ТСН.ua зібрав на Волині свідчення очевидців кривавих подій українсько-польської війни, нащадків жертв протистояння й місцевих краєзнавців, які власними силами вивчали дані про українсько-польський конфлікт. Створювати проект допомагали: голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, представниця  Інституту на Волині Леся Бондарук та краєзнавець Ярослав Царук.

На в'їздах до деяких волинських сіл важко не помітити червоно-білі хрести. Вони – чи не єдине нагадування про криваве протистояння між поляками й українцями на цих землях у 1943-44 роках. Поляки ті події на офіційному рівні визнали "геноцидом", українці називають "Волинською трагедією".

Місцеві на хрести поглядають скоса і розповідають: встановили їх поляки стихійно, не питаючи в громади й влади, після розпаду СРСР. За часів Януковича, після рішення місцевих чиновників, на хрестах вирішили позатирати написи з кількістю загиблих.

За словами Лесі Бондарук, тема польсько-українського конфлікту у період Другої світової війни за останні півроку набула особливої актуальності: "Передусім через несправедливу оцінку тих подій польським сеймом у липні 2016 року. Польські політики у своїх громадян сформували викривлене однобоке ставлення до трагедії обох народів. Якщо у Польщі за минулі 10 років влада зробила чимало, щоб люди знали про ці події, то українці опинилися в ситуації, коли лише 8% знають про конфлікт, а тому мусять його вивчати сьогодні".

"На Волинь почали приїжджати журналісти зі столиці, Чехії та Польщі у пошуках свідків польсько-українського конфлікту. Український інститут національної пам’яті допомагає у пошуках таких людей, а також співпрацює з місцевими істориками та краєзнавцями, які можуть зі свого боку надати потрібну інформацію. За останні два місяці я спільно з журналістами об’їхала села Михлин, Павлівка, Верба, Охнівка, Стенжаричі, Заболоття, Гайове, Тростянець, Піддубці, Затурці, місто Володимир-Волинський. Записували спогади людей, які пережили трагедію ворожнечі з поляками. У дощову погоду чи у снігові замети ходимо від хати в хату, де слухаємо спогади свідків історичних подій. Часто у них звучить біль за те, що їх не почули раніше, що українська влада недостатньо робить для вшанування пам’яті українців, що стали жертвами конфлікту, що й сьогодні нам частіше доводиться виправдовуватися замість того, щоб відстоювати правду про те, що відбувалося", – розповідає Леся Бондарук.

Що призвело до сутичок на Волині і спричинило локальну війну в межах Другої світової – поляки говорять неохоче.

Українські ж історики наголошують: конфлікт назрівав давно і протистояння було неминучим через претензії поляків щодо Галичини й Волині й дискримінаційної політики проти українців. 1930 року вона вилилася у масові арешти, побиття, закриття українських установ і вбивства. Поділ Польщі між СРСР та Німеччиною 1939 року для українців став надією на полегшення життя. Під час Другої світової і українські, і польські підпільники не приховували своїх територіальних претензій на Галичину й Волинь — кожен вважав ці землі своїми.

"Через це почався збройний конфлікт: по суті війна між українським і польським підпіллям – якої не могло не бути", — каже директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. Він досліджує це протистояння й акцентує на тому, що війна між Україною і Польщею почалася не 1943 року, й охопила не лише Волинь. Антиукраїнські акції зі спалення православних церков були організовані польською владою ще 1938 року — на Грубешівщині, Холмщині, Підляшші і власне Волині. А перші збройні зіткнення почалися улітку 1942 року на Холмщині, де були знищені 64 українські храми. Відповідь українців на ці акції своєю чергою призвела до так званої антиукраїнської офензиви улітку 1944 року, під час якої було спалено кілька десятків українських сіл.

Загалом же вітчизняні історики визнають: влітку 1943 року на Волині постраждало значно більше поляків, хоча попереднього 1942 року на Холмщині — ситуація була протилежна. Якщо порівняти дані Українського інституту національної пам'яті України та польських науковців, різниця вражає: 50 тисяч проти 100. При цьому сусіди воліють не згадувати про постраждалих українців, яких, за приблизними підрахунками, було 21-24 тисячі.

"Висмикування з ширшого контексту українсько-польських стосунків винятково подій 1943 року – є певною мірою інформаційною технологією, яка застосовувалася спочатку польськими медіа, потім політиками, а тепер, на жаль, й істориками. Власне для того, аби представити конфлікт винятково як страждання поляків", — зауважує В'ятрович й у цьому ключі згадує і скандальну стрічку Войцеха Смажовського "Волинь", де українці — вбивці, а поляки — жертви.

Сьогодні на Волині з осторогою сприймають людей, що розпитують в них про пережиті події. "Ще прийдуть поляки і помстяться", — каже дружина свідка нападів поляків 43-го року Федора Панасюка. Вона недовірливо дивиться на диктофон й скептично запитує: "Кому це поможе?".

Війну, через яку довелося пройти багатьом волинянам, часто хочуть спростити до брутального вбивства в певному регіоні. Насправді ж вона розвивалася на кількох рівнях: політичному і фронтовому (між Українською повстанською армією та польською Армією крайовою), і на селянському. Окрему роль зіграли Німеччина й Радянський Союз, які воюючи одна з одною, стравлювали сторони для взаємопослаблення, підіграючи, залежно від моменту, то Україні, то Польщі.

Українські дослідники наголошують: поділити жертв і катів в конфлікті за національною ознакою неможливо — були акції, під час яких вбивали як польське мирне населення, так і українське. Воєнні злочини, зазначають в Інституті національної пам'яті, були невід'ємним елементом протистояння і констатують: масове вбивство цивільного населення було з обох боків.

Більше – у матеріалі ТСН за посиланням.

Автор: Аліна Денисенко

Реалізація: Марія Максименкова

Дизайнер: Віталій Фоков