Огляд доповідей, озвучених на Міжнародній науковій конференції "Український визвольний рух 1920-1950-х років: ідея державності та її реалізація" до 75-річчя Акту проголошення української державності.

Професор Житомирського державного університету ім. І. Франка Галина Стародубець у доповіді «Радянський політичний режим в теоретичній думці українського визвольного руху 1930-1940 років» окреслила концептуалізацію сталінського тоталітаризму в працях ідеологів ОУН/УПА. Об’єктом аналізу дослідниці стали праці оунівських мислителів Миколи Сціборського, Петра Федуна-Полтави, Ярослава Старуха, Осипа Дякова-Горнового. На думку Г. Стародубець, чимало висновків ідеологів українського націоналізму щодо політичної системи СРСР значно випередили західну політичну думку.

А деякі з них залишаються актуальними й дотепер. Зокрема про радянських журналістів Осип Дяків писав, що їхнім принципом є «докорінно вивертати і перекручувати дійсність, дослівно, робити з чорного біле, а з білого чорне. Ніде на світі ця метода не розвинена так, як в СССР». Схоже, цим же правилом керуються й мас-медіа сучасної Росії.

Завідувач відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства, д.і.н. Павло Гай-Нижник розповів про модель державного устрою в майбутній Українській державі, як її бачила ОУН(б) протягом своєї боротьби. Спершу, на ІІ Великому зборі ОУН (квітень 1941 р.) бандерівська ОУН орієнтувалася на побудову сильної влади та принцип монопартійності, принаймні на перехідний революційний період. На чолі держави повинен був стояти Голова держави, який би керував за допомогою уряду. Уряд – Українське Державне Правління, – який було сформовано одночасно з проголошенням Акту відновлення української державності, був коаліційним. До його складу, крім бандерівців, увійшли представники ФНЄ, УНДО, соціалісти та безпартійні фахівці.

Однак, у 1943 р. під впливом спілкування з мешканцями центральної та східної України ОУН(б) значно скоригувала своє бачення політичного устрою майбутньої незалежної держави в бік демократизації. У програмі проголошувався плюралізм ідеологій, поглядів, свобода слова, друку, релігії і рівність усіх громадян перед законом, незалежно від їхнього національного походження. Утім, зазначив доповідач, програмі бракувало належного висвітлення питань конституціоналізму, парламентаризму та політичної системи. Деякі уточнення з’явилися в документах УГВР на її Великому зборі в липні 1944 р. У них ішлося про демократичний устрій і справедливий соціальний лад, які б ґрунтувалися на вільних виборах у країні.

Надалі державно-політична концепція ОУН в Україні розвивалася в бік демократизації. Зокрема, 20 травня 1949 р. вперше Організація відмовляється від монопартійності у своїй «Резолюції членів ОУН». Це ж підтвердили й «Уточнення та доповнення до програмових постанов Третього НВЗ ОУН». Павло Гай-Нижник зробив висновок, що на зміну націократії як моделі державно-політичного ладу в ідеології ОУН прийшов націонал-консерватизм.

Доповідь керівника Архіву ОУН в Українській інформаційній службі (Лондон) Геннадія Іванущенка розкривала події 30 червня 1941 р. з точки зору спогадів відомого діяча ОУН, Головного судді ОУН адвоката Володимира Горбового. Свої мемуари «Погода совісті» Горбовий писав протягом тривалого часу й завершив у 1978 р. Зі спогадів випливає декілька висновків. По-перше, ОУН мала кілька планів для здійснення своїх намірів проголосити Українську державу. По-друге, ОУН прагнула залучити до цього процесу представників різних політичних таборів. По-третє, хоч автор писав спогади в умовах постійного нагляду КГБ, він ніде не шкодує про минуле, натомість підкреслюючи вірність ідеям українського націоналізму.

Гостем з Мюнхена (Німеччина) був професор Українського вільного університету Дмитро Злепко. Він прослідкував у своїй доповіді шлях Ярослава Стецька з Кракова, де був С. Бандера, у Львів, де мав бути проголошений Акт відновлення української державності, за документами МЗС Третього райху.

Професор Київського національного університету будівництва і архітектури, д.і.н. Василь Деревінський представив модель адміністративно-територіального устрою Української держави, відновленої 30 червня 1941.

Виступ генерального директора Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» (Львів), к.і.н. Руслана Забілого стосувався маловідомих аспектів проголошення Акту 30 червня 1941 р. Зокрема, історик наголосив на певній синхронності думання націоналістів різних поневолених СРСР націй. Так, ще тиждень перед оунівцями відновлення Литовської держави проголосили члени Фронту литовських активістів. Подібно діяли й націоналісти Латвії. З початком німецько-радянської війни повстання в тилу Червоної армії вибухнули не тільки в Україні та країнах Балтії, а й в Чечено-Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Азербайджані, Грузії й навіть Якутії.

Слухач Дипломатичної академії України, к. і. н. Людмила Герасименко у доповіді «Питання Української Самостійної Соборної Держави в документах ОУН» наголосила на принципі соборності, який завжди лежав в основі справи національного визволення ОУН. Крім того, доповідачка спростувала популярні закиди в антиросійському шовінізмі, які лунають на адресу націоналістів. Боротьба ОУН проти СРСР велася не під гаслом боротьби з місцевим російським населенням, а проти ворожої Москви.  Дослідниця також звернула увагу на такий цікавий факт, що в жодних програмних документах ОУН не зафіксовано конкретних меж території Української держави.

Питання ставлення Угорщини до відновлення Української держави влітку 1941 р. розглянув науковий співробітник Меморіального музею тоталітарних режимів «Тюрма на Лонцького», к. і. н. Олесандр Пагіря.

Виступивши у війні з СРСР на боці Третього райху, Угорщина влітку 1941 р. окупувала землі Станіславщини й Тернопільщини. Оскільки ще два роки перед тим українські націоналісти боролися проти мадярів за незалежність Карпатської України, стосунки між цими двома силами не могли бути однозначними. Спершу оунівці сприймали мадярських гонведів як союзників Німеччини, а отже  і власних союзників. Угорці попервах теж відповідали приязним ставленням до місцевого населення і органів влади та військових формувань, створених націоналістами.

Однак такий стан речей не проіснував довго. Мадярські політичні кола почали конкурувати з німцями за право прилучення Підкарпаття до своєї держави. Відтак почалися репресії проти членів ОУН, розгони українських адміністрацій та загонів, навіть  розстріли. Так 30 липня 1941 р. угорські солдати розстріляли коменданта української міліції та члена ОУН Петра Васкула, ветерана УГА.

Після приєднання Галичини до Генерального губернаторства 1 серпня регіон потрапив цілковито під німецький політичний вплив. А отже конфлікт між угорської армією та українськими органами самоврядування втратив актуальність.

Отже, зробив висновок доповідач, друга в історії ХХ ст. зустріч хортистської Угорщини з українськими націоналістами мала також конфліктний характер. Однак цього разу український визвольний рух постав перед мадярами в новому світлі – як державотворча потужна сила, мета якої – не боротьба проти Угорщини як такої, а здобуття самостійної Української держави. Це стало важливим фактором досягнення перемир’я між угорською армією та УПА в 1944 р.

Богдан Галайко, к.і.н., директор Науково-дослідного інституту українознавства, презентував дослідження «Патріотичне виховання молоді як елемент державного будівництва: підходи українських націоналістів у 1920 – початку 1940-х рр.». Доповідач підкреслив, що покоління борців не виникло на порожньому місці. Командант УВО і Провідник ОУН Євген Коновалець завжди робив ставку на молодь.

Члени УВО були водночас організаторами спортивного та студентського життя – наприклад, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Дмитро Паліїв та ін. Один із засновників «Пласту» Іван Чмола одержав від Коновальця особисте доручення розвивати скаутську організацію. Роман Дашкевич займався відновленням спортивних товариств «Луг» і «Сокіл».

З 1924 р. УВО через своїх людей у товаристві «Рідна школа» змогла справляли вплив на українське шкільництво, «Просвіти» та кооперативні структури. Іншим засобом по створенню позитивних зразків для наслідування для молоді став культ героїв. Члени УВО та ОУН організовували масові відзначення Листопадового зриву, Дня злуки, річниці бою під Крутами, створення УГА тощо. Пліч-о-пліч з цим націоналісти впорядковували військові могили. Найактивнішим організатором догляду за похованнями був соратник Євгена Коновальця Богдан Гнатевич. На додачу, націоналісти заснували військово-історичне видавництво «Червона калина», в якому друкували свої спогади та дослідження про часи Визвольних змагань ветерани українських армій.

Нетривіальну тему зачепив у своїй доповіді співробітник ГДА СБУ, к.і.н. Ярослав Антонюк. Історик розповів про державотворчу діяльність ОУН(б) на Берестейщині влітку 1941 – восени 1942 рр.

На Берестейщині, яка нині є частиною Білорусі, як до, так і під час німецько-радянської війни діяло досить потужне підпілля ОУН(б). Спершу націоналісти діяли через легальні Українські допомогові комітети, яким німці постійно перешкоджали, намагалися сприяти своїм членам у влаштуванні на роботу в органи самоврядування, поліцію, заклади освіти. Кобринщина й Дорогиччина були регіонами з найбільш свідомим українським населенням. У жовтні 1941 р. нацисти заарештували низку діячів ОУН на Берестейщині. Після розгортання репресії нацистської влади проти ОУН націоналісти почали провадити також нелегальну діяльність.

Структура підпілля в регіоні складалася з Поліського обласного проводу під керівництвом Івана Литвинчука («Дубового»), який, у свою чергу, поділявся на округи – Брестську («Лиман», провідник Микола Свистун «Яр-Бей») і Столинську («Зелень» або «Гало»).  Бандерівське підпілля займалося пропагандою ідей самостійної України, збором інформації про окупантів, настрої суспільства, діяльність місцевого духовенства і релігійних організацій, освітню політику тощо. Крім того, служба безпеки ОУН активно впроваджувала свою агентуру в німецькі органи та організації радянського підпілля. Усі ці заходи створили підґрунтя для розгортання в 1943 р. загонів Української повстанської армії на землях Берестейщини.

Не менш оригінальну тему висвітлив Володимир Іванченко з Національного музею історії України: «Український визвольний рух у Криму під час радянсько-німецької війни 1941-1945 років». Криму дісталася похідна група ОУН(б) на чолі з Іваном Осадчуком і Степаном Теслею. Вони розбудували осередки ОУН в Джанкої, Сімферополі, Алушті та Євпаторії. Але більшість учасників загинуло від німецьких репресій на початку 1942 р. Конспіративну діяльність підпільники налагодили через Український музично-драматичний театр ім. Шевченка та Український національний комітет.

Обласними провідниками ОУН у Криму були Степан Тесля (1941 – лютий 1943), Катерина Мешко (лютий – серпень 1943) і Леонід Ларжевський (серпень 1943 – вересень 1944). Невелика чисельність членів ОУН на півострові дозволяла здійснювати лише розвідувально-пропагандистські функції. Із поверненням радянської влади до Криму організоване підпілля було ліквідоване.

Аспірант Національного університету «Острозька академія» Андрій Сухих дослідив боротьбу за терени впливу між радянськими партизанами та українськими повстанцями на Рівненщині восени 1943 р. Ішлося про протистояння куренів військової округи «Заграва» із загоном НКВД «Переможці», Чернігівсько-Волинським з’єднанням, Рівненським з’єднанням № 1, з’єднанням ім. Берії та ін. Восени 1943 р. ця боротьба досягла піку. Українським повстанцям не вдалося витіснити партизанів, що одержували потужну підтримку повітряним шляхом з радянського тилу, із теренів північної Рівненщини. Хоча й червоні теж не зуміли закріпитися на територіях, контрольованих УПА.

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун дослідив обставини поразки повстанської республіки «Січ» у бою з радянським Сумським партизанським з’єднанням січні 1944 р. Історик довів, що загін УПА ім. Богуна, який перебував на теренах «Січі», був занадто слабкий, щоб протистояти удвічі більшому й краще забезпеченому радянському з’єднанню. Детально відтворений хід бойових дій дозволив спростувати низку міфів, які стосувалися діяльності загону ім. Богуна.

Доповідь к.і.н. Олександра Іщука, завідувача відділу історії України в ХХ ст. Національного музею історії України, називалася «Діяльність агентурно-бойових груп НКВД-КГБ УССР проти підпілля ОУН та УПА в 1944—1960 рр.». Історик детально відтворив методи радянських провокацій за допомогою агентурно-бойових груп, які складалися з кадрових чекістів і перевербованих повстанців. Ці методи включали, зокрема, терор, грабунки і вбивства під маскою «справжніх» бійців УПА. По суті, агентурно-бойові групи відіграли ключову роль у придушенні збройного опору в Західній Україні.

Досить незвичайну, але від того ще більш цікаву, тему розкрив к.і.н., старший науковий співробітник Інституту української історіографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Володимир Ковальчук. У доповіді йшлося про стилістичні прийоми в документації УПА. Автори внутрішніх документів і агітаційних матеріалів нерідко прикрашали сухий текст «соковитими» метафорами, прислів’ями або евфемізмами. Замість «знищили секретаря парткому» могли написати «секретаря парткому післали в царство Прозерпіни і Плутона». Ворогів повстанці називали чи то «німаками», чи то «польськими бандами», чи то «ляхами», чи то «сталінськими опричниками».

У пропагандистських матеріалах лексика була ще гострішою. Приміром, заступника міністра внутрішніх справ Тимофія Строкача в одному зі звернень обізвали «Сракачем». Правда, з іншого боку, на відміну від документації радянських партизанів, матірної лексики в документах і пропаганді УПА не зафіксовано.

Аспірант Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара Вадим Прокопов розповів про дозвілля та свята вояків УПА й ОУН на Закерзонні в 1943—1947 рр.

Професор Ганна Капустян (Кременчуцький національний університет ім. М. Остроградського), с. н. с. Тетяна Григоренко (Черкаський обласний краєзнавчий музей) та Олена Лисенко (Чернігівське пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга пам’яті» та «Реабілітовані історією») доповідали на теми, пов’язані з антибільшовицьким повстанським рухом в Україні в 1920-х – 1930-х роках. У центрі уваги їхніх досліджень були Революційно-повстанська армія України Нестора Махна, черкаський отаман Іван Савченко-«Нагірний» та ватажок повстання на Чернігівщині Я. Рябченко.

Загалом за два дні конференції історики встигли розглянути багатий спектр проблем. Починаючи з дослідження маловідомих аспектів Акту відновлення української держави 30 червня 1941 р., 75-річчю якого й було присвячено конференцію, й закінчуючи різними епізодами збройної боротьби українців за незалежність від Радянського Союзу.

Восени цього року за результатами конференції буде видано науковий збірник, щоб усі охочі могли ознайомитися з виголошеними доповідями.

Підготував Ігор Бігун