27 квітня помер Віталій Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 року.

Народився Калиниченко 31 січня 1938 р. в селищі  Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 р. у Вашингтоні, США.

У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінграді. Інженер-електрик, економіст.

Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", вирішив утекти з СРСР. Своїми планами  поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ.

Заарештований у вересні 1964 р., але в січні 1965 р. був звільнений.

1965-66 рр. працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінграді.

20 липня 1966 р. при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим. 12 січня 1967 р. Мурманським обласним cудом засуджений до 10 років таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 Кримінального Кодексу  РРФСР. Карався в селі Барашево Теньгушовського району Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13 червня 1972 р. до табору ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 р. разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.

24 листопада 1974 р. Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами". Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.

1975 р. переведений у Владимирську в’язницю.

Улітку 1975 р. Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської області. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 р. утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19 березня 1976 р.

Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської області, перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.

З 3 жовтня 1977 р. Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

17 – 27 жовтня 1977 р. тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23 жовтня 1977 р. відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.

12 грудня 1977 р. у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18 грудня 1977 р. підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.

7 квітня 1978 р. Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліганство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то "просять відмежувати” їх від Калиниченка.

Звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв’язку з чим 7 жовтня 1979 р. тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

2 листопада 1979 р. йому увосьме продовжений термім адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25 грудня 1972 р. і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити емігрувати. 29 листопада 1979 р. Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, селі Лукашовому Дніпропетровської області. 18 квітня 1980 р. Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 2 Кримінального Кодексу УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.

З 10 жовтня 1980 р. термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, селищі Кучино Чусовського району Пермської області. Після серії карцерів 15 жовтня 1981 р. за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.

20 січня 1983 р. Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 роки в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.

8 грудня 1987 р. у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18 квітня1988 р.

Жив у Васильківці, потім у Харкові.

6 квітня 1989 р. виїхав у США, проживав у Вашингтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 р. Останніми роками тяжко хворів.

Указом Президента України від 8.11.2006 за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.