Можливо, є в тому глибокий історичний сенс, щоб народ, який впродовж сторіч залишався лише об’єктом історичного процесу, напередодні свого воскресіння пережив дві найстрашніші трагедії в історії людства. Пережив, щоб, повернувшись повноправним членом до сім’ї європейських народів, принести їм, які знають все про безмежний зліт людського духу, своє знання про таку ж безмежність його падіння.

 

70 років тому на землях сучасної України завершився Голокост. Чверть втрат серед цивільного населення України припало на євреїв і чверть загиблих євреїв Європи походили з України.

 

Напевно, вперше за сотні років ця околиця християнського світу стала епіцентром одного із визначальних явищ історії Заходу. Хрестові походи, Гуманізм, Реформація, Просвітництво майже обійшли її стороною. Націоналізм не встиг розквітнути тут, придушений спочатку азійською деспотією, а згодом – комунізмом. Голокост повною мірою долучив нас до європейської історії. Нині, нарешті, ми маємо шанс увійти до неї назавжди.

 

Але для того, щоб зробити це, Україна має навчитися пізнавати власну історію та пам’ятати про неї. Адже впродовж сторіч українців привчали до меншовартості, до того, що їхня історія є просто історією «окраїни» тієї чи іншої держави, імперії чи цивілізації.

 

Історія України завжди була частиною чужої історії, а пам’ять – чужої пам’яті. До сьогодні ми спостерігаємо лише спроби віднайти себе в Європі або Євразії, запозичити у «старших братів» сокровенне знання, долучитися до чужого розуму. Українські інтелектуали наперед готові залишатися учнями у школі світової історії, навіть подумки побоюючись уявити себе у ролі її повноправних учасників, а подекуди й провідників.

 

Відтак, коли сьогодні в Україні йдеться про знання та пам’ять про Голокост, мотивів є два: «цього вимагає Європа» і «за це в Європі згадають про наш Голодомор». Чи можна подолати такий погляд? Гадаємо, що так. Але для цього треба кардинально змінити саму парадиґму пам’яті про Голокост.

 

Аби увійти до теми, зробимо стислий теоретичний відступ. Будьяка галузь науки з часом вибудовує складну систему дефініцій, що в ідеалі здатна всебічно описати й систематизувати всі об’єкти та явища, що є предметом її дослідження. З часом фахівці дедалі більше заглиблюються у вивчення окремих деталей та нюансів, при тому, що базові речі залишаються, начебто, зрозумілими за умовчанням. Така ситуація відповідає поточним потребам, адже, дійсно, неможливо кожне дослідження починати ab ovo. Але в момент, коли потребуємо докорінної зміни дослідницької парадиґми, маємо повернутися до певного вихідного моменту, тобто до тієї точки, з якої походить концепція, яку ми піддаємо сумніву.

 

Усе це вимагає від нас повернутися до засадничого розуміння історичної пам’яті як такої. Пол Коннертон зазначає як загальнозрозуміле, «що наше сприйняття теперішнього великою мірою залежить від нашого знання про минуле. Ми сприймаємо світ, що оточує нас, у контексті, тобто у світлі причинного зв’язку з минулими подіями та об’єктами з минулого… І ми будемо сприймати… наше теперішнє порізному, залежно від різних версій минулого, до яких ми зможемо прив’язати цей теперішній момент. А це значно ускладнює «екстрагування» нашого минулого з нашого ж теперішнього: не лише тому, що теперішнє намагається в певний спосіб впливати (дехто, може, навіть скаже – спотворювати) на наші спогади про минуле, але також тому, що минуле намагається впливати, чи то пак, спотворювати наше сприйняття теперішнього».

 

Такий погляд, на нашу думку, є принципово хибним. Минуле, звісно, значною мірою визначає наше сьогодення і наше майбутнє. Але це відбувається на рівні об’єктивних процесів. На рівні ж суб’єктивної свідомості все відбувається рівно навпаки.

 

Наша сьогоднішня історична пам’ять є проекцією на минуле нашого бажаного майбутнього. Є пасивний багаж – наше знання про історію, або накопичена сума інформації про окремі історичні події та ґлобальноісторичні процеси. Але з цього масиву наша індивідуальна і колективна пам’ять виокремлює те, що вважаємо за приклад на майбутнє – позитивний або неґативний. Тобто те, повторення або неповторення чого ми бажаємо залежно від нашого бачення власного майбутнього.

 

Якщо потрібна дефініція, то історична пам’ять – це ідеологічно актуалізована частина історичного знання.

 

Якщо погодитись із таким розумінням, то ми одразу отримуємо можливість вийти із зачарованого кола, на яке прирікає нас визнання абсолютної психологічної залежності нашого майбутнього від нашої історії. Звісно, ми не можемо змінити того, що вже відбулось. Але можемо свідомо взяти із нього те, що нам потрібно на майбутнє. Власне, саме так ми завжди і робимо. Тому не треба удавати, поперше, що наші штучні пам’яттєві конструкції є самою історичною правдою, а подруге, вважати, що вони є неодмінно обов’язковими, як для інших, так і для нас самих.

 

Розуміння цього дає нам підстави повернутися до питання: навіщо Україні пам’ятати про Голокост? Не знати – дивно було б не знати про знищення півтора мільйонів жителів твоєї країни, що відбулося на очах ще живих поколінь.

 

І те, що повоєнний СРСР усіма силами намагався витравити саме знання про цю трагедію, є само по собі великим злочином комуністичного режиму.

 

Але навіщо весь час тримати цей жах у пам’яті? Що це дає для розбудови нової України?

 

Ключовими моментами усталеної моделі пам’яті про Голокост є дві тези. Перша – про його абсолютну унікальність в світовій історії, друга – про те, що він став апогеєм європейської історії антисемітизму. Така концепція призводить до фактичного унеможливлення інструменталізації пам’яті про Голокост поза дуже вузькими рамками.

 

Нагадаємо, що основне гасло, яке супроводжує вивчення та популяризацію історії Голокосту, – «Ніколи знову!».

 

Але, позаяк Голокост розглядається як явище унікальне, він апріорі не може повторитися.

 

Єдине поле, де він теоретично залишається можливим – це історія антисемітизму. Тобто заклик «Ніколи знову!» реально стосується лише недопущення нового ґеноциду євреїв. Але і тут ми стикаємося з проблемою фактичної позаісторичності Голокосту.

 

Апріорна відмова від спроб зрозуміти логіку нацистської ідеології та знайти, якщо не раціональні, то бодай логічні арґументи, якими Гітлер обґрунтовував свою антиєврейську політику, призводить до безпомічного визнання її або незрозумілою, або викликаною штучною політтехнологією. Показовою щодо цього є назва одного із есеїв Ярослава Грицака – «Незрозумілий Голокост» (Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад. 2ге вид. – К., 2011. – С. 219–232). Відтак, Голокост, фактично, перетворюється на такий собі історичний парадокс, випадковий та загадковий збій на шляху прогресу людства.

 

Зрозуміло, що навіть у такому вигляді пам’ять про Голокост знаходить собі достатньо місця у сучасному світі. Для Ізраїлю вона водночас є обґрунтуванням права на існування та ґлобальною метою цього існування. Адже поява єврейської держави стала можливою лише завдяки міжнародній підтримці, що живилася підсвідомим визнанням західними країнами своєї частини провини за знищення мільйонів європейських євреїв. А метою її існування проголошується необхідність забезпечення усім євреям світу притулку на випадок нових переслідувань.

 

Євреям як народу пам’ять про Голокост потрібна як, фактично, єдиний об’єднуючий чинник та самоідентифікаційний маркер в умовах тотальної секуляризації.

 

Євреїв, які сьогодні не ходять до синагоги, розмовляють різними мовами та є громадянами різних держав, об’єднує лише приналежність до народу, що сторіччями переслідувався по всьому світі й, нарешті, став об’єктом тотального знищення під час Голокосту.

 

Очевидно, так само Державі Ізраїль та взагалі євреям конче потрібна неєврейська пам’ять про Голокост як запобіжник проти антисемітизму та непоборний арґумент у протистоянні антисіонізму.

 

Але як довго неєврейська пам’ять про цю трагедію живитиметься лише каяттям європейських народів? Чи не викличе незабаром такий хиткий ґрунт зворотної реакції відторгнення?

 

Розгляд Голокосту як унікального явища в історії звужує можливості для поширення історичної пам’яті про нього з двох причин. Обидві вони пов’язані з тим, що будьяке унікальне явище жорстко зафіксоване в історичному часі та просторі.

 

На «побутовому», так би мовити, рівні це означає, що пам’ять про Голокост є, насамперед, особистою та сімейною, тобто пов’язаною з безпосередніми переживаннями тих подій учасниками та свідками або їхніми прямими нащадками й близькими родичами. Очевидно, що масштаб трагедії на певний історичний час ще забезпечить достатній людський ресурс для збереження такої пам’яті, але очевидно, що з плином часу він буде неодмінно і швидко зменшуватись, адже родинна пам’ять тримається на живому зв’язку поколінь.

 

На рівні системному унікальність Голокосту назавжди фіксує історичні ролі «дійових осіб» цієї трагедії, що, фактично, унеможливлює ментальні конструкції та практики пам’яті, пов’язані з варіативним ототожненням себе із різними учасниками подій. Іншими словами, євреї назавжди залишаються жертвами Голокосту, німці – його авторами та виконавцями, англійці та американці – сторонніми спостерігачами, а народи європейського континенту – колаборантами та пособниками нацистів. Лише такий сталий розподіл ролей здатен забезпечити «правильне» функціонування ізраїльськоєврейської моделі пам’яті про Голокост, і саме він становить найбільшу небезпеку для цієї пам’яті як такої. Адже незрозуміло, чому, наприклад, сучасний мешканець Ізраїлю має неодмінно розглядатись як довічна жертва Голокосту, а сучасний громадянин Німеччини – як довічний кат і нацист?

 

Для України ця проблема стоїть максимально гостро. Адже сьогодні з різних боків українцям намагаються накинути безальтернативну роль поплічників нацистів та співвинуватців у Голокості. Такий образ плекала радянська пропаганда щодо «українськофашистських буржуазних націоналістів», і його повною мірою успадкувала пропаганда російська. Єврейська міфологія досі розглядає українців як споконвічних «генетичних антисемітів і погромників».

 

У Німеччині, що намагається потроху позбутися одноосібної відповідальності за Голокост, виникають наукові теорії, що покладають на місцеве населення, зокрема українське, відповідальність за ініціювання (!) масового знищення євреїв.

 

Психологічно зрозуміле небажання українців прийняти накинуту їм роль, підсилюється, насамперед, очевидною невідповідністю такої картини реальній історії. Адже під час війни в Україні була відсутня не лише власна державність, а й будьяке повноцінне місцеве самоврядування, що мали б право ухвалювати рішення від імені усього народу. Українські землі під час війни були розпорошені між різними державами та адміністративними утвореннями, доля євреїв на яких часто кардинально різнилася.

 

Нарешті, самі українці брали участь у бойових діях і входили до складу озброєних формувань різних держав і політичних рухів.

 

Відтак, принципово неможливо вести мову про якусь свідому типову поведінку всіх чи бодай більшості українців під час Голокосту. І ті, хто брав участь у знищенні євреїв, аж ніяк не перевершують своєю кількістю тих, хто допомагав їм безпосередньо або своєю боротьбою з нацистським режимом.

 

Крім того, сьогодні в українців активно складається власний комплекс жертви ґеноциду – Голодомору, влаштованого радянським режимом. І тут наочно виявляється зазначена вище системна вада концепції про унікальність Голокосту. Адже за Голодомору роль жертви було відведено саме українцям, але жорстка модель пам’яті про Голокост не дозволяє зміни дійових осіб. Українці «не можуть» бути жертвами, позаяк роль жертви назавжди закріплено за євреями. Відтак, пам’яті про Голокост і Голодомор виявляються несумісними, і замість взаємодоповнення вступають у неподолану суперечку.

 

Викладене призводить нас до висновку, що для того, щоб Голокост міг стати органічною частиною історичної пам’яті різних народів, треба спочатку повернути його до історії. Це означає знайти його місце, поперше, в загальноісторичному процесі, а подруге, серед інших аналогічних явищ.

 

Ми вже докладно зупинялися на всьому комплексі чинників, що, на нашу думку, призвели нацистів до влади в Німеччині, сприяли захопленню ними майже усієї Європи і, зрештою, уможливили Голокост.

 

Але для історичної пам’яті про цю трагедію слід усвідомити лише декілька засадничих речей.

 

Поперше, антисемітизм був не побічним і, зрештою, необов’язковим додатком, а одним із засадничих моментів нацистської ідеології, яку було побудовано навколо теорії про існування сталої ієрархії рас за їхніми цивілізаційними властивостями.

 

По-друге, сама ця теорія була одним із варіантів постхристиянського наукового світогляду, що намагався (й досі намагається) замінити трансцендентну вісь ДоброЗло такою ж самою матеріальною віссю, в межах якої відбувається та сама споконвічна боротьба.

 

По-третє, «скасування» Бога призвело до того, що Божественну етику заступила етика наукова, в якій моральним оголошувалося те, що йшло на користь тим чи іншим «силам Добра», будьто раса, клас, нація чи окрема людина.

 

Досвід Голокосту, так само, до речі, як і Голодомору, неспростовно доводить первісність ідеологічного чинника у масштабних історичних процесах. Знищення найбільш успішних та суспільно корисних, з економічного погляду, верств населення відбувалося в обох тоталітарних імперіях згідно з ідеальними конструкціями, витоки яких лежали лише в ідейній площині.

 

Взагалі, як нацистський, так і комуністичний експерименти були спробами спростувати практичний досвід розвитку людства, спираючись на абсолютно теоретичні «наукові» конструкції. І це жодною мірою не завадило тому, що переважна більшість людей і в Райху, і в СРСР були цілковито захоплені цими примарами й без застережень зреклися людської моралі й здорового ґлузду.

 

Відтак, можна стверджувати, що з ґлобальноісторичного погляду Голокост має ті ж самі ідеологічні джерела, що й Голодомор чи депортація кримських татар, а з морального стоїть в одному ряду з вірменською різаниною чи трагедією Хіросіми.

 

Якщо ми відмовимося розглядати Голокост як унікальне історичне явище, це не означатиме, що він стане просто одним зі «звичайних» масових вбивств, якими наповнена світова історія від кінця XIX сторіччя. Але з «унікального», тобто виняткового, непорівнянного, він перетвориться на «універсальне», тобто архетипове. Так само, як Велика Французька революція є архетипом усіх попередніх і подальших революцій, так і Голокост має стати архетипом усіх ґеноцидів, що відбулися до та після нього.

 

Насправді, це стихійно і значною мірою підсвідомо відбувається і сьогодні. Розширення визначення «Голокост» на знищення нацистами усіх переслідуваних груп, поява термінів «Голокост ромів» або «український Голокост» для означення Голодомору, усе це, на нашу думку, треба розглядати не як бажання применшити та «розмити» значення єврейської трагедії, а як визнання її універсального характеру, переведення її із конкретноісторичного до архетипового.

 

І тут ми переходимо до наступного, можливо, найважливішого моменту, який пов’язує нас вже не з історією чи історичною пам’яттю, а з нашим майбутнім. Визнання саме єврейського Голокосту архетипом усіх ґеноцидів ставить на порядок денний повернення до розуміння єврейської історії як архетипу всього історичного процесу. Повернення, адже саме так розглядало біблійну єврейську історію християнство, що оголосило себе «новим Ізраїлем». Просвітництво, «скасувавши» християнство, природно, «скасувало» і священну історію.

 

Відтак євреї «перетворилися» на звичайний народ, а їхня історія – на, можливо, не дуже типову, але, в принципі, ще одну звичайну історію. Оскільки серед євреїв паралельно відбувалися аналоґічні процеси, вони радо вітали це «озвичаєння» їхньої історії і досі намагаються повною мірою перетворитися на «звичайний» народ.

 

Але саме Голокост та відтворення після нього Держави Ізраїль є, на нашу думку, підтвердженням того, що священна та універсальна роль єврейського народу в історії не завершилася з приходом християнства.

 

Можна апелювати до того, що ці події стали прямим дослівним відбуттям біблійних пророцтв. Можна повторити, що Голокост став наслідком скасування абсолютної моралі, джерелом якої є не люди, а Той, Хто їх створив. Можна нагадати, що саме спроба повністю замінити Бога людським розумом призвела до появи витончених наукових теорій, що вимагали від своїх адептів знищення мільйонів безневинних людей.

 

Так чи так, питання, насправді, лише одне: чи готові ми знайти місце Богу у нашому баченні світу, не відмовляючись при цьому від його подальшого пізнання?

 

Це не означає «Ренесанс Середньовіччя». Якщо вже вдаватися до таких аналоґій, це, швидше, означає «альтернативний Ренесанс». Класичне Відродження апелювало до античної традиції, наукової та поганської, що загинула під тиском християнства.

 

Ми ж сьогодні маємо повернутися до того пункту, де християнство розійшлося з юдаїзмом, просто перебравши на себе роль євреїв, проголосивши кінець їхнього Завіту та їхньої священної історії. Саме тут і лежали витоки християнськоюдейського антагонізму, який у принципі неможливо розв’язати без кардинальної зміни світоглядних парадиґм.

 

Тут не час і не місце ширше окреслювати контури можливого порозуміння. Але очевидно, що з боку християнства це вимагатиме визнання того, що Завіт із євреями діє до сьогодні, і їхнє спасіння можливе поза межами церкви. Такий підхід, наприклад, запропонував декілька років тому український грекокатолицький мислитель Мирослав Маринович (див.: Маринович М. Ісус і Божий народ: юдеї і християни у спільноті спасіння. – Л.: Свічадо, 2009. – 88 с.), а з боку євреїв, – що у решти народів є свої шляхи до Бога поза межами юдаїзму. Чи означає це водночас кінець науки? Напевно, що ні, адже закони існування матеріального світу не зникають через те, що ми визнаємо за їхнє джерело Всевишнього, а не байдужу природу.

 

Сьогодні світ стоїть на порозі війни, що має нарешті завершити історію ХIХ сторіччя.

 

Історію великих імперій і всесвітніх ідеологій, віри в самодостатню силу людського розуму і чистої науки. Історію, що у ХХ сторіччі обернулася світовими війнами і мільйонними гекатомбами, деґрадацією моралі та дегуманізацією людини. Завершити цю історію можна, лише зрозумівши її нерозривну єдність.

 

Таке розуміння сьогодні може принести Заходу тільки Україна, адже лише вона повною мірою відчула на собі зворотній бік одразу двох наукових теорій – класової та расової, двох великих імперій – радянської та нацистської, пережила два ґеноциди – Голодомор та Голокост.

 

Можливо, є в тому глибокий історичний сенс, щоб народ, який впродовж сторіч залишався лише об’єктом історичного процесу, напередодні свого воскресіння пережив дві найстрашніші трагедії в історії людства. Пережив, щоб, повернувшись повноправним членом до сім’ї європейських народів, принести їм, які знають все про безмежний зліт людського духу, своє знання про таку ж безмежність його падіння.

 

Віталій Нахманович, провідний науковий співробітник Музею історії м. Києва, історик.

 

Повний варіант статті публікується у виданні:

Боротьба за Україну в 1943–1944 роках: влада, збройні сили, суспільство.

Зб. наук. праць. – К.: Інт історії України НАНУ, 2014.

 

Джерело: http://www.forumn.kiev.ua/newspaper/archive/140/holokost-u-poshukakh-paradygmy-pam%E2%80%99yati.html