, у водоймах, у помешканнях. Часто вони довго залишалися непохованими та розкладалися, адже родичі померлих були занадто слабкими, щоб копати могили та здійснювати обряд поховання. (записи О. Радченко від 23 березня до 4 травня 1933 р.). Померлих збирали за винагороду уповноважені міцевою владою селяни, яких так і називали – збирачами трупів. Усі трупи скидали в одну яму, причому подекуди забирали ще живих людей, які перебували на останній стадії голодування. Для транспортування використовували підводи. Загальний стан апатії, фізична слабкість, складність із визначенянм конкретного місцерозташування могили, порушення ритуалу, страх – усі ці фактори робили процес жалоби за померлими надзвичайно ускладненим.

Найвразливішою категорією голодуючих були діти, яких Д. Гойченко називає «найнещаснішими із найнещасніших». Образи голодуючих дітей також належатимуть до «відбитків смерті», зокрема тих, що викликають найбільшу емпатію та переживання в авторів. Їх відмітною візуальною рисою є «гігантські очі, сповнені страждань». Д. Гойченка переслідує в цих очах «незбагненна глибина страждань і разом з тим мольби. Каміння мало б здригнутися від цього погляду, але серця людей не здригнулися. Я був не в силі дивитися в ці очі», - згадує Д. Гойченко. Покрите зморшками обличчя голодуючого хлопчика вразило і О. Радченко. Від цього старечого обличчя у неї не витримали нерви і вона почала плакати, адже побачила там наближення смерті та бажання жити водночас. Цей хлопчик нагадав їй старого голодного діда, якого вона зустріла перед тим – те саме обличчя (23 березня 1933 р.).

Д.

Гойченко змальовує дещо інший образ дітей зовсім юного віку, яких опанував первинний інстинкт виживання. У притулку він застав групу дітей-кістяків віком від одного до трьох років, які розпачливо сиділи та лазили долівкою. Деякі з них виглядали як малі діди із «хворобливими очками, з напіввікритими ротиками і згорівшими губками». Вдягнуті у лахміття і надзвичайно брудні, вони незважаючи на голод, не плакали, навіть не видавали ні звука. Стояла мертва тиша. Діти потихенько помирали, дехто гриз кусок дерева, дехто намагався їсти глину, дехто просто сидів, «їхні головки, які так-сяк трималися на тонюсеньких шийках, качаються, як квітка на тонкій ножці. Великими-великими страдницькими очима вони дивляться один на одного». А на стіні висить плакат «Дякуємо товаришу Сталіну за щасливе дитинство». Автор використовує цей контраст для підсилення емоційного ефекту розповіді.

Як же згадувалося, симптоми, образи, емоції йдуть від початкового травматичного імпульсу, позначеного впливом сенсомоторної пам’яті, яка, своєю чергою, має стосунок до таких характеристик, як відчуття часу, руху, про стору, смаку, слуху, доторку. Ця теза дозволяє зробити важливий висновок про індивідуальну та колективну пам’яті Голодомору як сповнені загальними відчуттями сповільненого плину часу через повільне помирання від голоду, тиші та порожнього знелюдненого простору.

Травмі Голодомору невластиві будь-який швидкі рухи, розвиток подій, думання і реакція на подразника. Характерним маркером Голодомору є відчуття сповільнення часу. Окремі вибухи гніву чи розпуки лише підкреслювали загальну апатію. До типового образу Голодомору належать чорні понурі фігури шукачів їжі з опущеними донизу головами, які повільно, наче сновиди, блукали лісами та полями у пошуках чогось їстівного. Голодуючі рухалися помало, часто залишалися вдома і спали практично цілодобово. Байдужість охопила всіх. Саме життя потихеньку неквапливо наближалося до кінця. Д. Гойченко писав, що «навіть предсмертна агонія проходила непомітно. Люди наче не помирали, а повільно угасали». Особливо сильним був контраст між виконавцями і сторонніми свідками, які навпаки намагалися активно рухатися для того, щоб дістати продукти харчування.

Сповільнений плин часу супроводжувався тишею. У вимерлих селах не можна було почути жодного звуку, ні гавкоту собак, ні дитячих вигуків. Тиша навколишнього середовища доповнювалася суспільною мовчанкою про причини голоду, ніхто не наважувався вголос заговорити, що «труп, що лежить поряд», є жертвою голоду». Жертви не мали фізичних сил говорити; співчуваючі комуністи мовчали зі страху перед зрадою та доносом, що майже автоматично означало їхній перехід до категорії жертв.Про голод не писала преса, не говорило публічно вище керівництво партії та держави – так, наче його і не існувало. Навіть сторонні свідки набули звички говорити тихо, «начебто поряд було начальство».

Третім маркером Голодомору є відчуття порожнього знелюдненого простору. Свідки згадують, що від голодуючих сіл віяло пусткою і руїною. Паркани та стодоли пішли на паливо. Люди вимирали цілими вулицями, сотнями дворів. Хати стояли без вікон і дверей. Д. Гойченко порівнює такі місця зі страшною пустелею, «що пригнічує душу і навіває жах». Певно, що відчуття географічної порожнечі резонувало з відчуттям внутрішньої порожнечі, що є одним із симптомів під час сильного голодування.

Висновок

Ця стаття є початком ширшого проекту. У ній подано визначення та описано історичну травму Голодомору на прикладі аналізу кількох наративів, які донедавна були невідомими широкому загалові. Вони були написані свідками Голодомору, які безпосередньо не зазнали сильного голодування. Методологічний підхід, апробований у цій статті, планується застосувати до інших джерел, в першу чергу свідчень очевидців.

В основі дослідження – ідея міжпоколіннєвої тяглості пам'яті про Голодомор, яка отримала назву «історична травма». У статті «історична травма» розглянута через призму індивідуальної та колективної травми. Для визначення специфічного «контенту» травматичної пам'яті Голодомору застосовані синдроми ПТСР та КПТСР, а також поняття «колективна травма» та «травматичний образ».

Тривале голодування, що проявлялося, зокрема, у соматичних змінах, викликали психологічний стрес ще під час Голодомору. З погляду ПТСР/КПТСР травма Голодомору проявилася у симптомах апатії, безпомічності та оціпеніння. Уваги заслуговує думка про дисоціативний характер апатії та оціпеніння, які таким чином здійснюють функцію захисного механізму від страшної реальності. На колективному та соціальному рівні головними проявами травми стали покірність та невпевненість. Розкрито також механізми формування покірності та лояльності на прикладах надання продуктової допомоги голодуючим. Зроблено припущення про появу в результаті Голодомору нової «радянської» ідентичності, яка у подальшому мала б підтримуватися страхом повторення нової травми.

Вдалося визначити два травматичні образи Голодомору - образ мертвих людей або тих, хто перебуває у стані агонії, та образ голодуючих дітей. Показано, що унікальною травматичну пам'ять роблять її «сенсомоторні» характеристики, уособлені у відчутті сповільненого плину часу, тиші та порожнього знелюдненого простору, які зливаються воєдино у процес повільного мовчазного помирання.

Особливістю досліджуваних наративів є їхній фокус саме на подіях Голодомору, а не пізнішому опануванні травми свідками голоду. Усі використані тут підходи, концепції та категорії можуть бути застосовані для аналізу інших особистих наративів про Голодомор.

Автор: Віталій Огієнко

Джерело: Україна Модерна