Востаннє перед тим жовто-блакитний прапор майорів над українською столицею 12 червня 1920 року. В той день війська Петлюри та Пілсудського залишили Київ, і більшовики підняли над дніпровськими кручами червоне полотнище.

 

 

Йому судилося висіти сім десятиліть (за виключенням трьох років під час Другої світової війни), але 24 липня 1990 року доба цього символу закінчилася. Через три покоління українці, нарешті, змогли добитися того, щоб національну столицю прикрашав національний прапор. 

 

Як пройшов цей епохальний день – в уривках з нарисів та спогадів очевидців.

 

Олексій Ващенко, журналіст, фотограф та київський депутат (За Україну, за її долю. – К. : Мистецтво, 2000).

 

«24 липня 1990 року над столицею України волею киян біло піднято Національний синьо-жовтий прапор, який засвідчив реальну незалежність нашої держави. Рівно о 19-й годині він замайорів на флагштоці біля Київміськради. Його вітали десятки тисяч голосів урочистим – «Слава Україні!» – такої кількості людей Хрещатик ще ніколи не бачив: він був заповнений ущерть, багато людей навіть повилазили на тролейбуси.

 

Цій події передувала уперта і виснажлива боротьба за рішення про прийняття української національної символіки на сесії Київміськради між членами і прихильниками демократичного блоку та ортодоксальними членами комун блоку. А бюро Київського міськкому компартії навіть ухвалило спеціальне рішення – про поспішність і начебто поки що недоцільність цього, бо використання національної символіки в столичному Києві, мовляв, суперечить законам і діючій КонституціїУкраїни.

 

Але народ сам сказав своє вагоме слово. Кількаметрове синьо-жовте полотнище освятив на території древньої Софії Владика Володимир, і після літургії воно, підтримуване десятками молодих дужих рук, попливло разомз людським потоком до постійного свого місця – на Хрещатик. Це був справжній народний вияв!

 

Президія Київміськради, що засідала тоді, була вимушена прийняти протокольне рішення про підняття нашого прапора над столицею України».

 

Володимир Сергійчук, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка (Здобуття незалежності України 1991. Історія проголошення, документи, свідчення. –Житомир : Рута, 2011).

 

«Треба сказати, що мало хто з киян знав про цю подію, але 24 липня вранці про неї дізналися десятки тисяч людей, прочитавши в «Прапорі комунізму» виклад постанови бюро міськкому Компартії України, яке від імені комуністів Києва виступило проти цього. Тож коли ми з В. Нестеренком близько десятої ранку прибули до міськради, то перед її будинком уже зібрався чималий гурт людей з різними гаслами, ми піднялися на четвертий поверх.

 

Депутати-демократи внесли пропозицію розглянути, в першу чергу, питання про символіку, посилаючись на те, що воно не було закінчене. Однак більшістю голосів вона була відхилена, і президія почала обговорювати питання про виділення ділянок під майбутню забудову. Дуже довго і досить детально обговорювалася ця проблема. Коли підбили підсумки – вже прийшла обідня пора. Після неї, як я зрозумів з розмов голів комісій, серед яких сидів, перейдуть до розгляду питання про використання національної символіки, бо на пропозицію В. Конфедератенка його колеги вирішили зняти з обговорення всі свої питання.

 

Однак, коли порахували присутніх членів президії міськради, то виявилося, що кворуму, який до обіду був, уже немає. Напруження в залі почало зростати. А тут ще перед будинком міськради збільшується натовп, а у дворі вже появилися автобуси із змопівцями.

 

На запит депутата В. Конфедератенка голова Київради А. Назарчук пояснив: у нього є тверда домовленість з керівниками управління внутрішніх справ, що не буде допущено сутичок з тими, хто зібрався біля міськради.

 

Оскільки не було кворуму, то вирішили зробити перерву, щоб розшукати зниклих депутатів. Тим часом на Хрещатику вирувало людське море, виник стихійний мітинг, на якому вимагали ухвалювати рішення про використання національної символіки. Вражений від швидкого зростання натовпу біля міськради, я підійшов до заступника голови Київради Олександра Мосіюка й висловив йому своє побоювання: якщо зараз не розпочати обговорення питання, то це може призвести до непередбачених наслідків. Олександр Миколайович зі мною погодився й запевнив, що обговорення відбудеться. Нарешті закінчилася перерва, яка затягнулася, бо зле стало голові Київради А. Назарчуку. З огляду на це засідання став вести О. Мосіюк. Незважаючи на заперечення першого секретаря Печерського райкому партії Леоніда Косаківського, він відкрив вечірнє засідання й першим надав слово мені.

 

Показавши присутнім на засіданні президії міськради свою брошуру «Доля української національної символіки», випущену на початку 1990 року товариством «Знання» УРСР, я на основі конкретних історичних фактів розповів про традицію використання національної жовто-блакитної символіки в Києві. Давши огляд історичних фактів використання жовто-блакитного прапора, я від себе додав, що він у Києві зареєстрований самою історією, тож немає потреби ставити питання про його реєстрацію.

 

Коли я закінчив, хтось з працівників правоохоронних органів, здається, це був прокурор Дарницького району, запитав мене, чи може академія наук УРСР підтвердити все те, що я тут розповідав. Друге питання було про історію створення гімну «Ще не вмерла Україна».

 

Коли я зійшов з трибуни, то вже мав змогу роздивитися краще, що діялося в залі. Він був повністю забитий, люди стояли у проходах і коридорі. Крім Павла Кислого і Ігоря Юхновського, реакцію котрих на мій виступ я встиг вловити, побачив тут й багатьох інших депутатів верховної Ради УРСР, зокрема Сергія Головатого, Володимира Івасюка, Івана Зайця…

 

Після мене на трибуну піднявся Василь Нестеренко, котрий був головою узгоджувальної комісії. Доповівши депутатам про редакційного змісту доповнення до постанови, прийнятої за основу, він сказав приблизно таке: «Зараз перед вами виступив науковець, його аргументів ніхто з нас не спростував, а тому пропоную прийняти рішення в цілому».

 

Одразу ж до Нестеренка посипалися запитання: а хто вивчав думку киян, а чому не почекати розгляду цієї проблеми у Верховній Раді УРСР, яка думка райвиконкомів тощо. Про думку киян дав роз’яснення депутат Олександр Кулик, котрий займався спеціально соціологічним дослідженням з цього приводу, а Василь Нестеренко пояснив, чому, на його погляд, треба ухвалювати це рішення. Він при цьому звернув увагу на прискорену політизацію суспільства, на процеси духовного відродження, що розвиваються особливо посилено після прийняття Україною Декларації про державний суверенітет. На прохання конкретизувати це, запропонував вийти на вулицю й подивитися, що там відбувається. І саме в цей момент до зали ввірвалося багатотисячне скандування: «Синьо-жовтий прапор! Синьо-жовтий прапор!».

 

– Оце і є думка народу! – крикнув хтось з присутніх депутатів.

 

Заступник начальника управління внутрішніх справ м. Києва Шапошник підійшов до головуючого й передав тому інформацію, що від Софійського собору рухається до міськради процесія з освяченим українським духовенством синьо-жовтим прапором, вона вступає вже на Хрещатик.

Представник міліції радився, що ж далі робити. Олександр Мосіюк розпорядився зупинити на Хрещатику транспорт.

 

Після цього напруження в залі ще більше зросло. Депутати почали вимагати гарантії, що не буде застосовано сили міліцією. Підполковник Шапошник запевнив усіх, що без його особистого наказу загін спецпризначення буде залишатися на місці. Він, крім того, звернувся до депутатів: «ви не маєте права залишити міліцію сам на сам з народом». А з вулиці наростало і наростало скандування на підтримку національного прапора. І ось тоді підвівся депутат Микола Грабар і запропонував: враховуючи, що немає кворуму, але рішення за основу вже було прийняте більшістю членів президії, ухвалити постанову протокольно.

 

Ця пропозиція викликала емоційну реакцію. Представники партійних органів виступили категорично проти. Настав момент, коли треба було ухвалювати рішення. Воно могло бути таким: або члени президії розходяться, оскільки немає кворуму, або хтось має взяти на себе відповідальність саме в цей момент, коли ситуація досягла апогею як у залі, так і на вулиці.

І тоді О. М. Мосіюк сказав: «Беру на себе відповідальність і закликаю депутатів разом підняти прапор».

 

Треба сказати, що відразу пролунало кілька погрозливих вигуків із залу: «Що ви наробили? Ви ще пошкодуєте!».

 

Однак на це вже ніхто не зважав. Усі кинулися до виходу на вулицю. Видовище там було незабутнє. Незважаючи на те, що почав накрапати дощ, присутні не розходилися. Вони заповнили всю центральну магістраль міста від універмагу до станції метро «Хрещатик». Десятки й десятки юнаків розмахували синьо-жовтими прапорами, забравшись на тролейбуси, на дерева...

 

Біля входу в міськраду розпочався мітинг, на якому виступили депутати верховної Ради УРСР Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Іван Заєць, Сергій Головатий, депутати міськради. Після того Олександр Мосіюк підняв синьо-жовтий прапор.

 

Треба визнати, що тоді до цього прапора, який тривалий час охоронявся демократичними силами, приходили тисячі людей, не тільки киян – з усієї України приїжджали, більшість з них уперше бачили цю національну традицію рідного народу й поверталося зі столиці з відчуттям незворотних перемін у житті українства. Цей прапор на Хрещатику справді наближав національне відродження, вплив його був потужнішим за велелюдні мітинги. власне, він кликав українців до активних акцій».

 

 

Олег Карелін, голова Комітету захисту національних символів України (Прапори над Україною. – Львів : Каменяр, 2011).

 

«Без особливих пригод ми прибули до Києва, потяг без запізнення, за графіком, прибув на головний залізничний дверець. На пероні у Києві за нами стежили вже інші люди… Два прапори, які ми привезли до Києва, я поклав: один у дипломат, а другий у сумку. Розгорнувши малі синє жовті прапори, ми невеличким гуртом рушили до підземного «метро», відчуваючи зацікавлені погляди киян. Київ зустрів нас чудовим липневим ранком, але відчувалась якась напруга: велика черга у «метро»; повна відсутність комунального електротранспорту на широких проспектах; велика кількість міліціонерів… 

 

У підземному потязі кияни запитували, чого ми приїхали? Ми безапеляційно казали, що ми галичани і приїхала підіймати синьо-жовтий прапор на Хрещатику. Нам розповіли, що у Києві застрайкували водії і працівники міського підприємства комунального електротранспорту, страйковий комітет якого вимагав у влади повернення національної рідної символіки, стало якось тепліше і легше – ми вже не одні… Піднявшись на поверхню на станції «Хрещатик», у супроводі кількох революційних киян, ми пішки добралися до Музейного провулку 8, де тоді була розташована республіканська управа «Народного Руху України». Нас чекали… Тут вже були делегації з прапорами, які прибули з Тернополя та Станіславова. Івано-Франківська делегація складалася із високого духовенства і чети січових стрільців у сірих одностроях, котрим було доручено охорону прапора. Після невеличкої наради одностайно було вирішено, що Перший прапор над Києвом підніматимуть львів’яни, враховуючи великий вклад Львова у національне відродження на зламі 80-90 років ХХ сторіччя. Івано-Франківський єпископ УГКЦ Павло (Василик) також освятив історичне знамено, про що зроблено запис у пропам’ятній книзі КЗНСУ. Тут же ми зашили в канву прапора пам’ятну записку з датою і підписами учасників історичної події.

 

В управу постійні приходили добровільні розвідники, які приносили нам повну інформацію із Київради, будинку Верховної Ради, будинку Уряду на Грушевського, усюди обговорювалося лише одне питання – піднімуть чи не піднімуть український прапор над Києвом. Багато «за» і «проти» лягло на шальки терезів у цей історичний для Києва і України день. Ми особисто розуміли, підняття прапора саме 24липня – у Київраді закінчувалася сесія і депутати йшли у літню відпустку, а далі нічого не відомо. Депутати демократичного крила Київради говорили, що президія Київради не може прийняти рішення. через відсутність кворуму. У двір Київради прибули автобуси зі ЗМОПом(загони міліції особливого призначення, близько 500 бійців у повному бойовому спорядженні), на дахах були розставлені снайпери. Металеву линву флагштока з лівої сторони Київради закрили на замок, виставили пост із трьох міліціонерів та капітана. Справа на флагштоку повівав червоно-лазоревий прапор УРСР. Стало зрозуміло, що наших сил було замало.

 

Отже треба було щось придумати і діяти на випередження можливо негативних для нас подій. Я пригадав, що в той час перед будинком Верховної Ради України на Грушевського був постійний пікет з кількох сотень патріотичних українців. На мою пропозиції молоді хлопці-рухівці з управи попросили пікетуючих переміститися на Хрещатик та допомогти підняти прапор. По десятій годині ми з прапорами прибули до будинку Київради на Хрещатик 36. Перед входом за маленьким столиком під прапором військово-повітряних сил СРСР стояли лідери «афганців», ще кілька десятків людей у напіввійськовій формі були на площі. Тоді я підійшов до них та запитав, чого вони тут стоять та що вимагають? І чому стоять під прапором ВПС, і як ставляться до синьо-жовтого прапора, вони відповіли, що прапор ВПС (синьо-жовті промені відходять від червоної зірки в центрі) найбільше подібний до синьо-жовтого прапора, якого в них нажаль немає. Вони погодились допомогти підняти національний прапор на Хрещатику. Я попросив їх заблокувати в разі потреби металеві ворота за якими у дворі розташувалися змопівці. Отже, з 11години перед приміщенням Київради йшов багатогодинний безперервний мітинг, головною темою якого було підняття Українського прапора. Ми наголошували, на тисячолітній традиції державотворення України, столітніх традиціях використання української національної символіки – прапора, герба та гімну, багато міліонні жертви українців у боротьбі за незалежність держави… Люди потихеньку підходили до мітингуючих, але їх було замало…

 

У приміщенні Київради політичні події того історичного дня відбувалися наступним чином. Зранку зал президії був майже повний, де обговорювалися питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства. Щоби зірвати обговорення питання про символіку членам президії було запропоновано піти на страйкуюче підприємство, а через відсутність кворуму перенести засідання президії і таким чином зірвати політичну акцію. Питання про символіку також постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. По-обіді до Київради прийшли представники страйкуючих, які виклали свої вимоги до керівництва міста та трамвайно-тролейбусного підприємства Коли ж їх запитали про ставлення до національної символіки – вони відповіли, що наші колективи поважають цей прапор і вважають його національною святинею українців.

 

Про напруженість та драматичність подій того дня в Київраді можуть свідчити наступні факти: по-обіді, не пояснивши причин відсутності на засідання президії не з’явилися голова постійної комісії з охорони здоров’я материнства і дитинства О.Бернович, голова постійної бюджетно-фінансової комісії Ю.Лебединський, голова постійної комісії з архітектури, містобудування та благоустрою Г.Малишевський; через надмірні хвилювання голова Київради А.Г.Назарчук отримав серцевий напад і «швидка» відвезла його до лікарні; депутати демократичного крила Київради вистежили і впіймали в туалеті заступника начальника УМВС В.Шапошніка, одягнутого у цивільне, який по радіотелефону віддавав накази снайперам, що розмістилися на дахах навколо Київради. Отже, із 23 членів виконкому відсутні було 10 чоловік і, через відсутність кворуму, президія Київради не змогла прийняти повноцінного рішення.

 

О п’ятнадцятій тридцять у супроводі молодого рухівця з управи ми рушили до Софіївського собору де мала відбутися урочиста церемонія посвячення українського прапора. Проходячи біля будинку КДБ УРСР на Володимирській вулиці, я здивувався, незважаючи на те, що був день всі вікна світилися, посилена охорона на вході – там активно працювали. Величне дійство організоване не владою,а народом, було таємничим і урочистим, зароджувалися перші традиції екуменічного об’єднання традиційних українських церков. Церемонію посвяти біля Софіївського собору проводили єпископ УПЦ Володимир (Романюк) і настоятель православного храму Бориса і Гліба отець Юрій.

Ситуація різко змінилася коли на підтримку політичної акції підняття українського прапора на Софіївський майдан вийшло майже сто тисяч громадян України. На чолі стотисячного гурту громадян України синьо-жовтий прапор освячений трьома українськими єпископами Української Греко-католицької і Православної церков поплив по Хрещатику.

 

Попереду йшли хлопці кияни в гарних козацьких строях з шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці.Рух Хрещатиком зупинили і ми підійшли до Київради.Наші люди організовано розступилися і ми без проблем підійшли до флагштоку і міцно прив’язали освячений прапор до металевої линви.Рівно о 19:00 під спів гімну «Ще не вмерла Україна» вже двохсоттисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли Перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся, і під чистим синім небом Києва поплив по золотому Хрещатику, символізуючи могутній поступ молодої держави України.

 

P.S. Пізніше до Київради підтягнулися депутати всіх рівнів і розпочався святковий мітинг. Комуністична влада Києва так і не визнала прапор, а перший заступник прокурора республіки В.Синюков визнав підняття прапора незаконним і відкрив кримінальну справу. Тоді за діло взялися кияни, вони кілька місяців вдень і ніч охороняли прапор на Хрещатику доки його не визнали офіційно – «за» проголосував навіть один із комуністів в Київраді. Пізніше він сказав, що голосував «по-совісті», і його зразу звільнили із лав КПУ. За повідомленням прес-служби МВС України, під час підняття українського прапора над Києвом на Хрещатику були присутні 200000 (двісті тисяч) громадян України. Екс-голова Києва Олександр Омельченко тоді стверджував, що підняття Першого синьо-жовтого прапора над Києвом відправило комуністичну владу України у глибокий нокдаун».

 

Український інститут національної пам’яті вважає, що найбільш прийнятною датою для святкування Дня Державного Прапору України є саме 24 липня на честь історичної події – підняття національного символу держави над її національною столицею.