Ігор Кулик — новий начальник Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Під час першого керівництва СБУ Валентином Наливайченком, він вже працював в Архіві (у відділі, який відповідає за доступ громадян до документів), але з приходом до влади Януковича, йому довелося піти з посади. Проте архівну діяльність він не покинув — працював у Центрі дослідження визвольного руху. Разом зі своїми колегами Ігор Кулик боровся за відкритість архівних матеріалів та за вільний доступ до документів радянських часів. Після перемоги Євромайдану, він повертається до роботи в архів при СБУ вже в якості призначеного керівника. Сьогодні у Ігоря Кулика є власне бачення реформування ГДА СБУ — на досвіді європейських посттоталітарних країн та на принципі повної відкритості для всіх бажаючих. Детально про роботу Галузевого державного архіву, плани та історичну освіченість наших громадян — в інтерв’ю з Ігорем КУЛИКОМ.

«ПОНАД 20 РОКІВ МИ НЕ ЗДІЙСНЮВАЛИ СИСТЕМНОЇ ПОЛІТИКИ, ЩОБ ПОЗБУТИСЯ НАСЛІДКІВ ТОТАЛІТАРИЗМУ»

— У своєму нещодавньому інтерв’ю Валентин Наливайченко розповів, що попереднє керівництво СБУ було просякнуте іноземною агентурою, а коли екс-голова СБУ Якименко тікав до Криму, то намагався прихопити із собою особисті справи співробітників СБУ. Як ви оцінюєте діяльність попереднього керівництва Галузевого державного архіву СБУ? Чи всі архівні документи збереглися? Чи працювали в останні роки у вашій установі співробітники іноземних спецслужб?

— Я не можу однозначно говорити, чи була іноземна агентура, адже для цього потрібні відповідні докази. Але в останні чотири роки архів СБУ поступово, всупереч законам, став закриватися. Свого часу я, громадський активіст Тарас Шамайда та юрист Роман Головенко подавали судовий позов, щоб нам надали доступ до документів про Тараса Боровця — «Бульбу» та Петра Федуна — «Полтаву» — двох діячів українського визвольного руху. На диво, цей позов ми виграли і суд визнав, що нам незаконно було обмежено право у доступі до архівної інформації.

Водночас законодавство до цього часу не зазнало суттєвих змін. Суперечності у ньому трактувалися на шкоду праву на доступ до інформації. Мав вплив і людський фактор: бажання окремих службовців створити «природні перепони» у доступі: в архів не можна пройти, тому що це режимний об’єкт, справу не можна взяти, тому що вона нібито на реставрації, проходить науково-технічне опрацювання тощо. При бажанні чиновник завжди може зробити так, що громадянин не матиме змоги потрапити до архіву. Моє завдання — викорінити таку практику.

— На вашу думку, якими були наслідки діяльності в гуманітарній сфері попередньої влади?

— Гуманітарна політика попередньої влади мала на меті підготувати ґрунт для відродження практик Радянського Союзу. Цензура у медіа, цензура в історії: переписані шкільні підручники, засекречені документи, спорудження нових пам’ятників, зокрема чекістам чи навіть Сталіну, ув’язнення активістів та політичних опонентів. В той же час, українському суспільству насаджувалася думка, що «Русский мир» — це панацея від усіх бід. Фактично йшлося, що Росія є тим авангардом, який має відновити Радянський Союз, і влада в Україні на це працювала. Плюс, була орієнтована на максимальне особисте збагачення.

Наслідки суспільство наочно відчуло тоді, коли спробувало не погодитися з політичним курсом обраних ним же представників. Безпрецедентні для європейської демократичної країни репресії проти Євромайдану засвідчили: помилки чи зумисні кроки у гуманітарній політиці шкодять розвитку країни не менше, ніж економічні прорахунки чи фінансові злочини.

— Як ви думаєте, бажання меншої частини людей на Донбасі повернутися до СРСР — це результат їхньої історичної неосвіченості та незнання чи свідомий вибір?

— Понад 20 років ми не здійснювали системної політики, аби позбутись наслідків тоталітаризму. Так свого часу у владі залишилось багато представників старої генерації, які лише змінили риторику, але не своє ставлення до України. Наше завдання зараз — відкрити документи, щоб суспільство могло саме побачити факти про минуле.

Важливо досліджувати закриті чи спотворені раніше сторінки історії, наочно демонструвати людям, що радянське минуле — це не «ефективний менеджер» Сталін, який нібито переміг у т.зв. «Великій Вітчизняній», побудував низку заводів та дав безкоштовну освіту. Врешті, інші країни будували заводи, навчали дітей, перемагали у війнах без репресій, ҐУЛАҐу, геноциду та співпраці з нацистами.

Сьогодні одна з проблем людей на сході, які вірять у «відновлення» Радянського Союзу, в тому, що значна частина не виїжджала за межі свого регіону та області. Можливо, вони були в Росії, де бачили те саме і не відчували особливої різниці. Навіть кількість залізничних сполучень між Україною і РФ на сьогодні в рази більша, аніж з Європою. Поряд з цим, люди прив’язані до міста із одним великим заводом, не розуміють, як та за рахунок чого живуть на заході Україні, як працює приватна ініціатива. А утримувати тих людей у незнанні допомагає російська пропаганда, якій охоче вірять власне через таке незнання.

Якби в межах держави та за кордон було прокладено маршрути «позитивного туризму», тоді люди зрозуміли б, що є з чого брати приклад. Якби люди більше дізналися, як умів спотворювати дійсність пропагандистський апарат комуністичної партії, вони б критичніше сприймали інформацію сьогодні.

«МИ ЗНОВУ НАДАЄМО ДОСТУП ДО ВСІХ ДОКУМЕНТІВ, ЯКІ У НАС ЗБЕРІГАЮТЬСЯ... МИ ПРИСКОРИЛИ ОЦИФРОВУВАННЯ ДОКУМЕНТІВ»

— Чи бачите ви бажання нинішньої влади розвивати гуманітарну сферу України?

— Я бачу позитивні зміни і вірю у результат: у нас просто немає іншого вибору. Звісно, все не так просто і чітко, але мені пригадується вислів Вацлава Гавела: «Краще 5 років помилок, аніж 50 років саботажу». Сьогодні побудувати нову державу прагнуть молоді люди, яких фактично не торкнулося радянське виховання.

Наприклад, у мене є можливість відновити доступ до радянських архівів усім бажаючим. Український інститут національної пам’яті отримав статус органу виконавчої влади — це означає, що він матиме змогу сформувати відповідну державну політику. Адже одна з найважливіших реформ у гуманітарній сфері країн Центральної та Східної Європи, котрі також мають тоталітарне минуле, — реалізація політики національної пам’яті. Тож і ми повинні провести межу між радянськими і демократичними практиками, будувати країну, спираючись на нашу історію, європейські цінності та повагу до прав людини. Для цього важливо показати сутність тієї цинічної системи приниження людей, якою був СРСР. А найкраще це видно саме з документів, які зберігаються в Архіві СБУ.

— Що вам уже вдалося зробити?

— Ми знову надаємо доступ до всіх документів, які у нас зберігаються, читальний зал працює довше, у зручніші для користувачів години, дослідники можуть приходити із власними фотоапаратами і самі копіювати матеріали. Це мабуть, єдиний архів, який сам надає копії та не бере за це гроші. Ми усвідомлюємо: документи, які в нас зберігаються, мають велике суспільне значення, їх потрібно публікувати. Архів СБУ — це не тільки Київ, адже документів в регіонах у декілька разів більше, доступ до них на місцях є так само важливим. Забезпечити його — моє наступне завдання.

Ми прискорили оцифровування документів, щоб якомога більша кількість людей могла з ними працювати. Для цього спільно з Центром досліджень визвольного руху в Електронному архіві визвольного руху (www.avr.org.ua), який є громадською академічною ініціативою, повністю викладаємо в Інтернет найважливіші колекції.

За декілька місяців архів відновив доступ до матеріалів із найболючіших тематик, наприклад, щодо примусового виселення кримських татар та їхньої боротьби за повернення на свою батьківщину. Ми відкриваємо не лише документи, а й роботу чиновників: консультуємося з громадськістю щодо організації праці, бачення розвитку архівної галузі загалом. Зокрема, спільно з колегами, експертами та громадськістю готуємо законопроект, який регулюватиме питання доступу та використання документів карально-репресивних органів радянського періоду. Всі документи до 1991 року слід забрати від СБУ, МВС та Служби зовнішньої розвідки і зберігати в архіві Українського інституту національної пам’яті. По-перше, це європейська практика. Німеччина, Польща, Чехія, країни Балтії вже давно пройшли цей шлях. По-друге, спецслужба має займатися властивими їй функціями, а не досліджувати історію. По-третє, передача спеціалізованій цивільній структурі документів, які залишилися від радянських репресивних органів, очистить сучасні українські спецслужби від радянського минулого. По-четверте, єдиний спеціалізований архів полегшить дослідження та доступ до документів.

— На сьогоднішній день, які періоди історії є найбільш закритими та недослідженими у вашому архіві?

— Архів повністю відкритий для усіх зацікавлених. Щодо масивів матеріалів, то кажуть, що на початку 90-х рр. кілька КамАЗів документів виїхали до Москви. Документального свідчення цього немає — лише спогади очевидців. Проте відомо, що останній керівник КҐБ УРСР став першим керівником ФСБ Росії — зрозуміло, що він якось довів свою лояльність.

Коли розпадався СРСР, було два таємних накази про знищення документів. І каґебісти знищували саме те, що безпосередньо торкалося діяльності агентів. Тому найменший масив документів на сьогодні стосується саме 60-х — 80-х рр. І зараз ми намагаємося хоч у якомусь вигляді відновити ці всі справи, роблячи копії з доповідних, беручи будь-які згадки, повідомлення тощо. Проте жоден представник архіву до кінця не знає, що в ньому є.

Якщо ми говоримо про період становлення радянської влади, Голодомор, боротьбу із українським визвольним рухом, то цих документів справді багато. Люди найбільше запитують інформацію про своїх родичів, а це в основному період Великого терору 30-х рр., період боротьби ОУН і УПА. Дослідники частіше цікавляться документами про Другу світову війну, діяльність українського визвольного руху, Голодомор, насадження радянської влади.

«РОБОЧА ГРУПА МАЄ ЗА МЕТУ НА НАДНАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ ДОСЯГТИ ПРАВОСУДДЯ ЗА ЗЛОЧИНИ КОМУНІЗМУ»

— Наскільки змінилися методи діяльності російських спецслужб від часів СРСР?

— Сьогодні важко не побачити історичні паралелі, адже Андропов очолював КҐБ, потім став Генеральним секретарем — Путін також агент КҐБ і став російським лідером. ФСБ продовжує всі традиції КҐБ: в них залишився той самий агентурний апарат, методи роботи. Росія визнала себе правонаступником СРСР, а КҐБ трансформувався в ФСБ, відповідно принципи роботи залишилися. Коли до влади прийшов Путін, як агент КҐБ-ФСБ, він почав відбудовувати державу за тоталітарними зразками СРСР. І якщо в СРСР на першому місці була партія, а потім вже КҐБ, то сьогодні єдиний центр прийняття рішень концентрується в руках спецслужби. Відтак існує «держава в державі», яку ніяк не можна подолати. Єдиний варіант зміни ситуації в Росії, на мою думку, лише той, який відбувся в Україні.

— Сьогодні розгортається новий процес із заборони КПУ. Звичайно, це повинно було відбутися раніше. На вашу думку, чи достатньо на сьогодні доказової бази задля заборони не тільки Компартії, але й комуністичної ідеології?

— На мою думку, комунізм треба засудити на рівні держави Україна. Також, у кінці липня в Празі має відбутися засідання робочої групи, яка має за мету на наднаціональному рівні досягти правосуддя за злочини комунізму, аби захистити ті цінності, на яких розвивається сучасний демократичний світ.

Нинішні комуністи полюбляють говорити, що вони не є правонаступниками радянської Компартії, але ж ідеологія у них залишається та ж сама. А основним ідеологом СРСР була не КҐБ, а саме партія, якій підпорядковувалася спецслужба.

Лише в Архіві СБУ 180 тис. справ і кожна з них — доказ того, що комунізм треба заборонити. В архівних документах говориться про те, як знущалися над людьми, як їх допитували, застосовували тортури, примушували давати свідчення проти себе та інших. Збереглися «розстрільні списки» без рішень суду, коли одним розчерком пера карали смертю десятки людей. Є докладні матеріали, як придушувалися паростки демократизму в СРСР та країнах «соціалістичного табору». Завдяки цьому масиву документів можна побачити все те жахіття, яке суспільство до кінця ще не усвідомлює, але яке треба обов’язково показати.

Засудження комунізму буде повним, коли воно «відбудеться в головах» — пройде через душу та серце кожного, адже в нас дуже мало сімей, родичі яких не загинули від Голодомору або не були репресовані. Важливо, щоб люди усвідомили: це були не одиничні випадки, терор торкнувся практично кожного. Слід також пам’ятати, що українці боролися проти радянської влади, і це був масовий рух.

Засудивши комунізм, відкривши доступ до документів, які показують механізми його системи, країна зробить важливий крок, до того, щоб не повторилися не лише криваві події ХХ століття, але й ті злочини, які чинила минула влада на Майдані, зокрема розстріли мирних протестуючих.

— Володимир В’ятрович, ваш попередник, в інтерв’ю газеті «День» сказав про існування базових цінностей, які не може змінювати жодна влада зі своїм приходом. На вашу думку, якими є ці цінності в українському суспільстві? Як зберегти їх усталеність?

— Це має бути величезна, тривала робота державних інституцій, громадянського суспільства та звичайних громадян. Долучитися до розбудови країни — це усвідомити свій вклад, а коли ти щось побудував, у тебе вже немає бажання знищувати власну працю.

Цінності працюють на рівні свідомості. Тому серед основних завдань бачу освітній напрямок в широкому його розумінні. Не треба щось нав’язувати. Злам в свідомості громадян відбудеться, коли ми подолаємо «розруху в головах», зокрема через можливість подивитись та порівняти історичні факти, через можливість поспілкуватися з людьми та побачити світ, через якісно нову інформаційну політику. Тоді всі, хто житиме в нашій державі та приходитиме до влади, матиме бажання працювати на Україну, а не руйнувати її.

Дмитро КРИВЦУН, «День»