У зеніті слави перед нею схиляли голови видатні мужі, їй пропонували золоті гори, запрошуючи перейти на російську сцену. Вона ж лишилася вірною своїм “убогеньким”, як сказала одного разу про своїх героїнь. “Наша Україна надто бідна, щоб її можна було залишити. Я надто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб пристати на вашу пропозицію”, - відповіла вона на чергове запрошення відомого російського театрального критика Олексія Суворіна “ощасливити російську сцену” і перейти примадонною до Малого театру. Вона до кінця життя лишилася однолюбкою – і до мистецтва, і до Садовського, і до України.

Заньковецька пересмішниця

Своє сценічне ім’я Марія Костянтинівна узяла на згадку про родинне село Заньки на Чернігівщині, де пройшло її дитинство. Вона була сьомою в родині збіднілого поміщика з давнім козацьким корінням Костянтина Адасовського. Мати майбутньої актриси – Марія Василівна – відзначалася великим розумом і зналася на травах, хворі часто зверталися до неї за допомогою. Творча атмосфера змалечку оточувала Маню, як називали її рідні: батько мав приємний баритон, керував Заньковецьким церковним хором, а поза тим у них вдома часто збиралися студенти, молодь. З часом і в самої Марії виявилося чисте і сильне мецо-сопрано, і під час таких імпровізованих вечірок гості часто просили батька і доньку заспівати дуетом. У Марії також проявився поетичний талант, хоча свої вірші (досить непогані) вона нікому не показувала.

У 10 років Марію віддають на навчання до приватного пансіону Осовської в Чернігові. Тут вона з головою поринає у новий світ спілкування з однолітками. Особливо їй подобаються різні імпровізовані сценки, пантоміми, уроки танців. Дівчатка самі собі писали і ставили невеличкі п'єси, різні етюди і з великим задоволенням їх виконували. “З десяти років у пансіоні я вже не тільки грала, але й (страшно сказати) писала п’єси-пародії на своїх милих вихователів і наставників! Ця звичка до імпровізації живе в мені й донині”, - згадувала потім актриса.

А талант до перевтілення у маленької актриси був неабиякий. Марія Старицька розповіла такий випадок: “Батько Марії Костянтинівни був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. “Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють”, — повторювала вона безупинно, перериваючи свої мову схлипуваннями, охами і слізьми. Весела, дотепна Марія Костянтинівна задумала підманути свого батька. Вона зладнала собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки. Насурмила брови, напудрила волосся, нап’яла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з’явилася перед батьком. “Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють”, — почули батьки із сусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи і нарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: “Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час”. І тільки коли Маня весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за “поміщиця”.

Між тим, батько “фіглярство” доньки не сприймав серйозно. Він, як було заведено, бачив її майбутнє в заміжжі за якимось поважним чином. Вона ж мріяла про консерваторію, сцену. Щоб уникнути конфліктів із родиною, в 17 років Марія виходить заміж за артилерійського офіцера Олексія Хлистова, який бачив її у Ніжинських аматорських виставах і пообіцяв не перешкоджати сценічній кар’єрі дружини.

Він і справді намагався виконати свою обіцянку, однак те, що він сприймав, як жіночі примхи, було для Марії Костянтинівни сенсом життя. Після одруження Хлистова направляють у фортецю Бендери у Бессарабії. Тут єдиною розрадою для Марії Костянтинівни стає аматорський гурток, де вона вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича. Ця зустріч стане фатальною для обох, хоча вони ще деякий час розриватимуться між обов’язком і пристрастю.

Микола Карпович одразу помітив неабиякий артистичний талант Марії Костянтинівни і починає вмовляти чоловіка відпустити її на велику сцену. Одного разу, після особливо вдалого виступу, театральне товариство “вириває” у Хлистова письмовий дозвіл на те, щоб Марія Костянтинівна грала на сцені. Правда, Хлистов зробив одне застереження, сподіваючись таким чином і реноме зберегти, і дружину втримати: дозвіл стосувався лише українських вистав, якщо вони колись будуть дозволені цензурою. Хоч як це парадоксально, але саме це застереження і визначило подальшу долю геніальної актриси – все своє життя вона віддала саме українському театру.

“Безсмертній – від смертного”

У 1881 році Хлистова переводять на службу в фортецю Свеаборг у Фінляндії. У Марії Костянтинівни з’являється можливість брати уроки співів у професора Гржималі у Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі). Той пророкував їй блискучу кар’єру оперної співачки, однак дифтерит, яким перехворіла Марія, змінив тембр, і про це довелося забути. Єдиним виходом лишалася сцена.

Через рік вона отримує листа від Тобілевича (на той час він уже виступав під сценічним псевдо Садовський) з пропозицією увійти до трупи першого українського театру корифеїв. Не роздумуючи, пристає на умови. Батько, дізнавшись про те, що Марія хоче кинути чоловіка заради Садовського і театру, проклинає її і виганяє з хати (правда, через багато років, коли він побачив доньку в ролі Олени у п’єсі “Глитай або ж павук”, він простив і поцілував свою Марусю). Пізніше буде важка процедура розлучення – церква накладе на неї епітимію сім років покутування із забороною вдруге виходити заміж. Із Миколою Садовським 27 років вони проживуть “на віру”. Дітей у неї теж ніколи не буде – за церковними нормами вони вважалися б безбатченками і не мали б майбутнього.

Дім, родину, дітей їй замінила сцена. На одній із останніх репетицій перед першим виходом на сцену Марко Кропивницький настільки розчулився, що заплакав, зняв бірюзовий перстень і зі словами: “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми” – одягнув його на палець актрисі. Так почалася сорокарічна тріумфальна епопея української народної актриси.

Дебют Марії Заньковецької відбувся 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині – Кіровоград). Тоді Марія вперше вийшла на сцену в ролі Наталки із “Наталки-Полтавки” Котляревського. Потім будуть десятки різних героїнь, настільки правдивих і проникливих, що про український театр, як явище, заговорять по всій Росії. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу.

Особливої слави театру корифеїв принесли гастролі до Санкт-Петербургу і Москви. На вистави “малоросійського театру” збирався найвишуканіший бомонд: професори, письменники, міністри і сановники. Навіть цар з родиною “почтив” театр своєю присутністю. Особливо потрясла “Наймичка”, яку на столичному кону ставили 22 рази. “Уперше в житті своїм... ситий, блискуче одягнений салон побачив дійсне мужицьке життя. Життя того мужика, якого він бачив тільки з вікна вагона, в якому досі вбачав робочу тварину... Перед ним стояло обідране, забите життям дівча-наймичка. І, незважаючи на дрантя, яким покрито її тіло, вся її істота дихала божественною чистотою і повним любові й муки гарячим серцем”, - напише потім про це Микола Садовський.

Талант Марії Заньковецької вразив багатьох тогочасних “володарів дум і чаянь”. Лев Толстой, як найдорожчу реліквію, зберігав хустину, подаровану Заньковецькою після “Наймички”, Бунін плакав на її спектаклях, а Чайковський на сцені Одеського театру виніс їй на сцену лавровий вінок із надписом: ”Безсмертній – від смертного”. Зворушлива дружба поєднувала Заньковецьку і з Чеховим. “Він теж умовляв мене перейти на російську сцену, а я в свою чергу соромила його, що він, сам українець, підмовляє мене до зради. Докоряла йому, що він не пише українською мовою... обіцяв написати п’єсу, в якій одна роль буде виключно українською”, - згадувала вона потім. Не відомо, чи взявся Чехов за перо, однак письменник Микола Кагарлицький висловлює цілком імовірне припущення, що образ знаменитої “Чайки”, що став емблемою МХАТу, навіяний піснею “Ой горе тій чайці” у виконанні Заньковецької, а прототипом головної героїні драми стала сама актриса.

Її гра вражала своїм психологізмом і тонким розумінням людської натури. На її вистави світила медицини Скліфасовський та Богомолець водили студентів як на “психологічний практикум”. А коли в 1895 році видатний український фотохудожник задумав зняти серію психологічних етюдів для книги Дарвіна “Виявлення емоцій у людей і тварин”, для ілюстрації різних душевних станів він запросив Заньковецьку.

Вона ніколи не грала закордонної класики, хоча її сценічний діапазон дозволяв грати все. Той же Суворін захоплено відгукувався про неї” “Пані Заньковецька – неповторна у драмах Карпенка-Карого, в яких для неї поєдналися і Шекспір, і Гете, і Шиллер, і Островський”.

 “Простіть і прощайте!”

Марія Заньковецька віддала українській сцені 40 років свого життя. 15 грудня 1922 року вона востаннє вийшла на сцену Народного театру, який отримав її ім’я. Запрошень було багато, однак 68-річна акторка вирішила піти в зеніті слави, щоб не бути нікому тягарем. “Простіть і прощайте!” – завершувався її лист до колег. Її здоров’я на той час серйозно похитнулося. До всього додалися переживання, пов’язані з остаточним розривом у 1909-му із Миколою Садовським: його зради стали для неї великим ударом. Коли Заньковецька вперше дізналася про “походеньки” чоловіка, вона ледь не викинулась із вікна. Але попри все в глибині душі вона до кінця життя любила його: коли чергова “кицюня” не вберегла старого Садовського, і його понесли на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія пройшла повз її будинок. І вона, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна вибачити йому все.

До кінця життя Марія Заньковецька лишалася вірною театру. Ще після революції  з її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр, Народний театр. Пізніше вона всі свої коштовності віддасть Гнату Хоткевичу на створення Гуцульського народного театру. Правдами-неправдами вона роздобувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла.

Її квартира у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121 (тепер там облаштовано меморіальний музей Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар'яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Саме він назвав актрису “світлим генієм справжнього народного мистецтва”.

...В музеї Заньковецької є портрет актриси в образі... Христа. Одного разу вона уявила себе в цій ролі і навіть загримувалася, а фотограф Плесецький зафіксував: великі очі, сповнені неземного страждання. Ці очі увібрали в себе весь людський біль за тисячі років існування людства і на тисячі років наперед. Так, як це робила на сцені Марія Заньковецька.

Автор: Наталка Позняк