Рік тому, 1 грудня 2014-го, пішов у вічність Євген Сверстюк – дисидент, мислитель, якого називали "совістю нації".

"Моральна перемога важливіша, ніж фізична. То перемога на дальшу перспективу, – написав Євген Олександрович 11 грудня 2013 року. – Потрібне реформування людини, щоб вона жила за правдою і законом. І то ще не останній наш Майдан, який має послужити стартовою позицією для формування громадянського суспільства, де праця задля спільного добра і щедрість душі є запорукою гідного життя кожного" (з колонки "Уроки з Майдану" для "Української правди").

Сьогодні у львівській книгарні "Є" (пр. Свободи, 7) відбудеться вечір пам'яті "Згадуючи Євгена Сверстюка". Про нього говоритимуть люди, які його знали та поділяли його погляди, – Василь Будний, Зорян Попадюк, Ігор Калинець, Ярослав Гарасим. Початок о 18.00.

Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928-го у с. Сільце на Волині. Коли виповнилось шість– від ускладнення після хвороби він втратив зір. Лікарі нічого не могли вдіяти і  батьки залишили хлопця у знахарки з с. Матів. «Певності не було у батьків, не було в мене, не було і в баби Химки.–розказував Верстюк в інтерв’ю Василю Овсієнку. – Але до схід сонця і на заході сонця вона приходила у своєму шелестючому кожусі, проказувала молитви і прикладала лезо ножа. На запитання відповідала: „Як Бог дасть”. І на тому сходилися всі. За два тижні мене привезли додому здоровим».

Родина була набожною й мати хотіла бачити Євгена священиком. Але радянське суспільство будувалося на атеїзмі. Тож у пастиря не було перспективи. Сверстюк знав, що: «…мама потай вірила у моє незвичайне майбутнє, і коли говорила про знайомих «вже начальник і з животиком, а ти знов студент», то явно не хотіла бачити мене з животиком. Але важко пояснити людям на кого я вчився». У Львівський університет Сверстюк вступив на відділення логіки та психології. Хоча хотів опанувати англійську філологію. Щоб перекладати поезії Байрона, якими захоплювався.

Закінчив аспірантуру, працював викладачем української літератури в Полтавському педінституті, науковим співробітником у Інституті психології та в редакції журналу «Вітчизна».

1960-го Сверстюк був одним з організаторів Клубу творчої молоді у Києві. Разом з Аллою Горською, Василем Стусом, Іваном Дзюбою, Василем Симоненком брав участь у напівлегальних творчих вечорах та інших акціях Клубу.  

Протягом 1959-1965-го за виступи проти дискримінації української культури, участь у протестах проти арештів української інтелігенції та промови на похоронах Алли Горської й Дмитра Зерова його декілька разів звільняли з роботи. Через самвидав вийшли «Собор у риштованні», «Остання сльоза», «Котляревський сміється». Уривки творів Сверстюка передавали західні радіостанції.

Він був підписантом відкритого листа до газети «Літературна Україна» з приводу цькування Вячеслава Чорновола. Та «Листа 139-ти» до Генерального секретаря ЦК КПРС. У березні 1973-го Сверстюка засудили за виготовлення і розповсюдження самвидавної літератури до семи років таборів та п’яти років заслання.

Термін покарання відбував у пермському таборі. На заслання був етапований до Бурятії. Під час перебування у таборі Верстюку пропонували очолити Українську гельсінську групу. Відмову аргументував тим, що треба звернутись до людей, вже приналежних до групи.

Після звільнення працював столяром на фабриці. Згодом його вигнали з роботи через участь у зустрічі дисидентів, що відбулася у Москві в американському посольстві. Разом з Сергієм Набоко та Ольгою Матусевич створив Культурологічний клуб. Потому Верстюк почав редагувати газету «Наша віра». У Мюнхені захистив докторську дисертацію.

Євген Сверстюк – лауреат Шевченківської премії, дійсний член Укранської Вільної Академії Наук у США, кавалер ордену Свободи. Автор есеїв, статей з літературознавства та психології, перекладів поезій з англійської та німецької.