Пролог

П'ятниця 1 вересня виявилася напрочуд сонячним лагідним днем. Ніч напередодні була вітряна, тож вулички міста Лева вкривало зірване з дерев листя, а подекуди — зелені їжачки каштанів. Власне, вони ледь не стали причиною запізнення п'ятнадцятирічного Михайлика Яворського на уроки — неможливо було пройти повз колючі кульки і не спробувати поганяти їх ногами. Однак обійшлося — хоч і прийшов останнім, але однаково раніше за вчительку. Попри трохи напружену ситуацію в місті через чутки про можливу війну, уроки в Першій державній гімназії Львова відбувалися за розкладом, принаймні до полудня. 

…Лише до полудня вдалося попрацювати й бухгалтеру великої крамниці Jan Stadnik Остапу Тарнавському. Взагалі-то Остап не уявляв свого життя без літератури чи бодай публіцистики, але господар платив вправному юнакові 150 злотих на місяць — втричі більше, ніж заробив би молодий репортер будь-якої львівської газети. П'ятниця була напружена — наступного дня мало відбутися відкриття ХІХ Міжнародної виставки "Східні торги" (хоч як дивно, вона таки відкрилася), і Тарнавський налаштувався працювати допізна.

1 вересня захопило сімнадцятирічного Станіслава Чурука у крихітному містечку Долина неподалік Стрия. Перед сніданком, доволі пізнім, він разом із приятелем вийшов прогулятися в лісі. Там хлопці натрапили на зграйку сільських шибеників-українців, які жбурляли камінням у дошку із зображенням польського герба. Розбишак вдалося розігнати, але настрій зіпсувався. Станіслав повернувся додому, аби послухати радіо — хтозна, чому українці це робили. 

…Майору Людвіку Домоню, блискучому офіцерові й улюбленцеві долі, і так усе було ясно. 1 вересня він нарешті отримав мобілізаційну картку та призначення на посаду начштабу 12 піхотної дивізії під Краковом. Дістатися історичної польської столиці він мав залізницею, тож неминуче опинився в самому центрі подій.

Близько полудня і наші герої, і всі інші мешканці Львова вже не сумнівалися — почалася війна. Об 11:30 літаки Люфтваффе скинули на місто перші бомби. Остап Тарнавський, почувши вибухи, вийшов на вулицю, подивився в бік Городецької, де був головний львівський вокзал, і побачив клуби диму, що здіймались у небо. "Що, знову пробний літунський наліт?" — спитав якогось чоловіка. Той аж наскочив на Остапа: "Пробний? Там трупи, а ви насміхаєтеся!". І справді, за кілька годин уже їхали вантажівки, які на відкритих платформах везли покидані мов дрова закривавлені тіла. 

Львівський вокзал після бомбардування нацистської авіації у вересні 1939 р.

Бомби падали на алеї Фоша (нині вул. Чернівецька), поблизу вокзалу. Там від бомбардування загинуло шестеро і було поранено 11 осіб. На вулиці Вярусув (вул. Сміливих) від розриву бомби загинуло дві людини, на вулиці Лєщинськєго (вул. братів Міхновських) поранено і вбито близько 40 осіб. Загалом у перший день війни від нальотів німецької авіації загинуло 83 і було поранено близько 100 львів'ян. Михайлик Яворський про початок війни дізнався з вигуків продавців газет: "Екстрений випуск! Війна! Німеччина атакує Польщу!". Стасик Чурук — з радіоновин.

Призабута історія

Оборона Львова у вересні 1939 року — не надто популярна тема. Радянська пропаганда не поспішала пояснювати, як так могло статися, що Львів із заходу обложили німці, а зі сходу — червоноармійці. В історичній пам'яті сучасних українців також небагато асоціацій, пов'язаних із тими подіями. Хоча Львів вважався центром українства у Польщі, нащадків Данила Галицького в місті налічувалося лише 16,2%, євреїв — майже третина (31,9%), і найбільше було поляків (50,8%). Тому вітчизняна історіографія все ще чекає на "український погляд" на вересень 1939 року, а ми тим часом скористаємося з польських джерел. 

Красноармійці у Львові, вересень 1939 р.

До війни Львів не готувався, польський оперативний план "Захід" не передбачав бойових дій у Галичині, і в тому нічого дивного — місто ж було далеко від німецького кордону. З 23-го по 30 серпня в рамках мобілізаційних заходів кілька частин, переважно авіаційних та артилерійських, залишили місто. У Львові постійно перебувало лише командування 6-го корпусу та деякі тилові служби. 

Німецький наліт заскочив місто зненацька і призвів до значних втрат, бо нікому було захищати небо над Львовом — ні авіації, ні протиповітряної оборони. Протягом трьох наступних тижнів німці зробили бомбардування летовища у Скнилові та залізничного вокзалу традицією. 

5 вересня до Варшави вирушив 40-й піхотний полк "Діти Львова", що на третину складався з українців, а вже 7 вересня тодішній командуючий обороною генерал Владислав Лянгнер звелів зводити оборонні споруди на далеких підступах до міста. Віддавши всі сили армії, Львів залишився майже безборонним. 

Доброволець і гультяй

2 вересня Чурук записався до вартової служби. Поручик на вербувальному пункті на вулиці Яблоновських, запитав, чи він не боїться. Стасик, звісно, заперечно захитав головою. "Бо дурний", — сумно усміхнувся військовий. Того ж дня новоспечений вартовий отримав шолом і карабін. 

А Михайлик Яворський мусив знову піти до школи. Учнів зібрали у спортивному залі, де директор повідомив, що у школі відтепер розміщуватимуться військові, і занять не буде. Зал вибухнув оплесками. Та вони відразу вщухли, коли директор презирливо глянув на дітей, як генерал на огляді новоприбулих рекрутів. "Не хвилюйтеся, — сказав він, — війна буде коротка, німців розіб'ють, і ви повернетеся до школи. Наразі ж не лінуйтеся, виконуйте домашню роботу".

Звісно ж, ніхто ніякої роботи не виконував. Українські школярі розійшлися по домівках і наче збоку спостерігали за розвитком війни. Натомість патріотичні польські юнаки готувалися в тій війні взяти участь.

Мрії й реальність

В те, що війна почалася насправді, повірили не відразу. Наприклад Dziennik pоlski не знайшов нічого кращого, як назвати вторгнення вермахту польсько-німецькою "війною нервів". Не відставала й Gazeta lwowska, повідомляючи, що "реляції з поля битви щораз кращі", і це 7 вересня!

Польське радіо також передавало втішні новини. На півдні, казали диктори, наступ ворога зупинили під Краковом. На півночі польська кавалерія прорвалась крізь ворожу лінію і перейшла польсько-німецький кордон на шляху до Берліна. Важко сказати, наскільки тим новинам довіряли поляки, українці майже не вірили. 

Насправді ж німцям вдалося практично безперешкодно збити польські армії з прикордонних позицій. Істотна перевага в людях, танках і літаках, а ще більш істотна — у тактиці глибоких оточень, дозволили вермахту тримати ініціативу майже протягом всієї війни. 3 вересня Британія і Франція оголосили війну Рейху. У Львові перед консульствами західних країн відбулися велелюдні мітинги, але це була буря в склянці води. Союзники так і не вдарили по німцям із заходу, тож Польща і надалі могла розраховувати лише на власні сили... 

9 вересня розпочалася битва на річці Бзурі — перша й остання спроба поляків перехопити ініціативу. Закінчилася вона провалом і оточенням
16 вересня двох польських армій під Варшавою. Відтоді організований спротив припинився, і вермахту лишалося тільки добивати розрізнені угруповання Війська Польського. 

Польські армії "Краків" і "Карпати" стратегічно відступали на південний схід, у напрямку румунського кордону, німці постановили за будь-яку ціну перехопити їх, а оскільки ключові комунікації в регіоні проходили через Львів, битви за місто було не уникнути.

Бомби і бомбосховища

До захисту від нальотів авіації місто Лева було геть не придатне. Особливості ґрунту й планування вулиць не дозволяли будувати повноцінні бомбосховища, тож від бомб мешканці мусили рятуватися в пивницях — цокольних приміщеннях із доволі товстими стінами. 

Для письменниці Наталії Зибенко-Пирогової (псевдо — Наталя Яхненко) було цілком очевидно, що пивниці не витримують жодної критики як сховища від бомб, але були просторі й сухі, і всім здавалося, що в гурті легше перебути небезпеку. Збиралося там різне товариство — українці й поляки, часто з різними поглядами на ситуацію та перспективи, але за мовчазною згодою ніхто не починав дискусій на ці теми, просто грали в карти.

Можливо, стіни пивниці рятували від осколків бомб і снарядів, що розривалися на вулиці, але на більше годі було й сподіватися. 3 вересня Стасик Чурук став свідком того, як польська зенітка збила "хенкель" над Личаківським цвинтарем. Падаючи, він іще встиг відбомбитися по вулиці Пілсудського. Одна з бомб влучила в пивницю, де якраз зібралися всі мешканці того буднику й багато хто — з сусідніх. Всі загинули. 

Той літак зруйнував газо- й водогін. Відтепер львів'яни мусили призвичаюватися до величезних черг біля вуличних насосів. Михайло Яворський пам'ятає, як люди, від малого до старого, змагалися за воду.

Національне питання

Хоч як шановне товариство за келихом пива намагалося уникати неприємних розмов, загальна ситуація в місті від того не поліпшувалася. На вулицях Михайло поряд із давнішими написами "Бий жида!" побачив нові — "Бий німців!". Якось він не встав під час виконання по радіо польського гімну, і господар помешкання дав йому дзвінкого ляща.

Але польсько-українське відчуження проявлялося не лише в побутових дрібницях. 5 вересня Чурук брав участь у затриманні двох українських диверсантів, які були перевдягнені в сільських жінок і намагалися таємно під'єднатися до телефонної мережі. Випадки саботажу частішали, і в їх учиненні поляки небезпідставно звинувачували українців, а точніше — ОУН. Містом ходили чутки, що польські бойовики розшукують українських активістів, знущаються з них і вбивають. Навіть якщо це було й не так, гармонії міжнаціональних стосунків такі розмови не сприяли.

Із кожним новим днем дедалі більше львів'ян, що не належали до титульної нації, переймалися запитанням — чи їхня це війна? Найбільш зважену позицію зайняв митрополит Андрей Шептицький. Він на прохання Лянгнера видав відозву до вірних, в якій наголошував, що німці — то спільні вороги для поляків і українців. Пізніше було надруковано спільне звернення митрополита і голови Українського націонал-демократичного об'єднання Василя Мудрого: "Українці є вірними заклику свого керівництва і представників уряду та здоровому інстинкту самозбереження. У той час коли діють виключно закони війни, протягом усього періоду війни і в ці дні у Львові вони поводяться спокійно і правильно, з гідністю приймають історичні події, вирішення яких лежить у руках армій ворогуючих держав".

Невідомо, скільки людей поділяли таку позицію.

Перші бої

Дивізії Домоня так і не створили, тож майор спочатку перейшов у розпорядження штабу армії "Карпати", а 8 вересня повернувся до Львова, приставши до Лянгнера як офіцер з особливих доручень. За кілька днів йому довелося виконувати найособливіше з усіх можливих тоді завдань.

Людвік Домонь (перший згори ліворуч) із офіцерами Львівського гарнізону на іменинах генерала Міхала Токажевського-Карашевича. Фото 1937 р.

11 вересня обидві сторони були готові. Львів розділили на сектори оброни, прийшло підкріплення зі Стрия, фортифікацію західних околиць майже завершили. В центрі міста розташувалася 35-та піхотна дивізія, на головному напрямку зосередилися сили 48-го й 205-го піхотних полків, на півночі місто прикривав 207-й полк, на сході — 206-й і 40-й, а південні рубежі обороняли батальйони Оборони Народової. Командувач німецького 98-го гірсько-єгерського полку Фердинанд Шьорнер підготував механізовану групу, яка мала з ходу захопити Львів. 

Вночі Михайлик Яворський натрапив на польського дезертира, в якого розжився револьвером. Із цього епізоду йому важко було виснувати, скільки саме вояків залишило Львів перед початком облоги, але місцеве населення тікало активно, і, можливо, хтось із солдатів також спокусився піти з ними.

О другій дня німці з'явилися із заходу і атакували позиції 48-го полку. Близько 17 години польську оборону було зламано, і по вулиці Городоцькій група Шьорнера увірвалася до львівського середмістя. На щастя для захисників, вони встигли вчасно підтягнути резерви, відтак німці мусили відступити за місто і перейти до планомірної облоги. Це завдання покладалося на 1-шу гірсько-єгерську дивізію Людвіга Кюблера. Командування безпосередньо гарнізоном Львова залишилося за Лянгнером, загальне керівництво всіма військами в місті та околицях здійснював генерал Франц Сікорський.

13 вересня підрозділи німецьких полків захопили висоту 374 в парку "Кортумова гора" — найважливішу позицію в лінії оборони, звідки могли безперешкодно обстрілювати Львів. Двічі поляки намагалися відбити гору, але безуспішно. Цього дня оборонці втратили залізничний вокзал, а нападники оточили місто ще й з півночі.

Польська, а за нею й інші Вікіпедії подають відомості про німецьку групу "Утз", що начебто діяла в околицях Львова 13—14 вересня під проводом Віллібальда Утза, командира 100-го гірськострілецького полку. Хочу всіх розчарувати — надзвичайно відомий генерал Утз очолював 100-ту єгерську дивізію (німецькою "гірські стрільці" й "єгері — легка піхота" пишуться подібно. — Авт.), і було то кількома роками пізніше. Тож оперативна група називалася "Кресс" — за іменем командира 99-го полку.

Наступного дня польські війська безуспішно спробували відбити вокзал, а німці тим часом охопили місто з півдня. Вночі поляки зігнали німців з північних позицій, а південні вермахт залишив сам.

15 вересня вдалося ще трохи потіснити вермахт на півночі, а от третя спроба відбити Кортумову гору знову провалилася.

16 вересня принесло полякам успіх — знову на півночі вдалося пробити коридор у німецьких позиціях і з'єднатися з 10-м кавалерійським корпусом, розташованим неподалік. Завдяки цьому до Львова потрапило чимало боєприпасів. Німці ж розширили зону контролю навколо Кортумової гори.

Місто чи люди?

Початок війни спричинив чималий ажіотаж у продовольчих крамницях. Урядовці й журналісти спершу переконували львів'ян у безглуздості черг за цукром і сіллю, а потім влада була змушена запровадити фіксовані ціни на хліб. У маленьких лавках місячні запаси розходилися за день, відтак чимало торгівців підняли ціни.

14 вересня до Лянгнера прийшла делегація розгніваних містян, вимагаючи зупинити бої у Львові і передислокуватися до околиць, щоб, мовляв, не руйнувати міста — 100 тисяч біженців з навколишніх місцевостей та розбита електростанція не додавали львівським депутатам оптимізму. Невідомо, як і що пояснював комендант, але польські війська своїх позицій не залишили.

Зовсім інший приклад подали словаки. Зв'язані військовим союзом з Гітлером, вони надали вермахту можливість атакувати зі своєї території, а також самі взяли участь у війні проти Польщі, зокрема бомбардували Львів. Бомбардували, одначе, в дивний спосіб. 16 вересня Станіслав Чурук разом із товаришами потрапив на Гірському Личакові під атаку двох словацьких "рам", а коли вилізли з окопів, то замість бомб побачили на землі… яблука. Так Словаччина виконала план повітряної атаки на Львів і примудрилася допомогти захисникам.

Удар у спину

Зранку 17 вересня поляки повторили удар на півночі і захопили стратегічну висоту 324, втрачену чотири дні тому. Станіслав Чурук подавав снаряди до протитанкової гармати, розрахунок якої становили четверо його старших колег. Їм вдалося підбити один німецький танк, та другий влучним пострілом знищив польську позицію. Чурук був контужений, але дивом уцілів. Розрахунок гармати не подавав ознак життя. 

Заледве було досягнуто тактичного успіху, як захисників міста приголомшила новина про стратегічну катастрофу — радянські війська без оголошення війни перетнули східний кордон і швидко просуваються до Львова. Лянгнер зовсім не знав, як діяти в такій ситуації, тож для майора Домоня настав зоряний час — він розшукав польського головнокомандувача Едварда Ридз-Сміглого, який саме разом із членами уряду пересувався Галичиною в напрямку румунського кордону. Від вправності посланця залежала подальша стратегія оборони міста. 

Завдання виявилося нетривіальним. До 6 вересня керівництво перебувало у Варшаві, з 7-го по 11-те — у Бресті. Після втрати військом керованості головнокомандування переміщалося країною настільки хаотично, що окремі штаби часто не знали, куди звертатися по розпорядження. 12—13 вересня урядовці керували країною
з Володимира-Волинського,
14-го — з Млинова під Луцьком, 15—16-го — з Коломиї, а на 17-й день війни зайняли Косів. Домонь того не знав, тому рушив до Станіслава (Івано-Франківська), де, зрозуміло, нікого не знайшов. З Косова уряд і головнокомандувач дісталися містечка Кути, і того ж таки
17 вересня Ридз-Сміглий видав наказ не чинити опору радянським військам. За кілька годин державний провід був уже в Румунії, де високопосадовців інтернували.

Людвік Домонь

Дороги тим часом прострілювали німці, озброєні виступи українців також стали реальністю, тому Домоня відмовляли повертатися до Львова. Але майор, озброївшись гранатами, здійснив відчайдушний прорив. По дорозі він втратив авто і ледь не стріляв у своїх, тож дістався міста аж 19 вересня.

Михайло Яворський дізнався про вступ у війну СРСР по радіо, як, зрештою, і переважна більшість жителів міста. Коли це повідомлення почув поляк — сусід Наталі Зибенко, він дуже зблід і ледь чутно прошепотів: "Це кінець". Та коли його слова нарешті дійшли до свідомості самої Наталі, її реакція була іншою. Так, подумала вона, це кінець для поляків, але чи для українців? Про великий розбіг думок серед непольського населення згадував і Остап Тарнавський, але найважливіші свідчення залишив отець доктор Гавриїл Костельник: 

"Німецька облога Львова, що тривала від 11 до 22 вересня
1939 р., надокучила львів'янам в останніх днях до краю. Особливо нам, українцям, бо ми ясно бачили безвиглядність польського спротиву, а польське військо й польське населення ставились до нас щораз гірше. В останніх днях уже не було ні води з водопроводів, ні електрики… З радіо ми знали, що більшовики займають українські та білоруські землі, що належали до Польщі, але ми потішали себе, що німці не відступлять Львова більшовикам, бо ж це вони його здобули, а не більшовики! Маючи до вибору між більшовиками і німцями, загал бажав собі, звичайно, приходу німців".

На 17 вересня українці Львова розділилися на три групи: оптимісти чекали на прихід визволителів — червоних, але все ж таки українців, песимісти — здебільшого емігранти після визвольних змагань 1917—
1921 рр. — пакували речі, чудово розуміючи, що їх чекає при більшовиках, аморфна більшість просто вичікувала, не бажаючи залишати свої домівки та змінювати звичний спосіб життя.

По обіді Лянгнер отримав-таки наказ головнокомандування не чинити опору радянським частинам, зосередившись на утримані Львова перед німецьким штурмом. Приблизно в той самий час над містом з'явилися перші радянські літаки, змусивши зенітників розгубитися — стріляти чи не стріляти? Але замість бомб на місто полетіли листівки із закликом до солдатів кидати зброю і вбивати протестуючих офіцерів. Укріпленню бойового духу оборонців це аж ніяк не сприяло.

Львів бореться

Війна невідворотно приходила на українські землі. 11 вересня німці, що наступали з південно-західного напрямку, оволоділи Самбором, а наступного дня дісталися Львова — головної мети в регіоні. 13—14 вересня вже оборонявся Перемишль: героїчна цитадель Першої світової війни під час Другої впала за два дні. Під Яворовим 15—16 вересня польські й українські солдати перейшли у контрнаступ і змогли завдати поразки одному з полків 2-ї танкової дивізії СС "Дас Райх", хоча цей тактичний успіх мало на що вплинув у загальному перебігу подій. У результаті боїв 19—20 вересня вермахт захопив Раву-Руську.

Інша загроза насувалася зі сходу. Вже 17 вересня радянські чоботи пройшли бруківкою Тернополя і Рівного, 18-го — Луцька та Станіслава. До 24-го по всій Західній Україні Червона армія вибивала з міст рештки Війська Польського, що майже не опиралися. Наостанок комуністи допомогли нацистам під Замостям і Брестом, в останньому 28 вересня навіть відбувся спільний червоно-коричневий марш. 

Хай там як, але капітулювати навіть у таких умовах Лянгнер не збирався. В ніч на 18 вересня поляки вибили німців з п'яти околишніх сіл. Зранку до Львова прибули два бронепоїзди, завдяки яким вдалося трохи посунути німців на півдні, не так розбивши їх, як просто убезпечивши цей напрямок. 

Того ж дня нацисти і комуністи визначилися зі своїми планом захоплення міста: для оточення його ще й зі сходу (з трьох сторін уже були полки 1-ї гірсько-єгерської дивізії)
командування вермахту спрямувало на Львів частину 2-ї гірсько-єгерської дивізії, а зі складу 6-ї радянської армії з такою ж метою було виокремлено
5-ту кавалерійську дивізію та 24-й танковий батальйон. 

19 вересня мало стати вирішальним днем для оборонців міста. З півночі до Львова підступила група генерала Казимира Соснковського, що складалася з уцілілих підрозділів армії "Карпати". Вона мала пробити собі дорогу до міста. Командування гарнізону вислало їй назустріч обидва бронепоїзди та два полки піхоти. І ввечері перші солдати Соснковського увійшли до Львова. Стався інцидент із червоноармійцями в районі Личакова — о 2 годині ночі радянські танки просунулися до самого центру, але там наразилися на вогонь з міських барикад і були змушені відійти. Після цього почалися перші невдалі переговори про здачу Львова Червоній армії.

Переговори німецьких та польських офіцерів на Личаківській рогатці (колишнє передмістя Львова)

Але того ж таки дня поблизу Винників німецькі частини 2-ї дивізії гарматами перегородили дорогу радянському розвідувальному батальйону, і командир мусив іти на прорив. Німці, виконуючи план повного оточення Львова, сприйняли радянські танки й бронемашини за польські, як наслідок — стався бій. Протягом наступних двох днів на тому напрямку вермахт і Червона армія обережно маневрували, не штурмуючи Львова, аби уникнути вогню з боку "заклятих друзів". 

20 вересня зустрічні бої на півночі тривали, ще кільком підрозділам групи Соснковського вдалося пробитися до міста, але сам генерал із більшістю солдатів залишився поза Львовом. Було відбито німецьку танкову атаку на заході, а в напрямку Скнилова навіть вдалося організувати контрнаступ і на кілька годин заволодіти аеродромом. Утім, це був останній успіх.

Останній день
і капітуляція

Увечері 20 вересня німці зупинили наступальні операції і почали готуватися залишити свої позиції, як це було визначено домовленостями Молотова і Ріббентропа. Щоб замаскувати планований відхід, вермахт вдався до посиленого артобстрілу, а також прислав парламентера — востаннє запропонувати здати Львів німцям, а не СРСР. Цілий день 21 вересня на Личакові тривали перемовини з командуванням червоноармійців, а тим часом німці залишили околиці Львова. У штабі оборони спалахнула дискусія — стріляти в радянських солдатів і продовжувати оборону чи йти на прорив до Румунії.

Зрештою, все завершилося різкою розмовою коменданта з президентом (мером) міста Станіславом Островським, який сказав, що ні він, ні міська рада не мають бажання віддавати Львів будь-кому. "Я не можу йти проти танків голіруч", — кинув йому Лянгнер.

Ні до чого не домовившись з іншими офіцерами, комендант здав місто. Зранку 22 вересня було підписано протокол про здачу Львова Червоній армії. Ось його умови.

До 14:00 22 вересня 1939 р. польські війська повинні скласти зброю у визначених місцях і під керівництвом роззброєних офіцерів вийти з міста до заздалегідь визначених секторів.

Офіцерський склад від капітана і вище рухається на автомобілях до штабу армії.

Госпіталі залишаються на місцях і продовжують роботу.

Склади всіх видів передаються радянському командуванню.

Офіцерському складу надається особиста свобода та недоторканність рухомого майна. При бажанні виїхати до іншої країни питання вирішується дипломатичним шляхом.

Як можна здогадатися, радянська сторона підступно порушила умови. Більшість вищих польських офіцерів прямо з підписання потрапили до полону, а звідти — до братських могил Катині та харківських П'ятихаток (навесні 1940 р.). Дві групи жандармів червоноармійці розстріляли негайно — прямо на вулицях Львова, і до самого вечора не вщухали перестрілки з поляками, які не мали наміру здаватися переможцям.

Зустріч "визволителів"

Надамо слово безпосереднім очевидцям.

Остап Тарнавський: "Населення приймало радянську армію різно: одні споглядали вояків у рудих, не надто шиковних одностроях з погордою, інші з недовір'ям, хоч і були такі, які раділи... Між вояками було багато українців, які розмовляли українською мовою, навіть і старшини. Це напевне була запланована показуха, мовляв, братів визволяють рідні брати-українці. Армія увійшла в місто у великих танках, хоч і відкритих, бо й не було потреби їх закривати, ніхто не планував ні одного вистрілу. Пригадую, як на вулиці вийшли львів'яни, головно українці, бо поляки все ще не знали, як їм поступати й яка їхня доля, з танків виходили старшини і ставали до розмови з охочими розмовляти". 

Михайло Яворський: "Вони швидко крокували в три шеренги, сливе бігли, немов хотіли догнати західне сонце. Незнайомі уніформи темно-коричневого та блідо-оливкового кольорів свідчили, що то ані не німці, ані не поляки. Якби не зброя, я подумав би, що то якісь подорожні монахи. Їхні обвітрені обличчя були такими ж червоними, як п'ятикутні зірки на їхніх зелених касках. Очі мали вузькі й розкосі. Заболочені черевики, за плечима рушниці, на грудях пояс із патронами, над касками вістря багнетів — здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну".

Гавриїл Костельник: "Сонячний день, саме полудень. "Доблесна" червона армія в'їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам'яниці... Їхали менші танки та авто з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами".

Станіслав Чурук: "На Академічній площі побачили броньовик, а на вулиці Баторія — піхоту на марші. Страшне враження — чорні шапки з червоною зіркою. Більшість складали косоокі азіати".

Осип Назарук: "За якийсь час почав над'їздити цілий ряд совітських танків з великим звенькотом і тарахкотінням. Ті танки були великі і малі, ріжного вигляду, але всі помальовані однакою краскою, якоюсь бурою. Деякі були щільно замкнені, на деяких видно було червоноармійців. Вони держали кріси в руках і дивилися у вікна, мабуть побоюючись, що будуть в них стріляти. Одяги їх були гірші від одягів польських жовнірів, а з німецькими їх порівнювати годі було. Вигляд совітських жовнірів був переважно марний і зовсім не пригадував добре виглядаючих рослих солдатів бувшої царської армії. Червоноармійці займали Львів мовчки: не чути було не то співу, але навіть не видно було, щоб вони говорили між собою або засміялись".

Радянська важка артилерія на вулицях Львова

Замість епілогу

Що було далі? "Золотий вересень" обернувся дворічним терором, спочатку щодо поляків, потім — щодо українців. Понад півтора мільйона люду не з власної волі залишили Західну Україну, аби відчути всю глибину сибірських копалень. Львів стрімко перетворювався на типове радянське місто з домінуючим червоним кольором, повсюдними Марксом і Леніним, постійною брехнею та фальшованими виборами. А ще радянські псевдовизволителі, допомігши Гітлеру перемоги Польщу, всього за два роки накликали війну і на свої голови, і знову на вулиці міста Лева.

Михайло Яворський залишився у Львові, став членом ОУН і займався пропагандою незалежності на сході України. Покинув рідне місто наприкінці війни, 1950 року емігрував до США, у 1960—1970-х роках брав участь у студентських протестах, згодом став доктором філософії у Нью-Йорку.

Остап Тарнавський у "німецькому" Львові працював журналістом, після війни — службовцем у Німеччині. 1949 року емігрував до США, став літературознавцем, писав вірші. Помер 1992 року.

Станіслав Чурук потрапив до рук НКВС, пережив ув'язнення і заслання на Колиму, повернувся до Польщі лише 1956 року. Працював на адміністративних посадах, помер 2007 року.

Людвік Домонь був інтернований радянськими спецслужбами і відправлений у табори. Мав би бути розстріляний більшовиками навесні 1940 року, але дивом урятувався від Катині, а потім разом із Польською армією Андерса через Іран і Палестину залишив СРСР, воював в Італії. По війні емігрував спочатку до Англії, потім до Аргентини і через 15 років одіссеї повернувся до Польщі. Львова Домонь більше не побачив жодного разу.

Наталя Яхненко (Зибенко-Пирогова) скористалася можливістю і залишила обложений Львів, але 1940 року була ув'язнена радянськими силами безпеки. Із початком нацистського вторгнення в СРСР виїхала до Німеччини, а 1949-го емігрувала до Нової Зеландії. Працювала в літературних альманахах, померла 1995 року в Австралії. 

Громадський діяч і публіцист Осип Назарук залишив Львів перед вступом радянських військ і переїхав до Кракова, де помер 1940 року.

Львів за 1800 днів пережив три хвилі війни. Він вистояв і вцілів. Як і 75 років тому, на його вулицях погожими вересневими днями хлопці знову грають у футбол зеленими їжачками каштанів. Як і 75 років тому, їхні батьки тривожно дослухаються до повідомлень новин.

Джерело: ZN,UA