Володимир В'ятрович про покликання та головні напрямки роботи Українського інституту національної пам'яті (оригінал статті опублікувало 1 квітня "Дзеркало тижня").

Перший рік на посаді керівника Інституту національної пам'яті я присвятив насамперед інституційним змінам: реформі інституту, формуванню команди, формулюванню завдань. 

Змінивши інститут, створивши з нього інструмент реалізації державної політики, близько півсотні мотивованих людей узялися змінювати й країну. Мушу уточнити, що півроку, через бюрократичні трансформації і звичаєвий (припустимо, лише звичаєвий) опір Системи, нас було лише близько двох десятків. Утім, сподіваюся, що поставлене завдання: аби ці трансформації не позначилася на результатах, ми виконали на максимально можливому рівні.

Яке покликання такої інституції, як УІНП? Вважаємо, що мусимо докласти всіх зусиль, аби сформувати суспільний імунітет проти порушень прав людини. Створити запобіжник від тоталітаризму. Для досягнення мети визначено два головні напрями:

1) очищуємо простір від тоталітарної пропаганди;

2) повертаємо людям історію, історії повертаємо людей.

Рік тому Верховна Рада України ухвалила пакет з чотирьох законів про декомунізацію, розроблений фахівцями інституту, громадськістю і народними депутатами.

9 квітня 2015 року Україна, слідом за європейськими країнами, які пережили тоталітаризм, ствердила: держава зобов'язується ніколи не повторювати тоталітарних практик.

Понад двадцятирічна розмова про необхідність декомунізації нарешті втілилися в життя завдяки оновленому після Революції Гідності парламенту. Українська влада підхопила й інституалізувала стихійну декомунізацію, черговий етап якої (після 1990-х) розпочався на Євромайдані. УІНП оформив у нормативні акти зміст політики, яку активно розробляв у перший рік, а значна частина команди та експертів з громадськості й міжнародних організацій — упродовж кількох попередніх років.

Напрям 1. Декомунізація — розмова про цінності

Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки" не лише засудив режими і заборонив їх пропаганду, а й спровокував масштабну розмову в країні. Декомунізація в суспільстві, яке пройшло три Майдани, стала чи не найбільш обговорюваною реформою. Щодо кожної назви вулиць (а таких лише в обласних центрах майже 2500), щодо понад 900 нових назв міст і сіл відбувалися громадські обговорення. Десь он-лайн, десь у колі робочих експертних груп, а десь навіть на вічі, де громадяни не просто шукають нові назви і дискутують з приводу старих. На нашу думку, це перша масштабна розмова про цінності, про добро і зло, про злочин і кару, про повагу до вчинків і творчості. Що зі спадку минулого варте увічнення, а що ні? Так, у багатьох випадках, обираючи "нейтральні" назви, громада відходила від принципу увічнення минулого у просторі. Втім, негатив це чи просто бажання почати з чистого аркуша?

На момент написання цієї статті практично всі обласні центри країни завершили перейменування місцевих топонімів, 327 населених пунктам парламент затвердив нові назви. Решта чекає своєї черги на розгляд.

Зауважу, що, хоча у передбачений законом строк — упродовж півроку до 21 листопада — чимало громад не надали своїх пропозицій, Інститут національної пам'яті зайняв принципову позицію: перш ніж подати до Верховної Ради України нашу рекомендацію щодо назви, ми, а потім і профільний комітет ВРУ щоразу закликали громади визначитися самостійно. На сьогодні так вчинили майже дві третини громад, і активне їх залучення до цього процесу є важливим мірилом реформи.

Звісно, залишається певний відсоток спроб саботажу або звичайного нехлюйства у (не)виконанні законів — але це ті з наслідків "совка", до подолання яких шлях довший, ніж просто позбутися символів пропаганди. Втім, країна піднялася і прямує цим шляхом. І це найголовніший підсумок "декомунізаційного" року.

19 березня 2016 р. у Запоріжжі було демонтовано останній з "центральних" ідолів у неокупованих обласних центрах. Напередодні місто позбулося пам'ятника творцеві ЧК—НКВД—КҐБ Дзержинському.

2014-го на міжнародній конференції "Як викинути Леніна з голів українців?", організованій Інститутом національної пам'яті спільно з Посольством Франції та громадськими організаціями, ми говорили про демонтаж пам'ятників як про перший етап очищення суспільства від руйнівних наслідків тоталітарного минулого. За планом він має закінчитися 21 травня 2016 р. І це означає, що простір, у якому українці живуть, навчаються і працюють, буде вільним від тоталітарної пропаганди. Вільним для творення нового. Звісно, складно говорити про інновації в "совкових" рамках. Нашою метою було зняти ці обмеження, і ми вже на фінішній прямій, аби її досягнути.

Стосовно демонтажу пам'ятників забила на сполох мистецька громадськість, яка висловлює стурбованість з приводу можливої втрати цінних мистецьких творів. Але закон зобов'язав органи влади в цивілізований спосіб, а не так, як це відбувалося під час стихійного революційного "ленінопаду", проводити демонтаж. Тому та невелика частина справді цінних творів повинна знайти своє місце в музеях. А залишати їх у публічному просторі демократичної країни — все одно, що залишати свастики на вулицях Німеччини. Уявіть собі школяра, який спускається в метро, а на кожній станції йому на очі потрапляє свастика, до школи він прямує вулицею Ріббентропа або Гіммлера, а навпроти школи стоїть пам'ятник Гітлеру. Чи зможе він вирости в таких умовах людиною зі стійкими демократичними цінностями? Німці свого часу сказали: "Ні!". Тепер своє "ні" впевнено промовила Україна.

Напрям 2. Людський вимір історії

Щоб критично дивитися на історію, її ще треба розповісти. Поки був обмежений доступ до архівів — був обмежений доступ до фактів. Та лише на підставі фактів можна дізнатися, що відбувалося зі спільнотами, де режим нехтував правами людини. Не допустити повторення злочинів — завдання для всього громадянського суспільства. Завдання нашого  інституту — зробити все, щоб кожен мав доступ до фактів, на підставі яких робитиме власні висновки, ніким не нав'язані, особливо державою.

Тому 2015 року дано старт системній реформі доступу до архівів. Країна повністю відкрила архіви про злочини комунізму і масові порушення прав людини. І тепер кожен громадянин України або іноземець, просто написавши звернення і маючи паспорт, без будь-яких додаткових документів має право і можливість ознайомитися з раніше секретними документами КҐБ.

Цей закон був особливо важливий для нашої команди не лише тому, що закладає міцний ґрунт для сталого доступу. Свого часу, у 2008–2010 р., ми й без ухвалення закону змогли відкрити матеріали КҐБ в архіві СБУ. Однак — лише в одному архіві і лише на час, поки на те була добра воля очільника служби і відповідна позиція керівництва архіву. Все змінилося вмить зі зміною влади, тому в законі ми прописали механізм, який надасть сталості доступу: впродовж двох років історичні документи, які досі зберігали нинішні СБУ, МВС і прокуратура, будуть передані до Архіву національної пам'яті. Так, ми ще шукаємо ресурси на його створення, але це принципове завдання. Адже хоч хто буде моїм наступником чи директором цього архіву, він виконуватиме закон. Бодай тому, що не матиме силового прикриття, як чинні офіцери-керівники архівів; не матиме "в крові" практики телефонувати людям з погрозами або повноважень розпочати кримінальне провадження тільки через те, що людина працює з документами про Голодомор, як це було 2010 р. проти львівського історика Руслана Забілого. Доступ, який раніше залежав від кон'юнктури, волі директора чи наявності зв'язків, відтепер сталий і таким залишиться.

Закон запрацював: інтерес громадян до минулого, лише за даними Архіву СБУ, зріс на 46%. Самостійне копіювання, наприклад, таємного вироку прадіду або розстрільного списку ЧК — безоплатне. Для порівняння: раніше в деяких архівах мали сплачувати по 50 гривень за сторінку. А це задорого для громадян країни, тоталітарний попередник якої брехав людям 70 років.

Отже, створивши механізм доступу до цієї інформації, держава повертає людям історію.
 

Продовження читайте на сайті "Дзеркала тижня".