Олександр ШТОКВИШ

Час, що минув відтоді, як пролунав останній постріл Другої світової війни в Європі, складає, без малого, три чверті століття. Європі цього стало досить щоб зменшити гостроту відчуття болю від утрат, позбутися почуття присутності бойової обстановки, загалом «призабути» послідовність зміни жахливих картин війни.

Дата 8 травня для Європи та й усього Західного Світу слугує, скоріше, не в якості тріумфу одних народів над іншими, переможців над переможеними, а як періодичне нагадування про страшну катастрофу, нагадування про неможливість і нерозумність вирішення складних міжнародних проблем, політичного, економічного, культурного чи ще якого характеру, збройним шляхом, шляхом агресії, ультиматумів і аннексій. Поняття «війна» для Європи стійко асоціюється з поняттям «минуле», вона скінчилася і більш важливим підсумком її закінчення, на нашу думку, виступає не перемога, а мир.

Водночас історична пам’ять про події Другої світової війни залишається одним із головних «полів битви», що розколює пострадянський простір, загалом, та українське суспільство, зокрема. По-суті, маємо підстави говорити про множинність пам'ятей про війну, причому, часто, про наявність «непримиримих» пам'ятей. На перший погляд здається: як таке можливо? Адже Велика війна – подія об’єктивна, як же спогади про неї можуть бути настільки різними, що їх носії готові знову узятися до зброї, щоб тепер відстоювати свою «правду» про війну?

Насправді проблема криється у природі колективної (суспільної) пам'яті. Видатна італійська дослідниця Марія Ферретті, яка вивчала цей феномен вважає, що пам’яті, самої по собі, так само як і минулого, не існує. Це завжди конструкція, по-суті, у суспільстві існує стільки ж видів пам’яті, скільки індивідуумів, сімей, соціальних груп, кланів. Пам’ять множинна, і часто різні її прояви розділені і конфліктують між собою. А проте можна без особливих зусиль спостерігати щось, що природним чином називається пам’яттю, а саме ту сукупність уявлень про минуле, яка в даному суспільстві, у даний історичний момент стає домінуючою і утворює щось, що сприймається більшістю у якості «здорового глузду». Розуміється у такому значенні, пам'ять постає як одне з джерел національної ідентичності, тобто того почуття причетності до певної спільноти, яка, як раз завдяки характерним для неї загальним місцям і міфам, впізнає себе у загальному минулому – і, отже, загалом, у сьогоденні.

Тут є два важливі моменти, що дають змогу з’ясувати ситуацію навколо пам'яті про війну. Перш за все, це зв’язок між пам'яттю та національною ідентичністю та необхідний статус такої пам’яті – бути домінуючою або домінантною пам’яттю. З останніми поняттями необхідно розібратися більш детально. 

Повний текст статті дивіться тут.