«Воїни. Історія українського війська» - це 20 розповідей про історію військових формувань на теренах України від часів Русі до сьогодення. Експозиція дає змогу зазирнути в минуле та подивитися, якими були однострої та зброя українських воїнів у різні історичні епохи. Світлини супроводжує інформація про тип військових організацій, чисельність і озброєння військ, методи воєнного мистецтва та найвизначніші битви.

Нагадаємо, що 14 жовтня, о 14.00, у Києві на Михайлівській площі відбудеться презентація виставки «Воїни. Історія українського війська».

КНЯЗІВСЬКИЙ ДРУЖИННИК, РУСЬ, ХІ ст.

До середини ХІ ст. головним родом війська була піхота. За озброєнням вона поділялася на легку та важку. Із розвитком зброярського мистецтва обладунки воїна ставали все важчі. Для захисту використовували залізні кольчуги, шкіряні панцирі  нашитою на них металевою лускою, металеві шоломи та дерев’яні щити, оббиті шкірою й металом. Іноді залізна  кольчуга цілком прикривала тіло воїна. Повністю озброєний руський дружинник важив не менше за західноєвропейського лицаря. Обов’язки дружинника з часом стали переходити від батька до сина.

Із середини ХІ ст. піхота поступається своїм значенням кінноті. Іноді вершники використовували коней тільки для пересування, а в бій вступали у піших бойових порядках.

Основу давньоруського флоту складали військові кораблі - лодії.

Під час ворожих нападів із міського населення та селян, які жили навколо міст скликалося народне ополчення. До його складу входило усе чоловіче населення, незалежно від віку та соціального статусу. Утримувалося ополчення коштом міста, в якому воно збиралося.

Для походів та охорони кордонів князі наймали військові загони з іноземців, здебільшого - варягів або сусідів-кочовиків.

ВАЖКООЗБРОЄНИЙ ВОЇН, ГАЛИЧИНА, РУСЬКЕ КОРОЛІВСТВО, ХІV ст.

Давньоруські князівства воювали з Візантійською імперією, Хозарським каганатом, степовими кочовиками, із західними сусідами - Польщею, Угорщиною, Литвою. Також постійно вели міжусобні війни за право володіти Києвом та іншими великими містами.

Загальне керівництво військом здійснював князь або воєвода. Окремі підрозділи очолювали молодші князі чи досвідчені дружинники.

У похід військо вирушало за наказом князя. Попереду рухалася сторожа. Головні сили йшли слідом разом із обозом. У заздалегідь визначеному місці військо ставало табором. Коли наближався ворог, військо виходило на поле майбутнього бою і ставало в бойовий порядок:  «стіну» та «полочний ряд».

«Стіна» мала довжину по фронту у кілька сотень метрів і глибину від трьох до 20 рядів. У перших рядах стояли важкоозброєні дружинники. За ними розташовувалися вої. «Полочний ряд» був поділений по фронту на три частини: у центрі  ставали важкоозброєні підрозділи, а на флангах - загони ополчення та легкої кінноти.

Після битви переможці обов'язково збирали на полі бою зброю та ховали загиблих.

ВАЖКООЗБРОЄНИЙ ВОЇН, ПОДІЛЛЯ, ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ, ХІV ст.

Після занепаду давньоруської держави більшість українських земель увійшла до складу Великого князів­ства Литовського (ВКЛ).

Воїни з українських земель були одними з найбоєздатніших у війську Великого князівства Литовського. На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов'язана виступити в похід із власним загоном. Деякі збіднілі пани мусили складатися вдвох чи втрьох для відправлення одного вершника. Організаційно-тактичними одиницями війська були корогви, сформовані за територі­альним принципом. Особливо славилися во­линські та подільські корогви.

У ВКЛ також існувала «виправа з дібр і міст», коли великі зем­левласники повинні були спорядити військовий відділ відповідно до розміру своєї заможності. Самі не були зобов'язані брати участь у похо­ді, але мусили спорядити власним коштом декількох озбро­єних вояків.

Головну ударну силу війська становила кавалерія.

Лицарство ВКЛ носило кольчуги, голову захищали відкриті шоломи, із заборолом західноєвропейського типу або кольчужні каптури.

Ударною зброєю був спис або піка. У рукопашному бою лицарі билися мечами, шаблями, тесаками, бойовими сокирами, а також кинджалами. Основною зброєю легкої кінноти був лук.

Артилерія на українських землях з'явилася наприкінці XIV ст. У XV ст. гармати вже стандартно були на озброєнні українських фортець. Почали також застосовувати й ручну вогнепальну зброю - рушниці.

Перед виступом військо ділили на полки. Попереду йшла сторожа, за нею - головні сили й обоз. На стоянках військо прикривалося табором з возів. Розташування на полі бою залежало від соціального статусу чи заможності воїна. Захищені добрими обладунками князі, пани, заможні землевласники - стояли в перших лавах, а слуги й міщани - позаду. Таке шикування дозволяло ефективно командувати військовими підрозділами.

Оскільки кордони ВКЛ простягалися від Лівонії до Чорного моря, то й війни відбувалися на різних напрямках і проти різних ворогів. Та найважливішим театром воєнних дій для українців був Степ.