Днями вийде з друку книга криворізького історика та краєзнавця Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)». Увазі читача пропонується фактично перше наукове дослідження одного з найбуремніших періодів історії краю, відомого як отаманщина.

У спадкоємній боротьбі за Україну, яка кілька сторіч поспіль перманентно триває «на нашій не своїй землі», визвольні змагання доби УНР і перших років встановлення радянської влади мають особливе неминуще значення. Не було б цієї безприкладної звитяги пасіонарного українства, яке на кривавому зламі епох намагалося вирвати з пазурів дещо послабленої Московської імперії поневолену Україну, про неї в світі вже давно б забули. Ставши каталізатором українського національно-визвольного процесу нової доби, Українська революція, попри колосальні жертви, крізь полум’я світових війн, жахи голодоморів і масових репресій все ж таки прокладала далі шлях до омріяної української свободи. Через героїчну звитягу УПА… Через самовідданість і жертовність українського дисидентства… Через завзятість учасників українського національно-демократичного руху... Й до відновлення української державності.

Однак боротьба за Україну наразі продовжується і в умовах української державності.

Анексія Криму. Російська військова агресія на Донбасі. Підступний замах на українську незалежність з боку охопленої імперськими амбіціями Росії знову змушує ставати до лав захисників України героїчних звитяжців нового покоління.

Разом з тим, як і на початку минулого сторіччя, українське суспільство, втягнуте у вир підступної гібридної війни, виявилося розколотим – на тих, хто вийшов на вулиці закликати агресора, скандуючи «Рассія! Рассія!» і «Путін, пріді!», і на тих, хто лише з легкою стрілецькою зброєю пішов зупиняти російські танки на кордоні. Причиною такого суперечливого стану в країні є недовершеність державотворчих процесів, внаслідок чого Україна як держава, на жаль, зупинилася в своєму розвитку на якійсь гібридній стадії, коли вона начебто й стала самостійною, а в той же час колоніальної залежності від метрополії так і не позбулася. Як виявилося, такої надто небезпечної гібридної ситуації як у самій державі, так і навколо неї, ледве не вистачило для чергового захоплення України і її подальшого поглинання Росією, яка з усіх сил прагне відновити свій імперський статус.  

На жаль, такі згубні для України процеси, що призвели до анексії Криму та окупації частини Донбасу, стали можливими на ґрунті неадекватного сприйняття багатьма українськими громадянами, особливо на охопленому сепаратистськими настроями сході і півдні України, як нашого історичного минулого, так і сьогодення. Відтак, маючи такий благодатний ґрунт на ниві спотвореної історичної пам’яті українців і їхнього бачення сучасного стану в країні, кремлівські стратеги російського неоімперіалізму можуть і надалі розробляти свої далекосяжні плани з подальшого захоплення українських територій, розраховуючи зокрема й на бажаний ефект від маніпуляції масовою свідомістю українців.

Отже, проблема історичної пам’яті українців, роз’їденої тривалою корозією радянської, а нині – російської пропаганди, є одним із ключових питань нашої національної безпеки. Відновлення історичної правди є найбільш нагальною потребою сучасного українського суспільства, адже саме вона є тим вагомим чинником, який робить його більш монолітним й унеможливлює використання агресором внутрішніх протиріч в країні. І тоді вона стає оберегом і потужною зброєю. Якраз на цьому й наголошував український пророк Тарас Шевченко в одній із своїх поезій:

Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

На жаль, протягом 25-річчя української незалежності це слово правди так і не набуло достатнього поширення й сили, щоби стати на її сторожі. І в першу чергу це стосується ключових, а тому й  найбільш суперечливих подій в українській історії, правдивий зміст яких якраз і є наріжним каменем у фундаменті української державності. Саме тому потреба в історичній правді, яка розкриває глибинний зміст одвічного українського питання і сутність української визвольної боротьби, сьогодні є надзвичайно високою. І той факт, що в країні наразі широко відзначається 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років і нарешті розпочато процес декомунізації, а відтак українське суспільство поволі відходить від комуністичної облуди, позбуваючись назв, символів і пам’ятників комуністичної тоталітарної доби, дає надію на його цілковите одужання. Принаймні відчуття перевернутого світу, коли по всій країні стояли пам’ятники катам українського народу, а українських героїв, які полягли у боротьбі за його волю, називали виключно бандитами, вже відходить у минуле, і замість когнітивного дисонансу в українців з’являється нарешті усвідомлення власного шляху.

Книга криворізького історика Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)» саме з таких обнадійливих явищ нашого сьогодення, яка безумовно стане важливим джерелом історичної правди, що так потрібна для відтворення подій, пов’язаних з відчайдушним спротивом місцевого селянства встановленню тоталітарного більшовицького режиму як основи новітньої Російської імперії – майбутньої Радянської комуністичної держави зі зловісною абревіатурою СССР. Це видання по суті є на сьогодні першим ґрунтовним дослідженням, проведеним на основі вивчення значного масиву архівних документів та бібліографічних джерел, яке дозволяє зазирнути в суперечливе минуле Криворіжжя, що майже сторіччя тому було одним із найпотужніших центрів селянського повстанського руху.

З бюлетенів Комісії по боротьбі з бандитизмом, численних чекістських звітів і зведень з театру бойових дій, яким у 1919 – 1923 роках стала практично вся територія неосяжного Криворізького повіту, постають імена овіяних легендами славних степових отаманів, що фігурують у документах виключно як «бандити» і «злісні вороги» радянської влади. Насправді ми дізнаємося про таких видатних діячів селянського руху-опору, як отамани Степовий-Блакитний (Кость Пестушко), який зрештою був обраний головним отаманом Холодного Яру, Григорій Іванов (Тишанін), Чорний Ворон (Платон Черненко), Вовгура (Гниненко), Гнибіда, Клепач, Лютий, Мелашко, Свищ, Скляр, Федорченко та багато інших. Автор вказує на вагому роль, яку відігравали в діяльності повстанських загонів на Криворіжжі підпільні антибільшовицькі організації, що підтримували зв’язок з Повстансько-Партизанським штабом у Тарнові (Польща). Саме завдяки такій розгалуженій мережі підпільних організацій і численних мобільних загонів у 1920-1921 рр. повстанство на Криворіжжі набуло небувалого розмаху.

В оглядовій статті і в хроніці повстанського руху на підставі численних документальних джерел автор намагається показати, як змінився соціально-економічний стан українського села з приходом радянської влади, вказує на причини виникнення повстанського руху на Криворіжжі, висвітлює питання організації антибільшовицького опору, описує тактику і бойові дії повстанців, а також діяльність репресивних установ і систему придушення народної боротьби проти встановлення радянського тоталітарного режиму. В книзі також подано значний масив архівних документів у текстовому варіанті, а також у вигляді фотокопій.

Отже, маємо тепер змогу безпосередньо доторкнутися до подій, які мають стати невід’ємною частиною нашої історичної пам’яті, заповнивши її численні прогалини. А відтак і можливість більш чітко усвідомити напрямок нашого подальшого шляху.
 
P.S. Презентація книги Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919 – 1923)», а також поетичної збірки Володимира Стецюка «Повстання» відбудеться в рамках святкування 120-ї річниці від дня народження головного отамана Холодного Яру Степового-Блакитного (Костя Пестушка), яке проходитиме 9 лютого о 14:00 в актовій залі Криворізького державного педагогічного університету.

Автор: Володимир Стецюк

Джерело: Український час