Березнева анексія Криму Російською Федерацією потребувала, в тому числі, й ідеологічного обґрунтування. І ось вже у листопаді перше таке дослідження стало надбанням широкої російської громадськості – «Історія Криму» від видавництва «Олма», перша, як сказано в анотації, «справді наукова та об’єктивна» книжка на цю тему в новій Росії.

 

 

 

Крим є регіоном з найдовшою та, безсумнівно, найскладнішою історією в Східній Європі, а про політичні пристрасті навколо теперішніх подій годі й говорити. Березнева анексія Криму Російською Федерацією потребувала, в тому числі, й ідеологічного обґрунтування.

 

Артикульовані Путіним у зверненні 18 березня уявлення про «исконно русский Крым», де «буквально все пронизано нашей общей историей и гордостью», про давній Херсонес і пов’язаний з ним «духовный подвиг» святого князя Володимира, про могили російських солдатів, «мужеством которых Крым в 1783 г. был взят под Российскую державу», про Севастополь – «город-легенду» тощо безумовно мали знайти своє відображення в нових працях з історії Криму.

 

І ось вже у листопаді перше таке дослідження стало надбанням широкої російської громадськості – «Історія Криму» від видавництва «Олма», перша, як сказано в анотації, «справді наукова та об’єктивна» книжка на цю тему в новій Росії.

 

До речі, всупереч поширеній думці, це видання з’явилося не внаслідок розмов «молодих кримських вчених» з президентом РФ Володимиром Путіним, воно було задумане міністром культури Володимиром Мединським ще навесні, відразу після анексії. Залишивши за дужками питання політичного та етичного характеру, спробуємо розібратися, яке місце посяде нове видання в низці своїх попередників, та що нового може дізнатися з нього пересічний читач.

 

Відразу зауважимо, що нам аж ніяк не йдеться про тотальний пошук дрібних фактичних помилок, двозначних трактувань чи недолугих зворотів, – ми хочемо лише зрозуміти, є ця «Історія Криму» кроком вперед чи назад в сучасній історіографії, розв’язує вона старі складні питання, чи навпаки – породжує нові міфи.

 

 

У передмові до «первой подлинно научной и объективной» її ідейним натхненником В. Мединським, міністром культури РФ і, за сумісництвом, головою Російського військово-історичного товариства, окреслено головну мету цього magnum opus: не дати читачеві «оказаться жертвой различных манипуляций, отделить правду от вымысла, подлинную историю от изощренных фальсификаций, выдержанных в провокационном и политизированном ключе с целью обосновать украинские претензии на Крым».

 

Не менш важливою є й просвітницька функція: донести до громадськості історичну правду, «крайне невыгодную нынешним киевским властям», духовним спадкоємцям та правонаступникам «возникшего в результате революционной смуты квазинезависимого украинского государства», яке ще далекого 1918 року «пыталось осуществлять блокаду Крыма и предъявляло германским оккупационным властям претензии на полуостров».

 

З тексту передмови складається враження, що Мединський пропонує читачам не історію Криму, а історію російської присутності на півострові. Вже у другому абзаці ним згадані руси і творці слов’янської абетки, князь Володимир Святославович і Тмутараканське князівство (очевидно, це все має вказувати на давні історичні права Росії). Інші народи і володарі Криму за кільканадцять століть перераховані побіжно, через кому.

 

Все, що міністр культури РФ вважав за потрібне сказати про Кримське ханство, це те, як воно заважало своїми набігами розвиватися російській державі, і що питання «усунення загрози» назріло. Далі, як він зазначає, Катерина ІІ «прийняла» Крим до складу Росії – мабуть, тодішні кримчани довго просилися? Ніде немає і згадки про великий відтік місцевих мусульман з півострова у ХІХ столітті, зате розквіт Криму пов’язується із «поверненням російського населення» (цікаве формулювання) після 1783 року. Пропри все це, звинувачення у випинанні і тенденційній подачі одних фактів та замовчуванні інших Мединський адресує своїм опонентам.

 

Якщо говорити образно, то переднє слово російського міністра культури є нічим іншим, як міксом канонічних імперських міфів про Крим та фахового невігластва. Тут вам і «татаро-монголи», і «розбійницькі набіги» кримців, і «подарунок» Хрущова, і «насильницька українізація» (хоча в 12 главі констатується якраз провал цієї політики). Не забута духовна купель Херсонесу Таврійського, предтеча путінської «сакральної Корсуні».

 

Далі – звитяги російської зброї, насамперед «яркая победа русских войск в войне с Османской империей 1768–1774 годов, по итогам которой турки отказались от претензий на Крым», місто-герой Севастополь, Кримська війна 1853–1856 років, яка «стала важной вехой борьбы России за свою независимость» (?) та інші «героїчні» сторінки російської історії Криму другої половини XIX – першої половини  XX ст.

 

Звісно, апофеозом і квінтесенцією всієї міфології російського Криму є «исторические события «Русской весны» 2014 года», які «закономерно повлекли за собой воссоединение Крыма с Россией».

 

Зло або антигерої імперської кримської міфології також відомі. На першому місці «традиційно» стоять кримські татари, які промишляли «разбойничьими набегами на Русь, Великое княжество Литовское и польские земли».

 

Компанію їм складають також традиційні «нєпріятєлі» – турки, французи та англійці, а також «німецько-фашистські» загарбники у наступному столітті.

 

У новітній ж історії Криму антигероїв кілька. Персонально це Микита Хрущов з його «подарунком» Криму УРСР, а інституційно-збірним це, безумовно, згадувані «квазинезависимое украинское государство» початку XX століття і його правонаступники «киевские власти»: обидва – прямі наслідки «революционной смуты».

 

 

Другий за важливістю чинник доброї наукової праці, після ідеї/концепції, – це автори. Весь колектив нової «Історії» можна розбити на три групи за критеріями фаховості в «своїй» темі та обізнаності із історією Криму в цілому. Знову підкреслимо, що мова про етичні оцінки участі в подібному виданні не йде.

 

В першу групу потрапляють ті, в чиїх наукових якостях немає сумнівів. Це доктор наук Андрій Непомнящий, найкращий знавець кримської історіографії кінця XVIII – початку ХХ ст., і його учні та співавтори, кандидати наук Володимир Калиновський та Олександр Севастьянов. Кожен з них має в доробку монографії із зазначеного періоду, тому сумніватися у високому на загал рівні їхніх текстів не доводиться. Тут же знаходяться кандидати наук Ігор Співак, Вадим Хапаєв та Олена Бойцова, відомі та поважні знавці: перші двоє – кримської античності, остання – кримського ісламу. До них долучається кандидат Ганна Кузьміна – молодий фахівець з економічного життя Севастополя.

 

До другої групи потрапляють ті науковці, що визнані за свої досягнення, але до цього часу не досліджували власне кримську проблематику. Тут ми знаходимо доктора наук Миколу Петрухінцева, знавця історії Росії XVIII ст.;  доктора Андрія Ганіна, фахівця з військової історії Російської імперії початку ХХ ст.; кандидата наук Ярослава Вишнякова, балканознавця, та кандидата наук Андрія Смирнова, ще одного дослідника російської військової історії.

 

До останньої групи ми зараховуємо тих, чия участь лише шкодить проекту. Це один з лідерів російських військових псевдоісториків-сталіністів, кандидат наук та графоман Олексій Ісаєв, чиї численні грубі книжки (31 позиція в середньому по 450 стор. за 10 років) викликають шквал негативних відгуків у справжніх фахівців з Другої Світової війни.

 

Глибоке занепокоєння викликає участь абсолютно невідомого історика з Москви Олександра Романова, якому були довірені надскладні теми, зокрема і анексія Криму. Зрозуміло, що на місці історичного дослідження там широко розкинувся антиукраїнський політичний памфлет. 

 

Особливо слід відзначити відсутність серед авторів визнаних на міжнародному рівні фахівців як з Криму (Олександр Айбабін, Олекса Гайворонський, Олександр Герцен, В’ячеслав Зарубін, Юрій Могаричев, Олександр Миц, Олег Романько, Елеонора Петрова, Сергій Філімонов, Ігор Храпунов), так і з Росії (Юрій Виноградов, Сергій Саприкін, Ілля Зайцев, Сергій Карпов).

 

Також немає в складі колективу жодного кримського татарина чи представника інших кримських народів. Зрозуміло, що у невеличкій науково-популярній книжці можна і не знайти місця для всіх цих осіб, але виглядає симптоматичним, що замість зірок першої величини до написання здебільшого залучені менш відомі історики.

 

 

Перше, що впадає в око при розгляді «Історії» – це пафосна анотація та її невідповідність змісту в ключовому питанні. Насправді перед нами не наукова, а науково-популярна «історія», що «хворіє» на всі вади подібного типу видань.

 

Якщо коротко – велика кількість авторів, що пишуть окремі глави, при відсутності якісного редагування створюють просто збірник статей, цінність яких залежить від конкретного автора, але зв’язку між тими главами немає, відтак немає і цілісної картинки кримського минулого, а є лише чехарда розрізнених епізодів.

 

Відсутність редагування – це не лише «рваний стиль», це постійні повтори, перевантаженість тексту фактичним матеріалом та проблеми при переводі юліанських дат в григоріанські. Вважати якісним редактором Мединського не доводиться, навіть якщо не пригадувати всі скандали, пов’язані із його «науковою» діяльністю в цілому та здобуттям ступенів зокрема.

 

Ще одна проблема – це місцями дивна, як на нашу думку, періодизація кримської історії.

 

Зрозуміло, що в такій справі канону бути не може, проте здоровий глузд ніхто не скасовував. До хронології більшості глав претензій немає взагалі, але певні «нововведення» оминути увагою не вдається.

 

Наприклад, глава 3 обіймає ХІІІ – XVII ст., але що може бути спільного в початку та закінченні цієї епохи? Тринадцяте століття – це доба геополітичних потрясінь: тимчасовий розпад Візантії і невизначеність долі її володінь на півострові, поява монголів та створення окремого улусу, заснування італійських факторій на узбережжі тощо. Це цивілізаційне розмаїття тривало приблизно два століття, аж допоки османське вторгнення 1475 р. не знівелювало його.

 

Зазвичай саме завоювання турками генуезьких володінь та князівства Феодоро, а також утвердження сюзеренітету над щойно посталим Кримським ханством і вважається за вододіл, що відмежовує в Криму Пізнє Середньовіччя від Раннього Нового часу.

 

Ще більш незрозумілим є виокремлення в 4 главі періоду між 1687 та 1783 рр. Очевидно, що для Росії боротьба за доступ до Чорного моря є важливим етапом розбудови імперії, але така періодизація кримської історії нічим не виправдана.

 

Окрім, звичайно, бажання розбити період існування окремого Кримського ханства між двома розділами так, щоб взагалі не згадувати про кримськотатарську державу в змісті.

 

Іншим прикладом абсурдної періодизації є три останніх глави: в них акценти розставлені таким чином, щоб мінімізувати згадки про українську присутність в Криму. Наприклад, в післявоєнні часи Крим був «Всесоюзною здравницею» (глава 11), а глава 12 «Крим у складі України» присвячена лише періоду незалежності – після 1991 року. Хоча у складі радянської України (1954–1991 рр.) півострів пробув довше, ніж у межах попередниці Російської Федерації – РРФСР.

 

Також дуже дивним видається той факт, що книжка з історії Криму взагалі не має не тільки жодної ілюстрації, але й історичної мапи.  

 

 

Перші три розділи жодним чином не претендують на будь-який прорив в кримознавстві: нових фактів автори не ввели, помилок не уникнули (Махар покінчив життя самогубством, а не був вбитий батьком; Альма-Кермен не має стосунку до Балаклави; Ломелліно не загинув у битві під Карагозом; «поминки» Криму платили до 1700 р.; Хмельницький був гетьманом «Русі», а не «Росії»; битва 1655 р. була під Охматовим, а не Ахматовою тощо), застарілих інтерпретацій не позбулися («готська навала» на Неаполь 251 р., «героїчна оборона» Солдаї від турок у 1475 р., «постійне зрадництво» татарами козаків під час Хмельниччини та інші відкинуті нині гіпотези), концептуально нового узагальнення чи стилістично яскравої популяризації не створили. Про дивну періодизацію було згадано вище.

 

Помітною проблемою є почерговий, а не паралельний виклад історичних подій. Наприклад в 1 главі розкрито основні події історії кіммерійців, таврів, скіфів і сарматів, а також Боспору та Херсонесу, і все це саме в такій послідовності, в результаті чого у непідготовленого читача може скластися враження, що між таврами і Херсонесом існує велетенська часова прірва, насправді ж і таври, і перші елліни були сучасниками. І до речі, чомусь повністю відсутня тисячолітня передісторія Криму (первісні люди, стоянки, археологічні культури).

 

В 4 розділі приємно виглядає більш-менш адекватний підрахунок російських втрат у війнах з Туреччиною. Зазвичай цю тему обходили стороною, акцентуючи увагу на справді видатних перемогах і заплющуючи очі на колосальні жертви Росії. В даному випадку неприємна правда розкривається, хоча місцями автор бере на віру очевидно завищені свідчення про втрати серед турків.

 

Однак залишається неприємне враження, що статистика російських втрат конвертується автором у таку собі «купчу» за півострів: «Таким чином, Росія тільки в період «борьбы за Крым» в 1680-х – 1770-х роках заплатила за Крим (за найбільш скромними підрахунками) як мінімум 300.000–350 000 життів». Постійне використання по відношенню до українців терміну «малороси» де треба і де не треба по викликає подив.

 

Якщо вже послідовно користуватися лексикою того часу, то потрібно писати не «русские», а «великороссы» чи «россияне», якщо ми говоримо про самоназви, або взагалі «московіти». Не менше дивує і те, що жодного разу в тексті не згадується Кримське ханство як держава, а лише Крим як територія.

 

Не можемо погодитися з авторами в тому, що згідно Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 р. «Крим перейшов під протекторат Росії», оскільки, відповідно до 3 артикулу угоди, Кримське ханство проголошувалося незалежною і суверенною державою.

 

Розділи 5, 7 та 9 виглядають на тлі попередніх, а особливо наступних глав взірцями наукової ґрунтовності та стильової стриманості, але все одно є не ідеальними.

 

Перший зі згаданих розділів – класичний зразок імперського дискурсу в історіописанні: «Маніфест Катерини II від 8 квітня 1783 року відкрив нову сторінку в історії Криму. Корона Російської імперії прикрасилася ледь не найціннішим діамантом, який ще тільки належало огранити». Не дивно, що автори не запропонували нових концептуальних підходів до висвітлення цього складного періоду в історії кримськотатарського народу, припустилися кількох помилок (наприклад, послалися на вигадану другу Айнали-Кавакську конвенцію), а лише подали в цілому непоганий, але однобічний російськоорієнтований наратив.

 

Автори використовували багато відомостей із записок мандрівників (майже завжди захоплених російським «прогресорством») і зовсім не залучали широкий пласт архівних документів, що суттєво підважували концепцію історії початкового етапу інкорпорації Криму до російської імперської структури. Це стосується, між іншим, неоднозначної кампанії з приведення кримськотатарського населення до присяги на вірність імператорському дому, бо навіть на кінець літа не присягнули цілі татарські поселення.

 

Також не знайшли гідного відображення справжні причини «нєдовольства» з боку кримських татар відносно арнаутських команд (прообразу теперішньої «кримської самооборони»), які встановили режим тотального контролю і навіть терору щодо місцевих жителів. Непоодинокими були випадки вбивств, грабувань, відбирання помешкань та майна, насильного утримання татарських жінок з боку арнаутів тощо.

 

Грецько-татарське протистояння, підвалини якого було закладені у 1820-х рр., спричинилося не тільки до пасивної еміграції корінних кримчан, але й вибухнуло різаниною під час Російської революції ХХ ст. Це ж стосується і утисків на конфесійній основі та занепаду традиційної кримськотатарської культури як такої. Іноді складається таке враження, що з приходом росіян у Крим там встановилася суцільна «тишь да гладь, да божья благодать».

 

Щодо глави 7, то особливих зауважень у нас немає, окрім надмірного російськоцентризму. Зокрема, дивно виглядає відсутність висвітлення української колонізації Криму та інші подібні речі. До розділу 9 запитань більше – політика «татарізації» в ньому чомусь подається як дискримінаційна по відношенню до інших жителів півострова (хоча хто зазнав більше збитків від влади «попередників» – очевидно), статистика жертв комуністичного терору також відсутня. Спишемо ці недоліки на невеликий обсяг видання, що не дав можливості детально розглянути історію інших народів Криму.

 

Розділ, присвячений Кримській війні, раніше нас піддав нищівній критиці відомий кримський дослідник Сергій Ченник, закинувши авторові складну мову, перевантажену військовою термінологією, вживаною доречно і недоречно, відсутність знайомства із класичною історіографію з проблеми та інші «гріхи». Рекомендуємо ознайомитися з його рецензією: http://military.sevstudio.com/istoria-krima/. Що ж до інших «мілітарних» розділів – про Громадянську та ІІ Світову війну – то відгуки на них ми очікуємо від компетентних військових істориків.

 

Нарис «Всесоюзна здравниця. Крим в 1945–1991 рр.» в цілому виглядає непогано, особливо на фоні наступних двох глав. Велика його частина присвячена повоєнній відбудові, економічному розвитку, досягненням наукових, промислових і рекреаційних галузей в Криму.

 

На жаль, за кадром залишилися обставини, пов’язані з холодною війною. Тільки раз авторка згадала про існування «залізної завіси», і то в контексті відкриття Ялти для відвідання іноземними суднами в 1958 році. Крім міжнародної ізоляції, на яку прирік себе в цей час СРСР, варто було приділити увагу і тотальній мілітаризації, що особливо торкнулося Криму, відзначити закритий статус Севастополя, використання Чорноморського флоту для забезпечення військово-морської присутності в акваторії Середземного моря. Хоча Ганна Кузьміна є севастопольським викладачем, чомусь вона не згадала про таку непересічну подію, як загибель лінкора «Новоросійськ» у 1955 році.

 

Треба підкреслити, що депортації народів Криму у 1944 році названі автором однією з найбільш похмурих сторінок сталінського періоду історії. На цьому варто було б не зупинятися, а розповісти про масштабні перейменування кримськотатарської топоніміки, висвітлити тему боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину і ролі України в позитивному вирішенні проблеми репатріації.

 

На жаль, авторка оминула ці питання, адже вони є незручними для теперішньої російської адміністрації. Національне представництво кримськотатарського народу, Меджліс, та його почесний лідер Мустафа Джемілєв взагалі жодного разу не згадані у нарисах авторів «Історії Криму»; сучасного кримськотатарського національного питання для них не існує в принципі.

 

Звісно, автор розділу про післявоєнний радянський Крим не могла оминути ключового для російської аргументації питання про легітимність передачі Кримської області зі складу РРФСР до УРСР в 1954 році. І тут науковець не здивувала чимось новим, а просто відтворила тези путінської пропаганди про неочікуване і одноосібне рішення Микити Хрущова, про порушення норм радянського законодавства тощо.

 

Між тим, передача Кримської області до УРСР була консолідованим рішенням радянської верхівки. Це рішення не піддавали сумніву і після усунення Хрущова в 1964 році. Юридичний статус Кримської області визначався республіканською конституцією 1978 року, згадано там і Севастополь.

 

Висвітлюючи період розвалу Радянського Союзу,  Кузьміна оминула такі важливі питання як заколот ГКЧП і утримання заколотниками в Криму президента СРСР Михайла Горбачова. Основну увагу автор приділила кримському референдуму 20 січня 1991 року, який начебто був покликаний розрядити політичну і соціальну напруженість на півострові.

 

Постає питання, яке ж це «розрядження напруженості», якщо референдум про республіканський статус Криму проводився в умовах незавершеної репатріації кримських татар і ставив під сумнів територіальну цілісність УРСР, яка вже прийняла Декларацію про державний суверенітет в липні 1990 року? Знову таки, Кузьміна представляє результати референдуму так, ніби вони остаточно засвідчили волю кримчан жити в окремій від України республіці.

 

Ні слова не сказано про кримські результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, згідно з якими 54,19% жителів Кримської АРСР підтримали Акт проголошення незалежності України. У Севастополі цей показник становив 57,07%.

 

Коментувати зміст двох розділів Олександра Романова, присвячених перебуванню Криму в незалежній Україні та в Росії після весни 2014-го, складно, адже вони не є науковими  текстами. Замість того, щоб висвітлити історію півострова за останні 23 роки, принаймні на тому рівні, на якому це зробила Кузьміна, автор почав доводити, що «Україна сама винна, що втратила Крим».

 

Майже весь розділ «Головний біль Києва. Крим у складі України (1991-2014)» заснований на двох джерелах: збірнику «Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях» (об’єкт критики) і статті російського історика Олександра Полунова, присвяченій становищу російського населення Криму в 2005-2010 роках. Пан Романов, переконує читача, що період перебування Криму у складі незалежної України нібито не освітлений масивом джерел, необхідних для повноцінного історичного дослідження. Тому у цих розділах ми не знайдемо нічого про справді визначальні віхи нової доби: прощання Криму з комуністичним режимом, плановою економікою і холодною війною; повернення до широкої міжнародної співпраці – економічної, наукової, культурної, військово-морської; відродження і проблеми кримськотатарського народу тощо.

 

Мабуть, це не випадково, адже анексія Росією півострова швидше за все поставить хрест на багатьох процесах і явищах, які мали місце в українському Криму. Невідомість чекає на сезонний курортний бізнес, на іноземні інвестиції, на співпрацю з ЮНЕСКО; навряд чи до Севастополя тепер заходитимуть кораблі Чорноморської військово-морської групи оперативної взаємодії «Блексіфор» і так далі.

 

Важливою подією в історії Криму був конфлікт щодо острова Тузла у 2003 року, але про нього ми не знайдемо ніяких згадок у книзі, позаяк ця спроба Москви, на відміну від 2014 року, була невдалою. Словом, статті російської Вікіпедії виглядають більш науковим джерелом із сучасної історії Криму, ніж останні розділи книги.

 

В розділі «Георгіївські кольори знову над Кримом…» О.Романов вирішив не згадувати яскраві моменти з життя окупованого Росією півострова: захоплення української власності, блокування і штурми українських військових частин та кораблів, переслідування незгодних з окупацією, відтік населення з півострова, економічні проблеми «перехідного періоду» та горе-ініціативи з вирішення нових логістичних проблем, на зразок проекту Керченського моста.

 

Власне історичну частину автор звів –  за його висловом – до «сухого залишку», а саме до перерахування псевдоюридичних діянь в процесі анексії Криму Росією (декларація про незалежність, референдум, договір про входження до складу РФ і тому подібне).

 

При цьому пан Романов намагався заперечити звинувачення на адресу своєї країни в агресії, окупації, анексії. Як і варто було очікувати, жодної правової аргументації він не навів, лише згадав, що як і у випадку Косово з Сербією, Крим мав у складі України якісь «реальні незручності». Таке порівняння, на нашу думку, не просто ненаукове, а цинічне. 

 

Історик з Москви явно небайдужий до ще одного сусіда РФ – Польщі. Обставини втрати Україною Криму в 2014 році він порівнює то з поділами Речі Посполитої наприкінці XVIII століття то з проблемами міжвоєнної Польщі у 1920-ті – 1930-ті рр. В кожному з цих випадків О.Романов покладає відповідальність за територіальні втрати не на агресора, а на жертву.

 

Аналогія, як і з Косово, не просто кульгає, а видає професійну некомпетентність автора. Насправді політика міжвоєнної Польщі щодо української меншини була куди більш жорсткою, ніж те, що Романов вважає «реальними незручностями» російської спільноти Криму. Відповідно, й опір українців політиці Варшави набував більш екстремальних форм – із тероризмом включно.

 

Відверто спантеличила версія автора про «хитрий задум» навмисно не навчати кримчан української мови, аби не виховувати потенційних конкурентів для київської влади. Як це поєднується із його ж закидами щодо українізації, «мазепізації» та «бандерізації» Криму – не зрозуміло.

 

Втім якихось переконливих прикладів насильницької українізації Криму Романов навести не може, тому він вдається до фантазій, на зразок обов’язкових портретів Шухевича в школах, підносить до рівня державної політики діяльність громадської ініціативи «Не будь байдужим!», а також посилається на указ президента Ющенка про нібито подальшу українізацію Криму і Севастополя від 20 листопада 2007 року. Відшукати текст цього указу не важко.

 

Він називається «Про деякі заходи щодо розвитку гуманітарної сфери в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі», №1122/2007. Стосувався указ розширення мережі україномовних навчальних заходів та бібліотек, організації проведення в Криму українських виставок і театральних гастролей, підтримки Кримськотатарського академічного музично-драматичного театру, реконструкції інших театрів і бібліотек, зокрема російських. Як на стратегію українізації цього явно замало, та чогось серйознішого московський історик просто не знайшов.

 

Романов не володіє інформацією або ж дезінформує читача, коли стверджує, що в конфлікт кримського керівництва з українською владою в першій половині 1990-их років не був втягнений російський Чорноморський флот. У цей драматичний час керівництво ЧФ, кримські сепаратисти та депутати РФ як одна команда працювали на зміну статусу Севастополя і Криму та на збереження всього флоту під контролем Москви.

 

Створення ВМС України, приборкання кримського сепаратизму і оформлення Автономної Республіки Крим – це велика історична епопея, якій також не знайшлося місця на сторінках даного видання. Так само, пан Романов вводить в оману читача твердженням, що навесні 2014 року Крим перейшов до Росії без жодного пострілу.

 

оча до бойових зіткнень справа і не дійшла, однак погроза застосувати зброю, обстріли військових частин (як це було у Феодосії) мали місце. Були й поодинокі загиблі з числа українських військовослужбовців, «кримських самооборонців» та цивільних кримських татар.

 

Від сумнівних оцінок історичних подій автор часом переходить до відвертої пропаганди. Не витримує жодної критики твердження, що всім російськомовним мешканцям Криму було притаманне усвідомлення історичної єдності з Росією.

 

Чому ж тоді десятки тисяч російськомовних кримчан внаслідок окупації стали вимушеними переселенцями? Умовами, які могли б зберегти територіальну цілісність України, О.Романов називає федералізацію та участь в масштабних інтеграційних проектах на пострадянському просторі.

 

Це дослівне відтворення риторики російського керівництва, а не зважений історичний аналіз. Далі по тексту ще багато фраз типу «Кетрін Чумаченко-Ющенко», «прожженные политики типа Турчинова и Яценюка», «соборная держава» і тому подібних. Романов із завзяттям критикує збірник «Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях», але не в частині реальних помилок. Помилки цього видання він некритично переносить у «першу в новій Росії дійсно наукову та об’єктивну «Історію Криму», наприклад, невірні дані про кількість і співвідношення національностей в Криму за переписом 2001 року з нарису Ольги Ковалевської. Між іншим, і назва розділу «Головний біль Києва» взята із тексту зазначеної української книги.

 

 

Якщо сказати коротко – сенсації не відбулося. Нова «Історія Криму» очікувано не стала найбільш ґрунтовним виданням серед собі подібних, не уникнула поширених помилок, не запровадила нових концептуальних підходів та не виявилась шедевром вишуканої словесності.

 

В книжці немає жодного розділу, до якого не можна було б висунути претензій (зрештою, ідеальних творів взагалі не буває), але якщо певні розділи виглядають пристойно, то деякі не мають до історії жодного стосунку, а є лише пропагандистськими памфлетами.

 

Головним стрижнем видання є оповідь про «російську» історію Криму, українську складову минувшини півострова здебільшого просто проігноровано, а кримськотатарську – зумисно замовчано.

 

Кримське ханство відсутнє в змісті книги та майже не згадується в тексті деяких розділів; драму кримськотатарського населення наприкінці XVIII – на початку ХХ ст. подано побіжно; Меджліс та сучасний національний рух викреслено з історії.

 

Долі українського населення півострова, як, зрештою, іншого неросійського, місця на сторінках не знайшлось. Кримсько-українські стосунки цілковито розглядаються крізь призму радянських та сучасних міфів. Після прочитання «Історії Криму» складається стійке враження, що вона написана з однією метою – розказати про росіян якнайбільше, а про інших мешканців півострова – якнайменше, і тим показати читачеві, чий ж Крим «насправді».

 

Отже ані концепція, ані авторський колектив (за деяким виключеннями), ані, зрештою, обсяг книги не дозволили зробити її помітним явищем в сучасній історіографії Криму, не вивели на новий науковий рівень, а її вартість як популярного видання стане очевидною за реакцією читачів.

 

Сергій Громенко, Богдан Короленко, Максим Майоров,

співробітники Українського інституту національної пам'яті, історики,

для historians.in.ua