Події, які сталися тут, на цьому майдані, уже здаються подіями з минулого життя, здаються такими, що, можливо, ніколи і не відбувалися. Хтось скаже: може й правильно, може нам так легше буде жити – без пам’яті, може ми зможемо краще насолоджуватися дійсністю, бачити сучасність, міняти її. Та насправді це не так. Насправді пам’ять рятує нас.

Уявіть собі людину без пам’яті. Це людина, яка постійно буде торкатися гарячого, не пам’ятаючи, що за це можна отримати опіки. Уявіть собі людину без пам’яті – це людина, яка буде постійно споживати якусь отруту, не розуміючи, що це може призвести до смерті. Це стосується як окремої людини без пам’яті, так і спільноти.

Людська спільнота як народ, як нація теж не може жити без пам’яті. Вбиваючи нашу пам’ять, намагалися вбити нас – українців, як націю. Це робив злочинний комуністичний режим протягом більше 70-ти років. Ми не мали права пам’ятати про страшні злочини, вчинені супроти нашого народу, ми не мали права пам’ятати про наших героїв і ми не пам’ятали, ми забули про них. Ми забули, не засудили страшних злочинів, нікого не притягнули до відповідальності за їх скоєння. І злочини повернулися.

Злочини повернулися в нашу реальність, незасуджений сталінізм повернувся сюди, в центр Києва, в центр європейської столиці в обличчі таких людей як Янукович, Захарченко, Пшонка, Клюєв та інших. Історія нам показала цей новий урок для того, щоб ми збагнули, що вона буде повторювати подібні уроки, поки ми з вами їх не засвоїмо.

Нажаль пролита кров хлопців і дівчат з Небесної сотні – це наша плата за спробу впасти в безпам’ятство, ми більше не маємо права не пам’ятати. А пам’ятати Небесну сотню – це означає пам’ятати не тільки їхні імена – це дуже легко. Пам’ятати Небесну сотню – це пам’ятати імена тих людей, які вбили їх. І не варто сподіватися на те, що ми відкупимося від Небесної сотні своїми квітами, вулицями, пам’ятниками. Цього не досить.

Їхня пам’ять вимагає вироків – вироків тим злочинцям, з вини яких ці молоді люди загинули. Тільки тоді, коли ми побачимо на лаві підсудних і виконавців, і тих, хто віддавав злочинні накази, тільки тоді ми зможемо зрозуміти, що Україна почала мінятись, що країна справді уже ніколи не повернеться і не провалиться в страшне тоталітарне минуле, в яке намагався нас скинути Янукович.

І тоді ми зрозуміємо, що насправді найкращим пам’ятником цим людям – нашим героям будуть не вулиці, не якісь монументи, а буде країна – країна  варта їхньої пам’яті.

Слава Україні!