Діяльність Української повстанської армії вписується в рамки загальносвітового явища — боротьби народів за свободу та державність. Саме в світовому контексті бачили свою діяльність лідери українського визвольного руху, про що свідчить головне гасло УПА: «Свобода народам! Свобода людині!» Боротьба з промосковськими режимами тривала від Балтійського до Чорного моря.

Співробітник Українського інституту національної пам'яті Сергій Рябенко розповів про боротьбу з комуністичним режимом.

Для українського визвольного руху актуальною зовнішньополітичною концепцією залишалася вироблена ще в роки Другої світової ідея фронту поневолених народів. Нові геополітичні обставини зумовили її корекцію — акцент зміщується на народи, які потрапили під радянську окупацію після 1945 р. Поляки, словаки, чехи, угорці, румуни теж опинилися за «залізною завісою», й УПА розглядала їх як головних союзників. Саме вони стають цільовою аудиторією пропаганди ОУН.

«Засобом зміцнення дружби між нами і сусідніми народами є рейди відділів УПА на землі цих народів. Цим шляхом УПА інформує про визвольну боротьбу українського народу та про життя в СССР (головне ті народи, які самі не пережили страхіть большевицького режиму), активізує революційні протибольшевицькі сили цих народів та підносить протибольшевицькі настрої цих народніх мас, створює практичні передумови для конкретної співпраці в єдиному протибольшевицькому фронті», — писав чільний ідеолог українського підпілля Осип Дяків — «Горновий» у 1946 році.

Якою ж була історія визвольних рухів сусідніх із нами народів?

Після вигнання нацистів із Центральної та Східної Європи СРСР встановлює тут маріонеткові уряди. Щойно звільнившись від нацистського тоталітарного режиму, країни стали майданчиками для побудови режиму комуністичного. Масові репресії та порушення демократичних норм обурювали людей. Противладні настрої на всіх теренах від Балтійського до Чорного моря ширяться, часом переходять у збройний опір. Як і українські, європейські повстанці сподівалися на початок Третьої світової, але згодом переходять до інформаційного протистояння режиму.

Польща

На початках польська підпільна Армія Крайова співпрацювала із радянськими збройними силами у боротьбі проти німецького окупаційного режиму. Але після створення Кремлем у липні 1944 року маріонеткового комуністичного уряду радянські органи безпеки провели масові арешти польських підпільників. Відтак Армія Крайова та інші збройні формування (Національні збройні сили, Селянські батальйони) перейшли до боротьби проти комуністичного режиму.

Для придушення повстанського спротиву влада комуністичної Польщі активно задіювала армію, силові структури, а також підрозділи радянського НКВД. У 1945–1947 роках було заарештовано не менше 21 тисячі противників режиму, понад 6 тисяч із яких страчено. Відповідь збройного підпілля не забарилася: лише у 1945 році було вбито понад 3,5 тис. прихильників режиму, а у 1945–1948 роках — понад 30 тисяч.

Поступово повстанці змінили тактику боротьби. Усвідомивши безперспективність подальшого збройного опору, на початку 1945 року командування розпустило АК. Частина її вояків скористалися урядовою амністією та припинили боротьбу. Інші перейшли до лав новоствореної організації «Воля і незалежність».

Керівник польського уряду у вигнанні генерал Тадеуш Коморовський — «Бур» (1895–1966)

Поруч із ВіН активну антикомуністичну боротьбу здійснювали Національні збройні сили. У складі НЗС нараховувалося кілька десятків загонів загальною чисельністю у 2–4 тисячі бійців. Розуміючи неможливість війни проти СРСР та підтримуваного ним польського уряду, командування НЗС у вересні 1945 року вирішило перейти від партизанської боротьби до пропагандистської діяльності та інфільтрації своїх членів до створюваних органів влади, армії та сил безпеки комуністичної Польщі.

Активна фаза опору тривала до 1947 року, хоча окремі акції відбувалися навіть на початку 1950-х.

Масовий характер спротиву змусив польський уряд пом’якшити свою політику, відмовитися від масової колективізації та дозволити дрібне підприємництво. Свою незалежність від комуністичної влади зберегла і католицька Церква.

Деякі результати антикомуністичного опору:

Близько 1000 боїв, битв та зіткнень із органами держбезпеки та армійськими підрозділами.

Більш ніж 200 успішних нападів на відділки міліції та 34 напади на установи держбезпеки.

38 нападів на в’язниці та 5 нападів на табори, у яких утримували репресованих комуністичним режимом осіб.

Повний текст  на сайті Збруч