27 січня 1945 року – рівно 70 років тому – стало кінцем жахливої трагедії в’язнів найбільшої з нацистських «фабрик смерті» — Аушвіца, що розташовувався поблизу польського Освенцима. Браму головного табору відчинили радянські солдати, всередину заїхали польові кухні, і понад сім тисяч людей було врятовано від голодної смерті та хвороб.

 

Саму територію ніхто не захищав — ще 18 січня есесівці забрали 60 тисяч ув’язнених, котрі ще могли пересуватися, та «маршем смерті» погнали їх углиб ІІІ Рейху, але вермахт боронив навколишні місцевості до останнього. Серед героїв, що визволяли Аушвіц та навіть поклали життя за нього, ми згадуємо сьогодні й українців.

 

До речі, впродовж мобілізацій 1943-1944 років Перший Український фронт, якому належить честь звільнення Освенцима, отримав поповнення у понад 400 тисяч чоловік із українських земель. А з огляду на те, що чисельність фронту ледь перевищувала один мільйон, виходить, що майже 40% становили українці.

 

План Вісло-Одерської операції, що його Конєв доповів Сталіну наприкінці 1944 року, сподобався диктатору. Генсек обвів пальцем на мапі Сілезію і сказав: «Золото», —натякаючи на надзвичайну цінність тамтешньої промисловості.

 

Про те, що в самій серцевині Сілезії розташовувалася «фабрика смерті» Аушвіц, Сталіну було достеменно відомо з доповіді НКВС у серпні того ж року. Але чи то з неявного антисемітизму, чи то з бажання приховати від військ долю радянських полонених Аушвіца, головнокомандувач жодним чином не обмовився про важливість визволення саме Освенцима в найкоротший термін.

 

Ні в директиві Ставки №5614, ні в директиві Конєва фронту 18 січня про важливість визволення Аушвіца не йшлося.

 

Як згодом міркував генерал Петренко, якби фронти дотримувалися термінів, визначених директивою, Освенцим захопили б на початку лютого, і радянські війська «побачили б там тільки купу руїн, величезне, вже остигле згарище і жодного живого в’язня».

 

Але 24 січня Конєв не дослухався вказівок Ставки і змінив план наступу. Хронологія боїв навколо Освенцима нам достеменно не відома: в мемуарах учасники суперечать одне одному, не збігаються дати в журналах бойових дій радянських дивізій та західних реконструкціях, але ясно одне — взяття містечка не було легкою прогулянкою.

 

Бої за село Стави Моновскі, де розташовувався табір Аушвіц-ІІІ (Моновіц), розпочалися 26 січня. Підступи до села були заміновані, із дзвіниць обох тамтешніх костьолів радянських бійців обстрілювали кулемети так, «що неможливо було голову підняти», проте зведеному штурмовому батальйону майора Анатолія Шапіро, українського єврея з Полтавщини, впродовж дня вдалося зламати німецьку оборону, і вночі перших в’язнів звільнили.

 

Жахливі свідчення про нелюдську долю в’язнів передали командиру корпусу генералу Павлу Ільїних, і він тієї ж ночі наказав полковнику Василю Петренку, українцю з Полтавщини, негайно атакувати освенцимський гарнізон із тилу.

 

Але на шляху його 107-ї дивізії лежало містечко Нова Бєрунь (Нейберун), в якому німці чинили шалений опір. З ранку 27 січня на допомогу піхотинцям прийшла 152-га танкова бригада полковника Анатолія Ковалевського, українця з Чернігівщини.

 

Водночас на іншому напрямку добігала кінця драма Освенцима.

 

На світанку 27 січня загін Шапіро залишив Моновіц та з боєм почав просуватися на захід. До полудня спротив освенцимського гарнізону було зламано, проте підступи до Аушвіца-І виявилися замінованими.

 

Чекаючи, поки сапери завершать свою роботу, комбат звільнив робітників сусідньої фабрики, що тиждень за інерцією продовжували свою роботу без наглядачів з СС та щоденної пайки: «живих скелетів» та «людських привидів» — як він їх описував пізніше.

 

О третій годині того ж дня головну браму розмінували, і солдати Шапіро пройшли під знаним написом «Праця звільняє». Тепер Аушвіц було звільнено по-справжньому.

 

Набагато драматичніше розгорталися події на північному напрямку.

 

Чи то від потужної протитанкової оборони, чи від нестачі пального та боєприпасів, але танки Ковалевського застрягли в середмісті Нейберуна, піхота Петренка опинилася без підтримки.

 

І тоді 29-річний комбриг наказав танкістам атакувати противника з автоматами, і сам очолив наступ, а за кілька хвилин німецький снайпер смертельно поранив Ковалевського.

 

Здобути місто з ходу не вдалося. Лише ранком наступного дня — 28 січня — Новий Бєрунь повністю очистили від нацистів, а дивізія Петренка зайняла селище Бжезінка, де розташовувався другий за номером, але найбільший за розмірами табір Аушвіца — Біркенау.

 

Всього за визволення Освенцима та навколишніх поселень віддали своє життя понад 230 радянських солдатів, кожен п’ятий з яких був українцем, та їхня жертва не була марною. «Фабрику смерті» остаточно закрили. 

 

Сергій ГРОМЕНКО,  

фахівець Українського інституту 

національної пам’яті, 

для «Урядового кур’єра»