16 липня виповнюється 110 років з дня народження Василя Барки - українського письменника, автора роману про Голодомор “Жовтий князь”.

У ніч перед 1 грудня 1991 року на всіх українських каналах цілу ніч крутився фільм Олеся Янчука «Голод-33». Українці тоді лише відкривали для себе цю сторінку історії власного народу, яка довгі роки була під жорстким табу, а сама згадка про голод загрожувала багаторічними таборами. Відкривали – і жахалися: як можна було так чинити з людьми. На Всеукраїнському референдумі більше 90% українців проголосували за Незалежність України, і не в останню чергу – для того, щоб ті часи ніколи більше не повторилися.

Основою для фільму став роман українського письменника Василя Барки «Жовтий князь», що вийшов друком у 1962 році у Нью-Йорку і чи не першим явив світові правду про цей жахливий злочин сталінського тоталітарного режиму. Коли Барку запитали, чому він вибрав Голодомор темою свого роману, той відповів, що відчув, що має це зробити, бо «не був певен, чи знайдеться інший, хто подав би свідчення так, як засвідчено трагедію Єврейської раси».

Роман отримав високу оцінку і в Америці, де був перевиданий у 1968 році Союзом Українок Америки, і у Франції, де він побачив світ у 1981 році з передмовою популярного французького літератора П’єра Равіча. Були навіть пропозиції висунути «Жовтого князя» на здобуття Нобелівської премії. Утім, без підтримки рідної батьківщини на успіх сподіватися не випадало. А в підрадянській Україні, як і в усьому Союзі, про це тоді не могло бути й мови.

«Там, де вже лежали мертві»

Свій роман Василь Барка (справжнє прізвище – Очерет) писав два роки, у 1958-59-му. А йшов до цього практично все своє свідоме життя. Писав у далекій Америці, куди доля закинула його після війни, у Гантерських горах в штаті Нью-Йорк, де, не маючи власного житла, жив у знайомих. «Із непохитною дисциплінованістю вставав до сходу сонця і працював до присмерку над річкою або в лісі, а в часи негоди писав у порожній стодолі. А позаяк уважав, що ситий письменник не може правильно описати страждань голодуючих, тож, пишучи ключові розділи роману, по кілька днів відмовлявся від їжі», - писав про це відомий культуролог із діаспори, автор програми «Очима культури» Марк Роберт Стех.

Кадр із фільму "Голод-33"

Початковий рукопис Василь Барка переписував чотири рази, від початку до кінця, усі 600 сторінок, щоб якнайточніше передати жах руйнування українського світу. Жах, який він бачив на власні очі, і який усі ці 25 років носив у собі, старанно записуючи згадки про голод після війни у таборі «ДІ-ПІ» (Displaced Persons, табори для переміщених осіб – у 1947 році в таких таборах  перебувало 1,6 млн біженців, у тому числі близько 200 тисяч українців), де він опинився після капітуляції Німеччини. Усі записи після написання роману він знищив – щоб не накликати лиха на інших свідків трагедії.

Особливо його вразила історія однієї родини, що практично вся вимерла під час Великого Голоду, яку йому розповів один українець з Австралії. Хоча й самому Василю Очерету було що згадати. У 1932 році він жив на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї, був одружений, за рік народився син Юрко. Чорне крило голоду накрило і Кубань – там, за свідченнями Василя Барки, тоді вимерла третина населення.

Ще страшніші картини постали перед очима письменника, коли він навідався на рідну Полтавщину провідати брата. Як розповідала дослідниця творчості Барки  Віра Мелешко, з великої родини брата залишилося кілька душ. Та й сам Василь опинився на межі голодної смерті. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту», - згадував він пізніше.

Ці відчуття з новою силою накрили його, коли він опинився в Нью-Йорку і, хворий та безробітний, міг дозволити собі лише одну банку риби на два дні. І саме тоді в його душі зродилося рішення розказати світові про все, що творилося в Україні у 30-х роках. «І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу», - ділився з читачами Василь Барка.

Тяжкі «гріхи» Василя Очерета

Взагалі, Василь Барка не один раз опинявся на межі життя і смерті і в прямому, і в переносному сенсі. Першу клінічну смерть він пережив у семирічному віці, коли впав із кручі, і лікар визнав його мертвим. Вдруге – у серпні 1942 року, коли пішов добровольцем спочатку в народне ополчення, потім на фронт: його військова частина потрапила в справжню м’ясорубку, а сам Василь отримав важкі поранення осколком в голову та кулеметною кулею в плече.

Деякий час його, ризикуючи життям, переховували селяни. «Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило і голова тьмарилася; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися», - згадував письменник у своїй автобіографії. У 1943-му німці розлучили його з сім’єю і вивезли до Німеччини на примусові роботи. Там він і залишився після звільнення, обравши між еміграцією та перспективою потрапити до радянських таборів, куди спроваджували практично усіх, хто пережив німецький полон.

Та й попереднє життя Василя Очерета, особливо під більшовиками, було суцільною ходою по мінному полю. Він дивом уник долі багатьох представників творчої інтелігенції того часу, адже був, з точки зору радянської влади, всуціль «неблагонадійним».

По-перше – його рід ішов від запорізького козака Очеретька, і цей волелюбний дух та органічне неприйняття несправедливості передався і Василеві. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни, а тому перебивався то тесляруванням, то доглядом за чужими садами, то ще якимись підробітками.

По-друге, свою освіту Василь Очерет почав здобувати в Лубенському духовному училищі – коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в «бурсі» безкоштовно. Правда, пізніше бурсу було перетворено в трудову школу, а далі Василь обрав педагогічну ниву, закінчивши педагогічні курси та педтехнікум.

Але в часи «войовничого атеїзму» уже однієї згадки про «богословське минуле» було достатньо, щоб опинитися на Соловках. Тим більше, що середульший брат його, Іван, в юні роки прислужував у храмі і навіть бачився з митрополитом УАПЦ Василем Липківським, коли той служив у Братській церкві, а в роки війни, при німцях, висвятився на священика (пізніше Івана, за свідченням Барки, при наступі радянських військ розстріляли разом із мамою, що жила при його родині).

Кадр із фільму "Голод-33"

Одного разу важка машина репресій таки ледь не підім’яла під себе молодого письменника – коли він працював художником-оформлювачем у Краснодарському художньому музеї і прикрасив експозицію репродукціями картин Дюрера «Чоловік смутку» («Бичування Христа»), «Мадонни зі Святим Георгієм» Рафаеля та низки інших шедеврів на релігійну тему, його віддали під суд. Від таборів порятувало лише те, що в цей час у Кремлі почалася кампанія проти «спрощенців», які збіднюють збірки класичного малярства в музеях, тож його терміново реабілітували, а справу закрили.

Ще одна сутичка із «господарями життя» сталася у 1927 року у селі Нижньому Артемівського округу на Донбасі, де він після закінчення училища викладав математику і фізику. Там молодий учитель на батьківських зборах відкрито назвав місцевих партійців злодіями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей, у той час, як вони змушені були бігати босими по снігу і часто хворіли. Влада ув’язнила Очерета, оголосила його божевільним. На щастя, молода жінка-лікар психоневролог не підтвердила цього «діагнозу», але Василю довелося терміново тікати на Кубань, від гріха подалі.

Кола Дантового Пекла

Сьогодні усі знають Василя Барку передусім як автора роману «Жовтий князь». Але свій шлях в літературу той почав із поезії, захопившись іще в бурсі філософією Сковороди та поезією Павла Тичини. Саме Тичина у 1929 році благословить до друку його першу добірку віршів в найбільшому в той час періодичному журналі в УРСР «Червоний шлях». А в 1930 році в Харкові в Державному видавництві побачила світ перша поетична збірка Василя Очерета «Шлях».

Але творчі крила було грубо зламано системою. За кілька днів у «Літературній газеті» на першій шпальті вийшла розгромна рецензія із промовистою назвою «Проти класово-ворожих вилазок у поезії».  «Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутності з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема — в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було — що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця «каятися», - згадував письменник в Автобіографії.

Спроба наступити на горло своїй пісні і почати писати «виробничі», «трудові» поезії, які знайшли відображення в збірці «Цехи», закінчилася рішенням про «добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не лежало». До поезії Василь Барка (це псевдо, так само, як і Іван Вершина, він узяв, щоб убезпечити родину від нападок радянської влади) повернеться уже в еміграції, видавши одна за одною збірки «Апостоли» та «Білий світ», пізніше – тритомник «Океан», багатотомні монументальні поеми «Свідок для сонця шестикрилих», «Судний степ», «Кавказ» тощо. «Судний степ» - це десь рівень Дантової «Божественної комедії», - зазначає літературознавець Олександр Хоменко.

Власне, з Данте і почався шлях Василя Барки в літературу. Ще в юності до його рук потрапило дві книги: «Гайдамаки» Шевченка з ілюстраціями Сластьона і «Божественна комедія» з ілюстраціями Доре. «Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам’яталися назавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про його улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і кожного звіра», - писав пізніше Барка.

Саме стиль «Божественної комедії» Данте став темою його кандидатської дисертації, яку йому вдалося у 1940 році захистити в Москві, перейшовши з «неблагонадійної» україністики на більш нейтральну історію західноєвропейської літератури Середньовіччя. Пізніше він спробує сам перекласти українською фрагменти «Божественної комедії», перекладе і відредагує для українського видання Біблії «Одкровення Йоана Богослова»,. Ці образи Апокаліпсису не даватимуть йому спокою і зрештою лягають в основу метафізичного пласту самого «Жовтого князя» - одного з головних творів його життя. Та й сама назва «Жовтий князь» - алюзія на Вершника Апокаліпсису на чалому (піщано-жовтому) коні із «Одкровення»: «І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми».

«Я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв»

Більшість свого життя Василь Барка прожив за межами України, але з Україною в серці. У 1962 році, коли «Жовтий князь» уже вийшов друком, він спробував іще раз достукатися до колег на батьківщині, опублікувавши звернення «До радянських письменників на Україні» і закликаючи їх якщо не порушити обітницю мовчання про Голодомор та мільйони жертв тих злочинів, то хоча б прочитати «скромну повість про них автора, який зрікся всього в житті, аби дістати, зрештою, змогу розповісти про них». Попри початок Хрущовської відлиги, як і варто було сподіватися, на цей заклик ніхто не відгукнувся – український читач побачив роман лише у 1991 році.

Незважаючи на велику популярність у діаспорних колах, Василь Барка до кінця життя лишився самітником. Останні 28 років свого життя Василь Барка провів у мальовничому курортному містечку Ѓлен Спей, що на півночі Нью-Йорку, в оселі Верховина – покинутій вежі, що колись була водонапірною баштою. Тамтешні мешканці називали його «святим чоловіком».

Мало хто знає, але Василь Барка був ще й прекрасним художником. Він залишив по собі кілька десятків прекрасних пейзажів, що яскравістю барв та філософським настроєм перегукуються із картинами Реріха. От тільки замість гір Барка зображав ліс, річки, людські оселі. Нині невелика виставка його картин експонується в Національному музеї літератури в столиці.

Василь Барка не дожив три місяці до свого 95-річчя. Перед відходом він більше року лежав паралізованим у госпіталі, спілкуючись із відвідувачами лише записками. І все ж він ні про що не шкодував. «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках», зізнавався він в одному зі своїх останніх американських інтерв’ю.

У 2016 році Василь Барка став одним із учасників проекту Українського інституту національної пам’яті «Незламні» - виставки про долі 15 українців, які пережили Голодомор і вистояли.