Удосвіта Дня Незалежності в Житомирі помер колишній політв’язень, націоналіст, професійний революціонер Сергій Олексійович Бабич. Він провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки – в камерах.

Народився в селі Рогачів Баранівського району Житомирської області. У рідному селі закінчив сім класів. З 1959 року працював на Житомирському меблевому комбінаті, навчаючись у вечірній школі.

Уперше заарештований КГБ 13 квітня 1960 року за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, з гаслом “Геть комуністичну систему гніту і терору!”. Засуджений Житомирським обласним судом 26 травня 1960 року за статтею 7 частини 1 Закону СРСР від 25.12.1958 „Про кримінальну відповідальність за державні злочини” на три роки ув’язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі. З 1961 року табори і тюрми стали голодними. Родичі були вражені, побачивши Сергія після звільнення.

“У 1962 р. я вже знав, що не матиму сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. Я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба – це аморально” (Зі спогадів Сергія Бабича).

Скоро після звільнення допоміг недавньому співв’язневі Борису Бульбинському розповсюдити в Житомирі листівки з ідеями демократизації, багатопартійності, проти відродження сталінізму. Заарештований 27 вересня 1963 року. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Одержав 10 років таборів особливого (камерного) режиму, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі № 10 у Мордовії. 14 серпня 1964 року втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односельчанин, тому його не вбили і навіть не побили. У жовтні 1964 року засуджений ще на 10 років таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них – 3 роки тюремного ув’язнення.

24 грудня 1964 року на вокзалі у Владимирі під час посадки у воронки Бабич кинувся поміж двох лав ошелешених конвоїрів. Поранений у ліве стегно. Його не лікували. Рана гнила. У розслідуванні участі не брав. На суді 19 лютого 1965 року заявив, що комуністи термін “революціонер-професіонал” підмінили терміном “особливо небезпечний рецидивіст”. Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання у 3 роки тюремного ув’язнення. З літа 1972 року знову був у Мордовії. У 1974 році, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели в 19-й табір суворого режиму (сел. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв’язня. Звільнений 27 січня 1975 року.

Жив у рідному селі Рогачів. 11 липня 1976 року його знову заарештували по дорозі на Волинь, відвезли в Житомирське УВС, побили, вимагаючи зізнань у викраденні зброї у шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетності до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 років тюремного ув’язнення та 10 років таборів особливого режиму за статтею 223 КК УРСР («викрадення зброї»).

Карався у Вінницькій в’язниці, у Бердичеві, Ізяславі, в Луганську, Городищі, знову у Вінниці. У кінці листопада 1983 року у Бабича вилучили автобіографію (писав про Владимирський централ, про Мордовські табори). 13 грудня 1983 року його кинули в “прес-хату” – камеру з карними в’язнями, які дістали завдання побити його. Після жорстокого побиття капітан сказав: “Ну що? Я ж тобі казав: не пиши.”.

Сергія Бабича як в’язня сумління захищала “Міжнародна амністія”. Про це писала газета «Известия» у статті «Кого защищаете, господа?» (№ 200 (19570), 26.08. 1980 р.)

23 травня 1989 року померла мати Сергія. Він просив звозити його на похорон. Дорогу собі й конвою – 120 км – згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 року, Бабича звільнили – за 8 місяців до закінчення терміну.

Сергій Бабич вступив в Українську Гельсінкську Спілку, з її перетворенням на партію був членом Української Республіканської партії. З леґалізацією в 1992 році ОУН(б) в Україні під назвою “Конґрес українських націоналістів” очолював її Житомирську обласну організацію. Висувався кандидатом у народні депутати в 1996 і 1998 роках.

Разом із мешканцем с. Базар Народицького району Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними 17 листопада 1921 року вояків Повстанської Армії – учасників Другого зимового походу, якими командував ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в с. Базар.

Указом Президента України Віктора Ющенка № 939/209 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи» від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» Сергій Бабич нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Жив у Житомирі. Брав активну участь у громадському житті. Допомагав Євгенові Концевичу. 2016 року видав книжку спогадів і роздумів «Дорогою безглуздя». Це неоціненні свідчення про радянський режим – по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв’язнів.

Буде похований поруч із батьком у рідному селі Рогачів, де заздалегідь поклав каменя-валуна.

Схилімо голови на знак пам’яті про мужнього борця за волю людини і за свободу України.

Текст: Василь Овсієнко