Одинадцятирічна Наночка сиділа на вокзальні площі й чекала на тітку. Та пішла купити квитки, щоб вони могли евакуюватися з Дніпропетровська. Над площею, яка кишіла людьми, було чутно гуркіт німецьких літаків, що кружляли високо в небі. Вони літали вже досить довго, та раптом стали пікірувати та стріляти з кулеметів.

Наночка сиділа на фанерній коробці, а дівчата-медсестри, які були поруч, рятуючи, штовхнули її на землю та прикрили валізами.

Перед очима дівчинки пролетіли миті її короткого життя: ось вона з мамою читає книгу, тато повернувся з роботи і вони разом на глобусі мандрують країнами та континентами. Мама учителювала, а тато, маючи освіту агронома, працював на керівній посаді в облвиконкомі. У 33-му він привів додому дівчинку Мотю, сім’я якої загинула від голоду. У 37-му вони збиралися переїхати жити до Києва, та ж раптом батька оголосили «ворогом народу». Мама, заливаючись слізьми, сказала «Наночко, у нас більше немає тата».

Наночка у п’ятирічному віці

Вони довго поневірялися по сім’ях колишніх татових співробітників, які так само зазнали репресій. Родичі батька відмовилися від них, а єдиною опорою стали мамині сестри – тітка Лєна та тітка Шура. Одного дня «чорний ворон» забрав і повіз маму у тюрму, а Наночку у дитячий будинок для «дітей ворогів народу». Із пекла того дитбудинку дівчинку вирвала тітка Лєна. Разом зі своїм чоловіком Марцелем Рейнхардом, поляком за походженням, вони її удочерили. Наночка поступово звикла до нової сім’ї, та попереду її чекали не менші життєві випробування.

«Прибігла тітка Лєна, ми схопили речі і побігли по проспекту, повз розриви бомб, повз зруйновані будинки. У місті почалася паніка, люди розбирали і грабували склади, фабрики і магазини. Страшний був час. Місто заполонили німці та румуни.

Повсюди вивісили оголошення – запрошували молодь їхати до Німеччини, обіцяли і роботу, і навчання, і все таке інше. І звичайно, люди з голоду, рятуючись, стали їхати. Мало чи багато поїхало, я не знаю. А потім раптом почалися облави. Тоді у нас основним центром був базар «Озьорка». Туди із села привозили щось виміняти, і ми також туди ходили щось роздобути. Німці приїжджали вантажівками, оточували базар зі всіх сторін. Хто їм був потрібен, особливо молодь – забирали. Ми з тіткою їм були не потрібні, нас випускали. А пізніше стали брати і старших. Так і тривали ці облави. Люди боялися, але все одно ходили.

Потім ми дізналися, що Радянська армія наближається до нашого міста. І тут же об’ява: «Увага, увага, всі громадяни Дніпропетровська мають вийти трьома напрямами». В день мого народження, 23 вересня, ми мали вийти у бік села Широкого. Інші мали йти на Сурсько-Литовське, інші – ще за якимось напрямом. Моя тітка Лєна говорить: «Та, нічого не станеться, переховаємося в підвалі – чорти не візьмуть».

Нас знайшли десь о четвертій ранку, і почалася дуже страшна дорога. Нас гнали калмики, вони були на конях і з нагайками. Серед нас були, хто хочеш: і з конями, і з велосипедами, у кого, що було під рукою, то те й тягнув. Була бричка, яку називали конкою. У ній сиділо кілька людей, на колінах. Вони вирішили вночі втекти. Калмики їх догнали, привезли до нас і забили нагайками – це, щоб нам було видно.

Коли нас вигнали з міста, також було щось страшне – повсюди висіли повішені, на кожному стовпі. Хто це були, ніхто не знав. Зі мною сталася істерика. Тітка Лєна зав’язала мені очі і вела за руку, але все рівно я бачила ноги цих повішених людей.

Повз нас проїжджала чиясь бричка і тітку Лєну заділо голоблею. Вона втратила свідомість, із її розсіченої брови йшла кров. Калмики нас гнали, але тут під’їхали німці на мотоциклах. Вони це побачили, а в них була сумка із ліками, вони поставили їй защіпку – дали жменю червоного стрептоциду, засипали рану. Це тоді були такі ліки! І так тітку Лєну з великими труднощами вели у цьому потоці людей.

Спершу йти було ще можна, був вересень. Ми вже заходили до спустілих сіл. Те, що там залишилося, те ми й доїдали. А з часом вже нічого не було ніде. Потім почалися холоди. У мене ноги були відморожені, порвалося абсолютне все, що було на нас. Була сльота, сніг. Ми трохи відігрівалися у порожніх хатах, що траплялися по дорозі.

Нас пригнали до Дністра. Казали, що то місто Бендери. Був ліс і переправа. На тій переправі було, що хочеш: і барани, і корови, і ми. І все це вкупі рухалося на переправу. Радянські літаки бомбували і перетворили все це на місиво. Ми всі були перелякані. Потім нас повантажили у телячі вагони. Разом з нами у вагон потрапила жінка, що покинула на переправі доньку, якій відірвало ногу. Вона казала: «А що я мала робити?»

Нас привезли до перехідного табору. Територія була обнесена колючим дротом, бігали собаки, на вежах стояла охорона. При вході був шлагбаум. Нас завели у довгий барак і наказали роздягатися догола. Ми залізали у страшний чан: стояли такі довгі залізні ванни, і треба було по шию туди залізти – для дезінфекції. Заганяли відразу чоловік по десять. Потім ми шукали свій одяг, який теж продезінфікували. Але замість нашого взуття нам дали дерев’яні требки. У кожного взяли відбитки пальців. Якийсь час ми жили в тому таборі, годували нас якось бурдою, хліба давали обмаль.

Нас перекидали з одного табору до іншого. Був 44-ий рік, і німці вже не знали, що з нами робити. В одному з таборів нам з дітьми вдалося втекти і поласувати ожиною. Коли ми повернулися до табору, то добре отримала батогами від охоронців. В іншому таборі німців цікавили такі, як я діти. Нам давали уколи. Була будочка, на ній – намальований червоний хрест. Ми туди заходили і нам давали уколи. Я отримала два. Діти між собою говорили: коли давали ще третій укол, то вже кудись вивозили. Мабуть німці досліджували, як впливають ті уколи на організм. Кололи у спину. Це був укол як укол, але від нього ліва рука в мене не піднімалася, вона вся посиніла.

І раптом у цьому таборі оголосили, щоб поляки забиралися до вагонів. Мій дядько зорієнтувався (а в нас ніхто документів не перевіряв) схопив мене і тітку, і нас запхали в той вагон. Ми поїхали далі. Тітка Лєна чим можна укутувала мені руку, вона дуже боліла.

Десь за добу нас привезли до іншого концтабору. Імовірно, це був Штутгоф. Нас привезли туди ранком. Довкола табору був рів, на вході біля залізних воріт стояв охоронець з бляхою на грудях. Між ровом та входом – відстань велика. Сім’ї з дітьми та старих відправили у барак за територією табору. Барак також був огороджений колючим дротом та знаходився під охороною. Звідти ганяли всіх на роботи – в основному на залізничний вокзал та на вирубку лісу. Територія довкола табору була вкрита зрубленими деревами, повсюди стирчали пеньки.

Я була дуже хворою. Боліло плече, рука і спина, мене неймовірно лихоманило. З бараку я не могла виходити. У таборі знаходилося дуже багато іноземців, і всі вони отримували посилки Червоного Хреста. Був якийсь добрий німець, який приносив таким, як я, лежачим хворим, такі посилки. А в нас помирало дуже багато людей. Померлих викидали через вікно, клали на каталку і кудись везли, казали, що на комісію.

Вежа табору Штутгоф (сучасний вигляд)

Моя рука посиніла, обличчя набрякло, я постійно кашляла. Нари були двоповерховими. Ми з тіткою та дядьком утрьох спали на першому поверсі. Німці кричали на мене та ще на якихось старих, що якщо не будемо виходити з бараку, то підемо в крематорій. Але мені вже страшно не було, було байдуже. Згодом до табору привезли величезну партію євреїв, і нас звідти відправили.

У дорозі німці періодично відкривали вагон, щоб кинути нам поїсти. Кидали хліб або щось інше. Ми приїхали до Берліну і раптом почалася повітряна тривога. Німці нас закрили на замок, а самі пішли. І чомусь наш вагон єдиний залишився на платформі. І тут таке почалося, що неможливо передати словами. Американці з літаків громили місто. Ми і плакали, і кричали. Потім вже просто сиділи – думали, що нас усіх прикінчать на місці. Та під ранок нас кудись потягли. Ми там стояли, стояли, потім притягли назад. А під ранок почалося теж саме.

Опісля нас випустили з вагону і повели трохи поодаль. Це, звичайно для нас було порятунком. Довкола лежали руїни будинків. Німці нас узяли, щоб ми розчищали підходи до вцілілої церкви. Тоді нас дуже добре годували – привозили великі чани з перловим супом. Були ми там днів десять, а потім знову посадили у вагони і повезли далі.

Були різні табори, а влітку 44-го нас привезли у Штетін. Ми потрапили на фабрику, де виробляли черепицю та цеглу. Господарем фабрики був Вальтер Кюк. Він був гарною людиною. Нас поселили у табір поряд із фабрикою. У той час там вже нічого не виробляли, а нас заставили рити тунель крізь гору, з якої колись брали сировину для фабрики. Ми і вдень, і вночі рили тунель. У ньому рятувалися місцеві жителі від бомбардувань американських літаків.

Трудова книжка із табору у Штетіні

Кожного дня пішли бомбування. Кидали люфтміни. Люди ховалися в бункерах. Коли люфтміна падала з літака, то викошувала все довкруги. Розбили наші нещасні бараки, і ми вже жили просто неба. І куди ж ти підеш, куди втечеш? Ми і далі рили тунель, а у вільний час могли вже ходити по місту. Зі мною була такого ж приблизно віку дівчинка Галя.

Щоб нас годувати, в бараки привозили страшну бурду. Тоді вже бурда була гіршою, ніж у таборі. На той час вже й німців не було, чим годувати, тому варили таку смердючу брукву, що її вже їсти було не можна. І наш господар, Вальтер Кюк – він був без ноги, втратив її в 14-му році, в Росії, під час війни. Він тоді привіз від нас собі дружину Лоту – росіянку чи українку Ліду. Вона була страшенно погана жінка, робила вигляд, що не знає російської мови.

А він брав мене і Галю, щоб прибирати територію заводу та сад, що був поруч. Німцям говорив, що ми йому потрібні два рази на тиждень. Іноді він відпускав нас в порт. Там ми набирали відходи оселедців і приносили по два відра. Завдяки цьому ми годувалися. Люди були нам дуже вдячні.

Одного разу ми з Галею бродила по місту. Із напіввцілілого будинку визирнули якісь старші жінки. Вони покликали, ми до них зайшли. Тоді вже трупів ніхто не прибирав: пів будинку зруйновано, у коридорі лежить розпухлий труп, а жінки не звертали на нього уваги. Ми вже також не реагували: бачили його і байдуже. Зайшли туди, вони нас стали чаєм пригощати, більше нічого не було. Вони кажуть: «Даст іст гут. Гітлер капут. Гітлер убив усіх: наших чоловіків, наших синів і наших онуків».

Радянські війська підійшли до Одеру. У тітки Лєни був її шкільний лакований портфель, з яким вона ходила в школу на роботу. І в ньому лежали всі наші документи. Щоб не траплялося, вона ніколи не розлучалася з тим лакованим портфелем. Коли розбомбили наші бараки, у нас взагалі нічого не залишилося, крім цього лакованого портфеля. У тітки та дядька ще було щось вдягти зверху, а я під час бомбардування вискочила без нічого. Господар дав мені сіро-зелену солдатську ковдру. Тітка руками пошила мені із неї розлітайку.

Нас усіх вишикували для відправки за Одер. Це був березень 45-го, і все таки німці вирішили нас відправити. Ті, хто не розбіглися, стояли колоною. Дехто утік, але куди було втікати, не зрозуміло. Ми з тіткою та дядьком стояли, а також купа інших людей. І підійшов Вальтер Кюк, підійшов до кожного з нас, потиснув руку, дав трудову книжку – арбайтбух. А в мене не було арбайтбуха, я була записана у дядька як «айне кіндер». Вальтер Кюк сказав мені: «Надю, вчися, скоро ви будете вільними».

Коли нас переправляли через Одер, ми були на вокзалі, а він знаходиться на узвишші – місто було видно як на долоні. Я побачила руїни і подумала: «Боже, хто це все побудує, і хто про це колись напише?» В такому жахливому стані були ті міста.

Ми потрапили в Нойбранденбург, до бауера. Нам сказали качати валуни, але я їх не могла качати, тому що рука все ще боліла. Ми там пробули десь місяць. Потім прийшли радянські.

Дядько Марцель сказав, що він отримав дозвіл повернутися на батьківщину, в Польщу. І ми поїхали у Гродзиськ-Мазовецький, де він народився. Звичайно, всі родичі давно вже його «поховали», бо ж він зник у 14-му році. Його сестри та брати виділили йому біля батьківської хати земельну ділянку. Гарні люди, вони нас добре прийняли.

Голод там був дуже сильний. Польща вся була розбита. Всі шукали якісь заробітки: щось десь купити, щось десь продати – тому що потрібно було виживати. Ми натрапили на оголошення, що можна ходити до школи, в Варшаву. Я записалася в школу, їздили «зайцями» на електричках, їхати було десь 20-30 хвилин. Дядько мій пішов працювати на тракторний завод «Урсус». Тоді вже стало трохи легше.

Весь час ми писали листи до України, в Ігрень, тітці Шурі, щоб знайти мою маму. Раптом в один із днів приходить лист. Тітка Лєна зразу ж заплакала, вона впізнала почерк, говорить: «Ти знаєш, Наночко, твоя мама знайшлася». Я тут же зібралася і поїхала. До кордону мені дали учнівський квиток, а далі за якісь гроші я приїхала. Мене мама зустріла на вокзалі в Ігрені, заплакана така, говорить: «Ну, що ж я тебе приведу в таку халупу».

Мама Наночки – Прасков’я Арсентіївна

У таборі вона вже помирала – у неї була пелагра – виснаження організму. Мама була дуже крупною, а в таборі стала важити 38 кілограм. Її врятував наш земляк – дядько Шура. Він був колишній військовий і не мав однієї руки. Він списав її звідти, вона вийшла з табору трохи раніше за призначених їй 8 років, влаштувалася працювати бухгалтером і заробила трохи грошей.

Коли вона повернулася до Дніпропетровська, то сказали, що в місті їй місця не має, тільки за межами 30-кілометрової зони. Мама приїхала на Ігрень і за ті гроші, що зібрала, купила халупку – там була кімнатка, маленька верандочка і щось схоже на кухню. Поряд був якийсь городець. Пустка та злидні. Проте я вже була вдома, разом зі своє мамою».

Ця життєва історія розказана Слєсарєвою (Вікторовською) Надією Іванівною. У дитинстві рідні називали її Наночкою. Мама Надії Іванівни – Вікторовська Прасков’я Арсентіївна у 1937 році була засуджена як «дружина ворога народу» і відбула майже 8 років у ГУЛАГу. У 1956 році вона була реабілітована. Батько – Вікторовський Іван Леонтійович за рішенням Військової колегії був розстріляний 17 вересня 1937 року. У 1957 році його посмертно реабілітували.

Надія Іванівна після повернення на батьківщину змогла закінчити школу та вступити до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Отримавши диплом з відзнакою, вона поїхала на схід України, в Луганську область, займатися будівництвом. Згодом навчалася в аспірантурі та захистила кандидатську дисертацію. Результати її наукового дослідження з використання залізобетону були впроваджені при будівництві Київського метрополітену.

Надія Іванівна вийшла заміж, народила двох доньок. А зараз є активною громадською діячкою – заступником голови Української спілки в’язнів-жертв нацизму, заступником віце-президента Міжнародного європейського конгресу жертв фашизму і нацизму 1920-1945 років, головою жіночої громадської організації «Жіночий центр «Надія».

Тетяна Привалко, Український інститут національної пам’яті