28 лютого у київській книгарні «Є» пройшла презентація книжки історика Володимира Тиліщака «1930. УСРР. Повстання» про антирадянські повстання і виступи українських селян у 1930 році.

Про те, як українські селяни намагалися воювати проти колективізації в 1930 році (а відтак, і проти майбутнього Голодомору), популярно розповідає нова книжка історичних нарисів заступника голови Українського інституту національної пам’яті Володимира Тиліщака «1930. УСРР. Повстання», що з’явилась у видавництві «Смолоскип».

Більше – у матеріалі texty.org.ua.

Після НЕПу

Чому ці нариси зосереджені саме на тридцятому році? 1930 – не таке популярне сполучення цифр, як 1937 чи 1932-33. Але цей рік не менш істотний. Адже саме на зламі двадцятих і тридцятих настав «великий перелом», якому так радів Сталін. Фактично закінчилася доба НЕПу і розгорнулася прискорена індустріалізація, а в сільському господарстві – сумнозвісна колективізація, тобто примусове запровадження колгоспів.

У громадському й політичному житті рубіж десятиліть теж був часом загострень, обмежень і закручувань. Закладався фундамент військової, індустріальної потуги та модернізації СРСР, створювалися передумови для Голодомору та масових репресій.

Такий поворот не припав до душі українському селу, що встигло за часи НЕПу добряче розслабитися та закинути обрізи. Державна крадіжка власності під маркою «усуспільнення» та масове закриття церков і розграбування церковних коштовностей обурило всіх. І селяни взялися зо обрізи.

Як однією кулею вбивали десятьох комуністів

Володимир Тиліщак зібрав матеріали для своїх нарисів із різних джерел. Це й історичні дослідження, й архіви ГПУ (структура-попередниця НКВД), і, нарешті, легенди та мемуари – зрештою, в книжці є списки літератури.

Важко сказати, щоб така інформація була вичерпною. І «1930. УСРР. Повстання» не варто сприймати як твір, що академічно «закриває питання». Сам Тиліщак це визнає. Цілком може виявитися, що ті чи інші дані є перебільшені/применшені чи сфальсифіковані.

Головне інше: книжка в доступній, легкій і пригодницькій формі популяризує важливу та малознану сторінку нашої історії. Нагадує нам, що наші предки не здалися мовчки.

Кожен нарис «1930. УСРР. Повстання» розповідає про одне з численних повстань або заворушень, які відбувалися по всій тодішній території Радянської України: Луганщина, Сумщина, Дніпропетровщина, Одещина, Херсонщина, Запоріжжя, Хмельниччина, Полтавщина, Житомирщина (черговий привіт прихильникам концепції «правильних» і «неправильних» регіонів).

Кожну історію опору Володимир Тиліщак намагається показати з колоритом і подробицями. Жанр нарису для цього добре підходить. Яскравих деталей вистачає.

Повстанці, котрі романтично переховуються на човнах у плавнях, і їх не вдається спіймати. Отаман, який довго відстрілюється від переслідувачів зі скирди й навіть убиває зрадника-односельця.

Інший народний герой, отаман Клітка, що в переказах вбиває до десятка комуністів однією кулею, а коли його ловлять і саджають у камеру – малює на стіні човна й пливе ним на волю. Міліціонер, якого називають «барбосом» і обливають помиями селянки, аж йому доводиться тікати з села, яке збирався «заспокоювати».

Як на нинішніх Майданах

Повстання були двох типів. Перший краще назвати заворушеннями, чимось подібними до бунтів проти панів у минулому. Вони починалися зі стихійного виступу проти радянської влади через розграбування церкви чи примусове «усуспільнення» власності.

Обидва мотиви були рівнозначні і приблизно в однакових кількостях випадків запалювали протест. Спочатку мирний. Нерідко жіночий. Потім він швидко переростав у сутички, погроми владних установ і розправи з місцевими прихильниками комуністів, нарешті – в збройне протистояння, хоча в повсталих вогнепальної зброї здебільшого було обмаль.

Такі події тривали в середньому кілька днів. Їх досить легко, хоч і не без втрат, придушували війська ГПУ, мобілізовані загони озброєних комуністів та інші формування, які координував сам Всеволод Балицький.

Ці виступи були переважно спонтанними вибухами емоцій, не мали ані системної підготовки, ані вправних лідерів, ані подоби політичної програми, тільки гасло типу «Бий красноголових!», під яким пройшло одне повстання.

Другий тип – більш-менш підготовлені повстання. З харизматичними ватажками, з хоч якоюсь зброєю, з натяками на стратегію, а часом і зі справжніми підпільними структурами, котрі продовжували існувати й після провалу акції. Це, скажімо, Павлоградське повстання. Або дії згаданого вище хвацького отамана Клітки на Сумщині та Полтавщині. Чи Степана Блажевського на Черкащині.

Павлоградське повстання, можливо, найцікавіше. Воно задумувалося як повноцінна бойова операція з ударом по місту відразу з двох напрямків. А в самому Павлограді, за планом, на бік повсталих мали перейти червоноармійці.

Всі складові цієї схеми не вдалося правильно узгодити в часі, тому повстання розгромили відносно швидко, але втрати більшовиків були великими, а паніка ще більша. Після відновлення радянської влади в бунтівних селах відбулися масові арешти, проте повністю викрити підпільну організацію, котра все влаштувала, схоже, так і не вдалося.

Цікаво й те, що серед лідерів Павлоградського повстання було, за даними автора книжки, щонайменше двоє колишніх офіцерів-гетьманців.

Мало зброї і координації

Успіху українських повстань 1930 року заважав передусім брак координації між багатьма сотнями охоплених заворушеннями населених пунктів. Навіть найорганізованішим виступам бракувало зброї. Селяни легко кидали розпочате – після перших поразок часом «нічтоже сумняшеся» розходилися по домах.

Нарешті, закордонні антирадянські центри (передусім українська еміграція та білогвардійські структури), судячи з усього, не мали можливості серйозно допомогти повстанням в Україні.

Баталії того року змусили більшовиків піти на тимчасові поступки. Багато де громадам повернули церкви. Пригальмували темпи колективізації. Поступок цих, щоправда, вистачило зовсім ненадовго.