Київрада проголосувала за те, щоб вулиця "уповноваженої особливого відділу НКВД" Марини Раскової стала називатися іменем видатної та світлої людини: Євгена Сверстюка.

Це була ініціатива інституту, і ми щиро радіємо, що тепер люди пишатимуться назвою своєї вулиці. А гості матимуть нагоду дізнатися про письменника, публіциста, шістдесятника та дисидента, політичного в’язня комуністичного режиму, президента українського ПЕН-клубу, учасника ініціативної групи «Першого грудня», одного з духовних лідерів сучасності. Він виступав за подолання радянського спадку в духовному житті України. «Наші полиці заставлені книжками совєтської епохи. – сказав Сверстюк в одному з інтерв’ю. – Основна їхня вада – лжесвідчення. Вони неправдиві, бо оминають важливе, не суголосне з партійною ідеологією. Книжка, яка не дає правдивих свідчень не має вартості».

Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928-го у с. Сільце на Волині. Коли виповнилось шість– від ускладнення після хвороби він втратив зір. Лікарі нічого не могли вдіяти і  батьки залишили хлопця у знахарки з с. Матів. «Певності не було у батьків, не було в мене, не було і в баби Химки.–розказував Верстюк в інтерв’ю Василю Овсієнку. – Але до схід сонця і на заході сонця вона приходила у своєму шелестючому кожусі, проказувала молитви і прикладала лезо ножа. На запитання відповідала: „Як Бог дасть”. І на тому сходилися всі. За два тижні мене привезли додому здоровим».

Родина була набожною й мати хотіла бачити Євгена священиком. Але радянське суспільство будувалося на атеїзмі. Тож у пастиря не було перспективи. Сверстюк знав, що: «…мама потай вірила у моє незвичайне майбутнє, і коли говорила про знайомих «вже начальник і з животиком, а ти знов студент», то явно не хотіла бачити мене з животиком. Але важко пояснити людям на кого я вчився». У Львівський університет Сверстюк вступив на відділення логіки та психології. Хоча хотів опанувати англійську філологію. Щоб перекладати поезії Байрона, якими захоплювався.

Закінчив аспірантуру, працював викладачем української літератури в Полтавському педінституті, науковим співробітником у Інституті психології та в редакції журналу «Вітчизна».

1960-го Сверстюк був одним з організаторів Клубу творчої молоді у Києві. Разом з Аллою Горською, Василем Стусом, Іваном Дзюбою, Василем Симоненком брав участь у напівлегальних творчих вечорах та інших акціях Клубу.  

Протягом 1959-1965-го за виступи проти дискримінації української культури, участь у протестах проти арештів української інтелігенції та промови на похоронах Алли Горської й Дмитра Зерова його декілька разів звільняли з роботи. Через самвидав вийшли «Собор у риштованні», «Остання сльоза», «Котляревський сміється». Уривки творів Сверстюка передавали західні радіостанції.

Він був підписантом відкритого листа до газети «Літературна Україна» з приводу цькування Вячеслава Чорновола. Та «Листа 139-ти» до Генерального секретаря ЦК КПРС. У березні 1973-го Сверстюка засудили за виготовлення і розповсюдження самвидавної літератури до семи років таборів та п’яти років заслання.

Термін покарання відбував у пермському таборі. На заслання був етапований до Бурятії. Під час перебування у таборі Верстюку пропонували очолити Українську гельсінську групу. Відмову аргументував тим, що треба звернутись до людей, вже приналежних до групи.

Після звільнення працював столяром на фабриці. Згодом його вигнали з роботи через участь у зустрічі дисидентів, що відбулася у Москві в американському посольстві. Разом з Сергієм Набоко та Ольгою Матусевич створив Культурологічний клуб. Потому Верстюк почав редагувати газету «Наша віра». У Мюнхені захистив докторську дисертацію.

Євген Сверстюк – лауреат Шевченківської премії, дійсний член Укранської Вільної Академії Наук у США, кавалер ордену Свободи. Автор есеїв, статей з літературознавства та психології, перекладів поезій з англійської та німецької.

«Провидіння готувало мені постійно висхідну дорогу. У 60-х я зрозумів, що заборона друкуватися поставила мене вище за тих, чиї книжки видають. – говорить Сверстюк у інтерв’ю.–У 70-х роках я зрозумів, що ми, в’язні сумління, переходимо на поле міжнародної гри, де місце України досі пустувало. А в листах завідувача славістичного відділу Торонтського університету професора Юрія Луцького я відчув, що один мій лист з Сибіру для нього важить більше, ніж візита офіційної делеґації з Київа. Він же видав у Гарварді свій переклад з української на англійську моїх есеїв… У кінці 80-х я відчув, що переді мною відкривається давно неорана нива духовної культури, і на цій ниві, по суті, нема кому працювати...Я видаю 16 років газету „Наша віра” і щасливий від того, що багато людей у всьому світі читає її від слова до слова – просто тому, що вона дає поживу».

27 жовтня 1997-го Євген Сверстюк  привіз в урочище Сандармох та встановив  хреста з написом: "Убієнним синам України". Тут 1937-го розстріляно Леся Курбаса, Валер'яна Підмогильного, Миколу Куліша, Миколу Зерова та багатьох достойних синів України.  

Помер Євген Сверстюк 1 грудня 2014-го у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Підготувала Наталя Слобожаніна