У ніч з 19 на 20 лютого 1943 року українські повстанці Кременеччини здійснили одну з перших досить вдалих бойових операцій. Несподіваним нападом на приміщення в’язниці у м. Кременець вони звільнили усіх в’язнів і без втрат залишили місто. Довгий час подробиці цієї зухвалої повстанської операції залишалися невідомими. Історик, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук, на основі віднайдених архівних документів та спогадів учасників тих подій, спеціально для «ГалІнфо» детально висвітлює цю повстанську акцію.

Більше - у матеріалі Ігоря Марчука для galinfo.

Листівка із загальним виглядом Кременця

Окружна в’язниця на вул. Огородовій у м. Кременці була опанована німцями у липні 1941 року. «Цією надійною і добротною кам’яницею, - як пише кандидат історичних наук О. Клименко, - користувалися усі попередні влади». У середовищі корінних кременчан ходила поговірка «Проїхати на Дубенську» - тобто опинитися за ґратами місцевої буцегарні. Першим начальником цієї установи за німців був українець Йосип Титус, потім його замінив німець Меєр, а Титус став заступником та перекладачем. Охорона була набрана з місцевих жителів і ділилась на кілька варт. В’язниця й далі не була порожньою, а постійно наповнювалася заарештованими селянами чи активістами українського визвольного руху. Особливо багато арештантів опинилося у її мурах під кінець 1942 року.

Відомо, що станом на лютий 1943 року у камерах в’язниці утримувалося чимало членів ОУН(б) та ОУН(м), місцевих селян, що не здали німецькі продовольчі податки, різних спекулянтів, втікачів від вивозу на примусові роботи до Німеччини. Організаторами нападу виступили члени військової референтури окружного проводу ОУН(б) Ілля Ткачук-«Олег», Іван Климишин-«Крук» та Іван Міщена-«Корж».

Як свідчать спогади І. Міщени: «напад на Кременецьку тюрму у лютому 1943 року наскоро зорганізували ми оба з Климишиним-«Круком», пізніше курінним УПА. Для виконання цієї операції ми вибрали кращих вояків з першого бойового відділу в Кременеччині, що місяць пізніше оперував уже як перша сотня УПА». За спогадами підрайонового референта СБ ОУН(б) О. Мазура-«Вовка», уродженця с. Залісці, активну участь у цій операції взяли хлопці з Вишнівецького району: «До акції підготовлювалися досить ретельно… Напередодні нас привезли в Красномовицький ліс на гаївку, де до нас приєдналися три підводи з Заложець». Один з керівників ОУН(м) на Кременеччині М. Данилюк стверджував, що попри непрості стосунки з бандерівцями у той час, він віддав наказ одному з керівників боївки «Залізняку» підтримати «Крука» у його нападі на в’язницю. Але чи було це так на сьогодні не відомо.

І. Міщена напередодні нападу вів розвідку у місті та околицях, а також готував план акції. За його даними у в’язниці утримувалося понад 200 в’язнів. Допомагав йому збирати розвідувальну інформацію про систему в’язничної охорони, режим роботи цієї специфічної установи один з керівників в’язничної охорони В. Навроцький. Та й сам І. Міщена добре знав територію цього специфічного об’єкта, оскільки неодноразово бував у  похмурих камерах на Огородовій ще за польських часів. Поляки теж викорінювали український дух тортурами та різними термінами ув’язнення.

Ще один член ОУН(б) Борис Прокопович на допитах у 1949 році стверджував, що до нападу на в’язницю його залучили Ілля Ткачук-«Олег» та Андрій Лобар-«Марко», які проживали у Кременці. На той час вже був заарештований його рідний брат Сергій, який теж належав до керівництва ОУН(б) на Кременеччині. А. Лобар у визначений час викликав Б. Прокоповича у домовлене місце й доручив перерізати увесь телефонний зв'язок у місті та колючий дріт біля мурів, для цього вручив спеціальні ножиці. Спочатку Борис перерізав телефонний дріт, а потім прийшов до в’язниці і зробив кілька проходів у загородженні з колючого дроту. Через ці проходи озброєні групи дісталися до мурованого паркану і поставили драбини. Сам Борис після нападу на в’язницю  ще певний час залишався у місті і тільки весною пішов в УПА.

Свої переживання того часу передає в’язень, член ОУН(б) з с. Града, Василь Підмурний: «Кілька разів вартовий шуцман підкликав Сергія (ув’язнений - прим. авт.) до себе, і, пошептавшись, вони розходилися. Ми навіть зразу запідозрили його в чомусь неладному, але, вилучивши момент, він нам пояснив, що наглядач передає йому останні новини з волі. «Що там тільки твориться! Щось неймовірне! В Дубному недавно якісь бойовики розбили тюрму і випустили на волю всіх в’язнів. Майже кожного дня на дорогах виникають сутички між німцями і нашими бойовиками». Арешти продовжуються, й німці нібито не впевнені й будуть нас перевозити в якусь іншу в’язницю. Що десь там на нараді гебітскомісар Міллер проговорився, що гестапо вже має повну в’язницю заручників і скоро розпочне свої розрахунки з партизанами.

Звичайно, всі ті чутки мов облили нас холодним душем. Ми відчули всю небезпеку свого становища, зрозуміли свою приреченість, тим більше, коли німці посилили охорону в’язниці. Але на другий чи на третій день він нас підбадьорив, нагадав, щоб ми були готові, бо ходять чутки, що нас збираються визволяти.

Зразу в нас піднявся настрій, ми вже почали навіть кепкувати один над другим, жартувати. Але одного дня Сергій пошептався зі своїм сусідом і приніс жахливу звістку. Ходять чутки, що надворі за в’язницею копають якусь траншею… Тут вже було не до жартів… І хтось там бачив, що привезли хлорне вапно, яке розвантажили в одному зі складів… Ми ще всі пам’ятали, як в 1941 році були викриті численні захоронення масових розстрілів у тюрмах і майже всі вони були оброблені саме хлорним вапном… Напруга зростала з дня на день. Вже нам не сиділося і не спалося».

Лариса Томчук

Лариса Томчук, медсестра УПА, з с. Підлісці підтверджує ці спогади, зазначаючи, що такі заходи німців були спричинені невдалою спробою І. Климишина-«Крука» та ще кількох бойовиків визволити в’язнів несподіваним наскоком: «На той час, коли наші хлопці(а їх було 6 чоловік на чолі з «Круком», серед них Ляшук Борис та Володимир з села Великі Млинівці) підійшли до в’язниці, начальник в’язниці якраз проводив свою коханку. Зав’язалася перестрілка. Звичайно, що визволити в цю ніч в’язнів не вдалося. Після цього німці стали укріпляти в’язницю: викопали окопи, всередині подвір’я ями та завезли хлорку. Готувалися до розстрілу в’язнів. Треба було спішити визволити в’язнів… До нас у стодолу завезли зброю, яку вночі повстанці забрали та через поле вийшли на шлях, який вів до дороги на місто. У той день випав невеликий сніг, що видав сліди повстанців, але за ніч новий сніг їх покрив… У хаті «Крук» дав розпорядження командирам загонів… Побачивши мій неспокій, «Крук» запевнив, що батько скоро повернеться. Так і сталося. Бог поміг, що обійшлося без жертв. Це було в лютому 1943 року».

Повстанцям вдалося використати одну досить сприятливу обставину – щоденно місцеві селяни вивозили попри в’язницю дубові колоди, які транспортували на залізничну станцію. Отже, на ці підводи було повантажено та замасковано драбини, мотузки, зброю та інше необхідне обладнання. Крім того «… тими дубами ми заблокували дороги до тюрми, тоді приставили драбини до муру». Дійсно, повстанці з колод звели кілька імпровізованих барикад, що перетинали вулиці у районі в’язниці. Барикади охоронялися групами (застави стояли від вул. Широкої, від Смиги та Дубно і від Почаєва), які мали на озброєнні кулемети та гранати. Ось що написав у спогадах тогочасний прихильник радянської влади та російський шовініст Кравченко-Бережний, що мешкав у Кременці: «Сьогодні в три години ночі загін добре озброєних людей, приїхавши верхом та на велосипедах, здійснили напад на в’язницю. Попередньо вони перерізали зв'язок, розставили патрулі з кулеметами. По вулиці в цей час їхали підводи з великими колодами, везли поставки на станцію. Підводи зупинили, колоди кинули поперек дороги».

Іван Климишин "Крук"

І. Климишин-«Крук» та І. Міщена-«Корж» наказали приставити драбини до муру, який мав висоту до 3,5 метрів, і з них та даху мурованих туалетів обстріляти охорону й тримати під прицілом усе подвір’я, брами та будівлі, оскільки чіткої домовленості про сприяння з боку шуцманів не було. «Обстріляли вартових з муру… А група вскочила на подвір’я тюрми. Вартові в самій тюрмі втекли з фронтових дверей на зорні двері. Там ми їм погрозили, вкинемо гранати в середину, щоб відчинили двері. Вони відчинили зорні й фронтові двері». На в’язничне подвір’я увірвалися дві групи – однією командував І. Міщена, іншою І. Климишин. Вдалося відібрати ключі у деморалізованої охорони та випустити всіх в’язнів. «В’язні виходили з тюрми нашими драбинами, перелазили через мур і ті що знали околицю відразу втікали далі на свою руку. Інші відступали разом з нами. Ми мали біля 10 підвід, якими їхали, ті, що були побиті й не могли йти. Після прочищення тюрми, ми відступили, залишаючи адміністративні будинки й головну браму на в’язничне подвір незачиненими».

В’язень В. Підмурний описує події тієї ночі так: «І ось одної ночі, десь так між дванадцятою і другою годиною, нас розбудили вибухи гранат і шалена стрілянина. Це тривало десь хвилин десять. Потім стрілянина трохи ущухла, почулися крики, зчинився галас і біганина в коридорі, брязкіт ключів…Раптом наші двері відчинилися і ми побачили озброєних молодих хлопців, які бігали з наглядачами, відчиняли всі камери і виганяли всіх на двір. «На волю! Вперед! Через мур по драбинах.» - пояснювали вони. Ми, схопивши в оберемок свої речі, кинулися на двір, де справді на стіну тюремної огорожі було сперто кілька драбин, по яких вже видиралися перелякані напіводягнені в’язні нагору і там зіскакували в сніг. Група озброєних людей стояла навпроти брами і час від часу туди пострілювала.

Ми з Борисом також підбігли до однієї з приставлених драбин і один за другим вибралися на муровану стіну, яка була майже чотириметрової висоти і попадали вниз. Зразу за муром стояло кілька озброєних хлопців, які показували нам дорогу до лісу, в гори, куди ми, захекавшись, і побігли…».

Кравченко-Бережний уточнює, що шуцманів-охоронців було заскочено зненацька, роззброєно, і замкнуто в одну з камер.«Засуджених відводили до задньої стіни в’язниці, де приставили драбину. Звідти зіскакували на напнутий зовні брезент. Ось і все».

Групи повстанців, що відходили з міста подекуди мали сутички з німецьким гарнізоном, який намагався опанувати ситуацію у місті. Зокрема, О. Мазур пригадує, що «після звільнення наша група рушила саньми на Рудку. В будинку біля тютюнової фабрики проживали німецькі солдати, які обстрілюючи нас, убили кілька коней». Василь Підмурний стверджував, що якийсь німецький відділ вирушив у бік в’язниці та натрапив на одну із застав. Розгорнулась шалена стрілянина. «Це вже потім, як розповідали наші хлопці, які приймали тоді участь, приїхала тоді з центру міста від гестапо і жандармерії підмога, а їх зустріла засідка хлопців боївки «Крука» з кулеметами, щоб хоч на певний час затримати. Німці бою не прийняли, а, прорвавшись мимо засідки, помчали виручати з облоги тюрму. Гадаючи, що вона вже захоплена партизанами, вони її з сходу накрили шквальним кулеметним вогнем».

Заскочені такими зухвалими діями українських повстанців, німецькі окупанти одразу оголосили у Крем’янці надзвичайний стан, провели арешти серед місцевого українського населення. Повстанці почали готувати новий, вже більш потужний наступ, на Крем’янець, щоб визволити арештантів. Та координація зусиль, озброєння добровольців вимагали хоча б кількох днів часу. Німці ж у свою чергу теж поспішали, тому врятувати заручників не вдалося.

Кременецька в'язниця

Серед тих, хто потрапив до німецьких пазурів були: відоме на всю округу подружжя лікарів Ганни та Петра Рощинських, їх небіж Юрій Черкаський, викладач рільничої школи в Білокриниці, колишній уенерівець Павло Гарячий та багато інших. 23 лютого 60 нових в’язнів Крем’янецької в’язниці було розстріляно. «Страта проводилась на в’язничному подвір’ї, її бачили мешканці сусідніх будинків. Заарештованих змусили роздягнутися, як це було під час розстрілу євреїв. Серед приречених було декілька жінок. Був лікар Р. (Рощинський – прим. автора) з дружиною… Її теж змусили роздягнутися. Лікар кинувся на гестапівця, вихопив у нього револьвер, вдарив руків’ям по голові, але в цей час інший гестапівець звалив його пострілом у спину. Під час розстрілу лунали страшні крики». Один з місцевих жителів передає атмосферу тих трагічних днів: «Місто пригнічене. На вулицях жодної душі, ні одна шпарина не просвічує. Всі чекають: ось – моя черга…»

Попри чисельні жертви серед українців, німцям не вдалося залякати місцеве населення і лави повстанців почали швидко зростати. Тут і там вояки УПА завдавали дошкульних ударів по німецьким гарнізонам, влаштовували засідки, палили німецькі склади, знищували телефонний зв'язок. Німці починали розуміти, що на Волині піднімається нове потужне повстання.

Ігор Марчук, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею