Цьогорічні заходи із вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії у Польщі пройшли порівняно тихо. Якщо минулого року, стверджують очевидці, у Варшаві на початку липня чи не кожен стовп був завішаний плакатами, які розповідали про «криваві злочини українців», то цього року надмірної агітації не було. Та й представники правлячої партії «Право і справедливість», які, власне, на гаслах відновлення історичної справедливості, особливо щодо «східних кресів», і прийшли до влади, були набагато обережнішими та стриманішими у своїх висловлюваннях.

Схоже, вони самі злякалися джина, якого випустили із пляшки, зрозумівши, що нагнітання антиукраїнської істерії неодмінно призведе до ще більшої ескалації напруги в суспільстві, і для підтримання цих настроїв та подальшого отримання політичних дивідендів самих слів уже буде недостатньо. Черговим тривожним дзвіночком, який це підтверджує, стала заява Люблінського воєводи Пшемислава Чарнека про наміри подати до суду на голову Українського товариства у Любліні Григорія Купріяновича, лише за те, що він порівняв жертв Волинської трагедії з польського боку з українськими жертвами Армії Крайової у 1944 році.

Утім, і відмовлятися від експлуатації волинської теми у Польщі не збираються. Хоча історична правда все більше в їхній риториці поступається місцем надуманим міфам та відвертій фальсифікації. Польський президент Анджей Дуда, виступаючи на пам’ятних заходах на Волині, повідомив, що під час Волинської трагедії загинуло 100 тисяч поляків та 5 тисяч українців. Той же Пшемислав Чарнек озвучив цифру в 130 тисяч, а в деяких польських джерелах фігурує навіть цифра 167 тисяч. У той час, як українські історики, які детально в архівах досліджують цю тему, називають найбільш реальними цифри у 38-39 тисяч польських жертв проти 13-16 тисяч українських.

Фальшивкою може виявитися і основна теза, до якої апелюють польські історики та ідеологи, про те, що початок Волинській трагедії поклала «таємна директива» командувача УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура), датована 1943 року, де є наказ про про тотальне знищення польського населення на теренах Волині. Більшість польських істориків при цьому використовують цитату з цієї «директиви», підтверджуючи начебто достовірність цієї інформації «спеціальним листом» одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука до «Рубана» (начебто - члена Проводу ОУН Миколи Лебедя, який використовував псевдо Максим Рубан) та «звіт» «одного із виконавців» цієї акції Івана Климчака про знищення на півночі Волині двох польських колоній разом з населенням.

Дехто з польських дослідників цієї теми, зокрема історик Владислав Філяр та публіцист Едвард Прус навіть дають посилання на архівні матеріали, які містять згадані документи. Але тут починається найцікавіше. Бо коли українські дослідники вирішили перевірити інформацію, за згаданими посиланнями відповідних документів не виявилася. Зате відкрилися інші, не менш цікаві факти.

Так, співробітник Українського інституту національної пам’яті Сергій Рябенко, який глибоко зацікавився цією темою, з’ясував, що вперше усі три документи «цитуються» у статті Владислава Наконечного «Мертві закликають живих», яка вийшла у серпні 1994 року у луцькій газеті «Волинь». Сам Наконечний – особа теж неоднозначна. Свого часу він багато років очолював партійний архів Волинського обкому КПУ, тож теоретично міг мати доступ і до інших засекречених документів. З іншого – а на цю думку наштовхує детальний аналіз документів – він або його «товариші по партії» міг бут причетний до певних фальсифікацій, які довгий час видавалися (а в Польщі – досі видаються) за історичну правду.

Звернімося до «цитати» із «таємної директиви» Клима Савура. У згаданій статті вона звучить так: «Ми повинні здійснити велику акцію по ліквідації польського елемента. При уході німецьких військ з сіл використати цю можливість для ліквідації всього чоловічого населення від 16 до 60 років… Цю боротьбу ми не можемо програти і за будь-яку ціну повинні зменшити польські сили. Лісові і розташовані біля лісових масивів села повинні зникнути з обличчя землі». Пізніше цю «цитату» з певними варіаціями повторили польські дослідники, при чому, як ми вже згадували, Владислав Філяр дав посилання на архівні матеріали. Однак, за тим посиланням в архіві Управління Служби безпеки у Волинській області Сергій Рябенко знайшов зовсім іншу справу – проти Олександра Дремлюка та ще чотирьох осіб, які під час німецької окупації служили у поліції села Руда колишнього Мацеївського району Волинської області та брали участь у акціях проти радянських посадовців та активістів. Жодних згадок про українсько-польський конфлікт, а тим більше, про «таємну директиву» Дмитра Клячкіського, там і згадки не було.

Зате, досліджуючи архіви ЦДАВО (Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України), Сергій Рябенко відшукав інший, не менш цікавий документ. Це була виконана машинописним способом інструкція або вказівка, датована 30 травня 1944 року. Записка не містила ні адресата (у тексті залишене пусте місце), ні підпису чи псевда її автора, ні навіть назву структури, яка її видала. Рябенко припускає, що, судячи із назви справи, у якій він зберігається, ця інструкція стосувалася діяльності не підрозділів УПА, а Служби безпеки ОУН.

Так от, у пункті третьому, зокрема, йшлося про неможливість вигнання усіх поляків з українських земель під час таких акцій, тому що їх охороняє «німецьке військо, а також більшовики. Ми мусимо провести сильну акцію по ліквідації [в] основному найактивнішого провідного елементу та боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати). По уступленню нім[ецького] війська з даного села, використати цю нагоду до негайної ліквідації всього мужеського елементу від 16–60 років життя. Звичайно провідний польський елемент масових акціях не подає, тому за ними треба слідкувати і ліквідувати. Ми зараз ведемо боротьбу за ЗУЗ як основну базу нашої сили в боротьбі за УССД. Цієї боротьби ми не сміємо програти, і за всяку ціну мусимо зменшити до мінімум[у] польські сили. Лісні і підлісні села мусять зникнути з лиця землі».

Перше, що впадає в око – це те, що документ був виданий практично за рік після початку Волинської трагедії, коли польсько-українське протистояння на Волині було у розпалі. І другий цікавий момент – у документі згадується ЗУЗ (Західноукраїнські землі), тоді як Волинь у документах УПА проходила під абревіатурою ПЗУЗ (Північно-західні українські землі). До того ж, як стверджує Сергій Рябенко, крім зазначених тут застережень («жінок, дітей, стариків не чіпати»), далі в документі йдеться про те, що в акціях ліквідації головну увагу слід звертати не на мову чи віросповідання, а на те, є це мирне населення чи вороже налаштоване до українців і акції ліквідації проводили лише за умови існування потенційної загрози.

Приблизно така ж історія складається і з дослідженням інших двох «історичних артефактів». У статті Наконечного, як ми згадували, є «цитата» із «спеціального листа Стельмащука до «Рубана» від 24 червня 1943 року. Зокрема, ця цитата звучить так: «Друже Рубан! Ставлю вас до відома, що в червні представник центрального проводу ОУН, командуючий УПА «Північ» Клим Савур передав мені усну й таємну директиву про поголовне повсемісне фізичне знищення всього польського населення, що проживає на території області… Для виконання цієї директиви, прошу ретельно підготуватись до цих акцій проти поляків і призначаю відповідальних: в прибузьких районах – курінного УПА «Лисого», по Турійському, Оваднівському, Озютичівському районах – «Сосенка», по Ковельському окрузі – «Голубенка». Слава Україні! 24 червня 1943 року, «ставка». Командир групи УПА «Турів» Рудий».

Як і слід було сподіватися, жодне з посилань польських істориків на архіви (а вони в різних дослідників виявилися різними) не знайшло підтвердження. Зате знайшлося два інших документи, з яких, очевидно, і була «зліплена» ця «цитата». Перший – це знайдений Сергієм Рябенком протокол судового засідання з архівно-кримінальної справи на Стельмащука, де той повідомив, що у «серпні місяці 1943 р. Савур і «Олег» [командир групи «Турів» Микола Якимчук – С. Р.] знов мене викликали до себе і вимагали знищення поляків; я знову не погоджувався, тому що поляки допомагали нам. Оскільки відмовлятися більше було неможливо, то я погодився. Я Ковельську групу розділив на три частини. На територію Прибужанських і Любомльського р-на я призначив – «Лисого», Турійського р-ну – «Сосенка» («Сосенко» був присланий з Волинської групи, але людей я йому дав своїх), Голобського р-на – «Голубенка». У Ковелі знищенням поляків мала зайнятися СБ (служба безпеки). Знищення поляків потрібно було провести з 25 по 30 серпня 1943 року». Ще одна ниточка, на думку Рябенка, веде до так званого «протоколу допиту» Стельмащука від 28 лютого 1945 року. Кажемо «так званого», бо посилання на цей протокол є в архівних справах КҐБ, однак сам оригінал досі знайти не вдалося. Так от, там значиться, що «у червні місяці 1943 року представник центрального проводу ОУН «Клим Савур» передав мені усно секретну директиву центрального «проводу» ОУН про поголівне та повсюдне фізичне знищення всього польського населення, що проживає на території західних областей України».

Майже дослівне повторення цих документів наштовхує на думку, що вони були використані для майстерної містифікації, запущеної на початку 90-х років радянськими спецслужбами, які, починаючи з 40-50-х активно працювали над демонізацією образу УПА і, зокрема, бандерівців. І «польська справа» якнайкраще надавалася до створення цього міфу.

Цікавими є висновки і рівненського історика Ігоря Марчука, на які спирається Рябенко. Проаналізувавши зміст «цитати» з листа, Марчук знайшов там низку історичних неточностей. Зокрема, він зазначає, що Лебідь не був підлеглим Стельмащука, а тому не виконував жодних розпоряджень останнього, у тому числі щодо «ретельної підготовки» до будь-яких акцій. Також, термін «центральний Провід» ніколи не вживався в листуванні членів бандерівського підпілля. Натомість його активно використовували радянські спецслужби.

Назву «УПА-Північ» українські націоналісти почали застосовувати за наказом Романа Шухевича тільки з грудня, а «група УПА «Турів» фіксується у документах лише з липня-серпня 1943 року. Нарешті Стельмащук був призначений на посаду командира групи «Турів» у вересні, а якщо вірити протоколу судового засідання з його кримінальної справи, сам він дізнався про це лише у жовтні 1943 року. Виходячи з цього, Марчук теж прийшов до думки, що «спеціальний лист» насправді є фальсифікатом, створеним радянськими спецслужбами.

Водночас, за словами директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, такі фальсифікації були звичною справою для «бійців ідеологічного фронту» СРСР, і на польських теренах вони почали поширюватися ще у 80-х роках минулого століття. «Міфи запускали через дуже специфічних осіб – це такі люди, як Едвард Прус, який небезпідставно підозрюється в тому, що активно співпрацював з комуністичними спецслужбами ще в радянські часи, як Віктор Поліщук, українець за походженням, який мешкав у Канаді, автор книжки «Гірка правда про ОУН-УПА» та інших. Його колеги після його смерті зробили йому ведмежу послугу, опублікувавши в інтернеті архів Віктора Поліщука, де можна ознайомитися з копіями документів, з якими він працював. Це копії документів з архівів КҐБ, зроблені у 80-ті роки, які передані громадянину Канади. Зважаючи на те, який ступінь «відкритості» був для українських, взагалі радянських і особливо закордонних дослідників архівів КГБ у 80-ті роки, можна самостійно зробити деякі висновки», - зазначив В’ятрович, виступаючи на круглому столі, присвяченому розвінчуванню міфів про «геноцид» поляків у роки Другої світової війни, який відбувся в «Укрінформі» за участю провідних українських дослідників цієї теми.

Він закликав польських істориків активніше користуватися українськими архівами, які зараз відкриті як для українців, так і для іноземних громадян.

Утім, голос розуму поступово починає брати гору і серед поляків. Так, прем'єр польського уряду в 1991–1992 роках Ян Ольшевський теж нещодавно заявив, що антиукраїнська і антибандерівська істерія в Польщі може бути вигідною в першу чергу Росії, а тому коріння усіх проблем варто було б пошукати там. «Волинська акція відбулася тоді, коли Бандеру вже ув'язнили німці. Більше того: на мою думку, тут багато хто може впасти — але якби Бандера міг тоді ухвалювати рішення, то до злочину на Волині, найімовірніше, не дійшло би. Просто він був мислячим політиком, мав велике політичне чуття і розумів, що після Сталінграду результат війни, в принципі, вже відомий, й акт геноциду щодо польського населення міг служити тільки одній стороні – радянській. І однозначно дуже шкодив як польській, так і українській справі. Лише ота третя сторона могла з цього тішитися. Бандера би це зрозумів», - зазначив Ольшевський в інтерв’ю польському виданню Super Express.

То ж глибше дослідження цієї теми може подарувати ще багато цікавих відкриттів. Якщо шукати у правильному напрямку.

Джерело: "Український тиждень"