Морські піхотинці до останнього трималися в Криму під час окупації півострова російськими військами ( 2014 рік), а нині гідно несуть службу на Донбасі та інших важливих напрямках, захищаючи незалежність і територіальну цілісність нашої держави.  

23 травня ми відзначаємо 100-річчя створення української Морської піхоти.     

В цей день у 1918 році розпочалося формування першої регулярної частини даного роду військ – бригади морської піхоти Української Держави. Про організацію та бойовий шлях наших морпіхів часів Української революції 1917–1921 років читайте в матеріалі Українського інституту національної пам'яті. 

Моряки-чорноморці активно підхопили хвилю українізації, яка розгорнулася в 1917 році в армії та на флоті колишньої Російської імперії. Першою на Чорноморському флоті українізувалася берегова частина – севастопольський півекіпаж під командуванням підполковника Володимира Савченка-Більського. Офіцери та матроси севастопольського флотського півекіпажу сформували Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного, який відбув з Криму на посилення гарнізону в Києві. Вояки куреня взяли участь у боях з більшовиками на київських вулицях у лютому 1918 року.

У часи Гетьманату процес створення морської піхоти України вийшов на системний рівень. 23 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав наказ №70 «Про початок формування бригади Морської піхоти в складі трьох полків для несення служби». Було визначено, що кожен полк складається з трьох куренів (батальйонів), а кожен з куренів мав по 4 піхотні і по одній кулеметній сотні (роті). 15 липня встановлено уніформу морської піхоти. 

За планами Морського відомства Української Держави, 1-й полк морської піхоти мав дислокуватися в Одесі, 2-й в Миколаєві, 3-й в Херсоні. Передбачалося також створення трьох ескадронів морської кавалерії – в Одесі, Очакові та на Перекопі. Підрозділи морської піхоти призначалися для берегової оборони та проведення десантних операцій. Формуванням бригади займався відділ морської піхоти Головного морського штабу Морського міністерства на чолі з підполковником Гаврилом Никогдою. До кінця правління Павла Скоропадського формування бригади так і не було завершене.

Створення частин морської піхоти тривало за часів Директорії. В лютому 1919 року Армія УНР втратила контроль над чорноморським узбережжям, а також була змушена залишити Київ. Штаб берегових військ перенесли до Вінниці, а згодом керівні структури опинилися на Прикарпатті. Тут на території Західної області УНР почався новий етап історії морської піхоти.

24 березня 1919 року було видано наказ по Морському міністерству УНР про формування полку морської піхоти. До його складу мали поступити мобілізовані військовими апаратами УНР та ЗО ЗУНР громадяни, які раніше проходили службу на російському та австро-угорському флотах. На практиці більшість особового складу полку було набрано з місцевих сплавників лісу (бокорашів). Вони володіли складним ремеслом керування плотами та човнами на гірських карпатських річках і згодом могли стати вправними моряками. За пропозицією одного з організаторів частини, полковника Гната Стефаніва, полк морської піхоти отримав назву Гуцульський. Тривалий час ним командував полковник Петро Сич.

Завершення формування Гуцульського полку морської піхоти у травні 1919 року припало на критичний для збройних сил України час – польські війська відтіснили Галицьку армію до Збруча, більшовики змусили Армію УНР залишити більшу частину Волині. Тільки на початку червня українські армії оговталися від поразок і перейшли у контрнаступ: галичани розпочали славетну Чортківську офензиву, а наддніпрянці вели бойові дії, щоб закріпитися на Поділлі. 1-й Гуцульський полк морської піхоти наступав у складі формування «Запорізька Січ», пізніше реорганізованого в 2-гу окрему пішу дивізію Армії УНР. Морські піхотинці відзначилися у боях з більшовиками за Волочиськ, Фельштин (нині Гвардійське), Ярмолинці, Бар, Жмеринку тощо.

Влітку 1919 року було ухвалене рішення про формування 2-го полку морської піхоти, а на базі двох полків – дивізії морської піхоти під командуванням колишнього морського міністра Михайла Білинського. Тим часом 1-й Гуцульський полк увійшов до складу 12-ї дивізії Київської групи Армії УНР, а пізніше до Київської збірної дивізії.

У серпні 1919 року 1-й Гуцульський полк наступав в напрямку Христинівки (Черкащина). Це був час Офензиви на Київ – Одесу, великого наступу об’єднаних українських армій (галицької та наддніпрянської). Надалі морські піхотинці розділили з іншими частинами Армії УНР всі труднощі боротьби з більшовиками та денікінцями; так само вони стали жертвою епідемії тифу, яка знесилила українське військо і врешті привела його у так званий «Трикутник смерті» в грудні 1919 року.

Морські піхотинці були серед тих героїв Армії УНР, які не склали зброї, а вирушили у Перший Зимовий похід тилами денікінських і червоних окупантів. За п’ять місяців морські піхотинці разом з іншими українськими вояками пройшли з боями не одну тисячу кілометрів, перш ніж з’єдналися з 2-ю стрілецькою дивізією Армії УНР, яка наступала на Поділлі в союзі з Військом польським.

Після завершення Першого Зимового походу Армію УНР було вчергове реорганізовано. 1-й Гуцульський полк не стали відновлювати, а колишні його вояки продовжили нести службу в складі 4-ї Київської стрілецької дивізії. З червня до листопада 1920 року вони воювали на Поділлі та в Галичині. Паралельно у 1920 році в Армії УНР було створено нову військово-морську частину – 1-й флотський півекіпаж (згодом – Військова флотилія). Матросами був укомплектований також бронепотяг «Чорноморець». Як і Військова флотилія, він перебував у розпорядженні командира 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. 21 листопада 1920 року моряки Військової флотилії разом із бронепотягом «Чорноморець» забезпечили відхід українського війська на польський бік річки Збруч в районі Підволочиська, до останнього затримуючи ворогів.

Відважні морпіхи були учасниками і трагічного Другого Зимового походу Армії УНР восени 1921 року.  17 листопада 1921 року учасники рейду зазнали поразки в бою з червоними під Малими Міньками на Житомирщині. Серед загиблих був і один з творців морської піхоти УНР Михайло Білинський.

Долаючи непереборні труднощі в безупинних воєнних операціях, морпіхи Української Народної Республіки засвідчили високі бойові якості, стійкість та вірність Україні. І хоча з 1919 року українським військам довелося воювати далеко від моря, творці і командири флотських частин продовжували плекати військово-морські традиції. Сучасна морська піхота Військово-Морських Сил Збройних Сил України є гідною спадкоємницею героїчних учасників визвольної боротьби часів Української революції 1917–1921 років.