16 грудня 2018 року харківський театр «Арабески» за підтримки Українського інституту національної пам’яті показав у Дніпрі документальну виставу-триптих «Українські катастрофи ХХ століття».

Вистава «Українські катастрофи ХХ століття» складалася із трьох частин, мала два антракти та загалом тривала близько 4 годин.

Глядачка Ірина Семенчук ділиться враженнями: «Трапилась ще одна визначна подія в обласній філармонії міста Дніпра: Харьківський Театр «Арабески» показав  документальну виставу-триптих «Українські катастрофи ХХ століття», над якою працював понад десять років разом з польськими, білоруськими та британськими колегами. Майже 4 години пролетіли як мить. Цю виставу повинен подивитеся кожен українець». 

Директорка та режисерка театру-студії «Арабески» Світлана Олешко розповідає: «Це вистава для тих, хто готовий витратити декілька годин свого часу в театрі на роздуми про найголовніше разом із нами. Для тих, хто не сприймає театр винятково як розвагу, а як привід для розмови про болюче, складне і незручне. Ми глибоко переконані, що чим більше таких розмов відбуватиметься в театрі, тим менше їх траплятиметься у житті».

Сюжет 9-го каналу Дніпра

Короткий зміст вистави:

Частина 1. «Декалог: локальна світова війна»

Українсько-польський конфлікт на тлі Другої світової війни. Чи можемо ми про це говорити? Так, можемо. І навіть без жодної тіні конфлікту. Чи потрібно це робити? Безсумнівно. Чи рухаємося ми у бік порозуміння і прощення в таких розмовах? Навряд чи. Чи вчимося слухати одне одного? На жаль, ні. Якби митці впливали на наше життя більше, ніж політики та історики, чи наше життя стало б кращим? Невідомо.

Тімоті Снайдер: «Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця? Жертви були людьми; справжнє ототожнення з ними означає розуміння їхніх життів, а не хапання за їхню смерть. За означенням, жертви – мертві, вони не можуть боронити себе від того, як їхні смерті використовують інші. Політику чи ідентичність легко освятити смертю жертв. Менш привабливою, але з морального боку нагальнішою проблемою є зрозуміти дії винуватців. Зрештою, моральна небезпека полягає зовсім не в тому, що хтось може стати жертвою. Вона полягає в тому, що хтось може стати винуватцем або пасивним спостерігачем."

Визначення «Локальна світова війна» належить Тімоті Снайдеру

Частина 2. «Чорнобиль ТМ»

Чи вдасться нам розказати, що таке чорнобильська зона відчуження? Ні. Можемо тільки придивитися до складності явища. Спробувати розповісти про власний досвід, страх і зачарованість. Про екзистенційний трепет від випромінювання – невидимого терориста. Про людей, життя яких набуло мети і виміру під впливом катастрофи, що сталася майже 30 років тому. Про могутність природи і вразливість людини. Про відчуженість, спокій і таємницю цього місця. Про його смертельну красу.

За цей час з’явилося багато людей, які виборюють право володіти всім, що пов’язане з Чорнобилем – хочуть мати свій «копірайт на страждання». Кожен політик, урядовець, діяч знає, як говорити про Чорнобиль: який зробити вираз обличчя, як правильно висловити смуток, де понизити голос.

Як про це правдиво говорити, не знає ніхто. Бракує знань, щоб осягнути складність причин, впливу та наслідків аварії на ЧАЕС. Однак добре відомо, хто і в який спосіб може скористатися з політичного та економічного капіталу, яким є Чорнобиль…

Чорнобиль – занадто важлива тема, щоб залишити її в руках одних тільки політиків, бізнесменів та енергетиків: у фокусі вистави – сучасна людина з її страхами та неспокоєм.

Вистава – ще одна спроба відхилити завісу мовчання над болючою чорнобильською темою, створити документ про суспільні травми сьогодення та пануючу в медіях політику нейтралізації цих травм, яка здебільшого є замовчуванням суті проблеми.

Частина 3. «Листи з Харкова»

Малкольм Маґґерідж писав, що Голодомор – «один з найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися».

У свою чергу комуністична система робила все, щоб про цей злочин не дізналися ані люди поза Україною, ані нащадки тих, хто вижив.

До вистави увійшли свідчення людей, які пережили Голодомор.  Ці свідчення збирали молоді сучасні українці. За задумом системи вони не мали б народитися, принаймні не українцями.