Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович розповів про найближчі плани і завдання УІНП кореспонденту «Дзеркала тижня. Україна».

— Пане Володимире, яку спадщину вам залишили попередники?

—​ В українській політиці є традиція все списувати на "папєрєдніків". Не хочу нарікати на колектив інституту, але зауважу, що попереднє керівництво держави зробило все, аби вагу інституту звести нанівець. 2010 р. інститут було ліквідовано як центральний орган виконавчої влади, натомість створено науково-дослідну установу з аналогічною назвою у підпорядкуванні Каб-міну.  Повністю ліквідувати завадив тільки страх перед скандалом в українському суспільстві та перед міжнародною спільнотою. Через це УІНП вирішили знищити де-факто, а де-юре — залишити в жалюгідному стані.

—​ Ви пробуватимете повернути УІНП статус центрального органу влади?

—​ У посткомуністичних країнах Східної Європи такі інститути створювалися спеціально як інструмент державної політики подолання наслідків тоталітарного минулого. Для цього їм потрібні повноваження органу влади. А науково-дослідна установа при Кабміні займалася здебільшого теоретичними дослідженнями. Однією з кращих сторін діяльності Інституту стали теоретичні напрацювання у сфері дослідження національної пам'яті. Та це абсолютно не цікавило керівництво держави. Тепер, коли Інституту буде повернено його попередній статус, думаю, що ми зможемо використати і ці теоретичні напрацювання й стати нарешті конкретним практичним інструментом у політиці національної пам'яті.

—​ У країнах Балтії, в Польщі, Чехії такі інститути як органи державної влади вже давно і плідно працюють. У часи, коли УІНП із широкими повноваженнями очолював академік Ігор Юхновський (2006—2010), відбувався діалог, обмін досвідом із аналогічними інституціями Східно-Центральної Європи, особливо відзначимо співпрацю з Польським Інститутом Пам'яті Народової (IPN)…

—​ Величезний мінус України, що інститут було створено зі значним запізненням. У Європі такі інституції створювалися ще в 1990-х роках, тобто невдовзі після повалення тоталітарних режимів, відновлення реальної незалежності. 

Але є й певний плюс: ми можемо використати цей досвід. Я багато цікавився практикою Чехії, Польщі, Литви, реалізовував спільні проекти, зокрема в рамках Європейської платформи пам'яті та сумління. Ці контакти мені дуже знадобляться, коли почнемо втілювати в Україні схожу політику національної пам'яті, спрямовану на подолання наслідків тоталітарного минулого. У червні відвідаю конференцію таких інститутів у Празі, окрема сесія якої буде присвячена Україні. Наша держава розглядатиметься як приклад неподоланого тоталітарного минулого, про що я писав недавно у вашому тижневику ("(Не)подоланий тоталітаризм. Український урок", DT.UA, № 10 — 21.03.2014 р.). Уже в перші дні на посаді голови УІНП я звернувся до директора Польського IPN пана Лукаша Камінського з пропозицією відновити співпрацю між нашими інститутами. 

—​ Після Майдану-2004 багато хто вважав, що процес подолання тоталітарного минулого вже буде незворотним. Так, він ітиме нелегко, годі було чекати одностайності думок серед українців щодо таких контроверсійних тем, як Голодомор, Друга світова війна, ОУН і УПА… Але ж позаду майже 23 роки незалежності держави. Важко погодитися, що цей час минув безслідно, як багато хто вважає, чи не так?

—​ Зараз запит суспільства на подолання тоталітарного минулого набагато вищий. 2004 р. купка інтелектуалів, науковців, громадських діячів, частина політиків "жили" цією ідеєю. Але більшість суспільства не розуміла такої потреби. Сьогодні ж ми є свідками стихійної "десовєтизації", яка втілилася не тільки в "ленінопаді": громадяни почали дерадянізувати самі засади суспільних відносин. Завдання УІНП сьогодні — підхопити енергію останнього Майдану і спрямувати її в русло політики подолання тоталітарного минулого. 

—​ Але ж дуже багато людей вважали і вважають, що не на часі були ці дії. Чому це відбувалося в такий нецивілізований спосіб?

—​ Можна було чекати якихось рішень місцевих рад… Втім, хочу нагадати, що в більшості країн Центрально-Східної Європи пам'ятники тоталітарної доби впали саме на піку революційних подій. У цьому українці не відрізняються від представників інших націй. 

Що все-таки зроблено за 23 роки? Насамперед слід віддати належне науковцям, які працювали без підтримки держави. Так було опубліковано надзвичайно важливі документи, дослідження, що розкривають механізми функціонування тоталітарного режиму, історію визвольного руху. Проблема в тому, що значною мірою ці роботи невідомі поза науковим середовищем. Дуже мало хто (і я в тому числі) писав у науково-популярному форматі. ЗМІ далеко не завжди цікавилися цією темою, часто зараховуючи її більше до розділу "політики", ніж історії. Багато за ці роки зроблено громадськими організаціями: першим почав викривати злочини комуністичного режиму "Меморіал", Громадський комітет Голодомору зберіг традицію вшанування на належному рівні жертв геноциду. Можна наводити багато успішних прикладів. Активна діяльність багатьох незалежних груп по всій країні показала реальний суспільний запит на політику національної пам'яті. 

—​ Згадаємо вже покійних Володимира Маняка, Лідію Коваленко, Джеймса Мейса…

—​ Таких громадських ініціатив — безліч. Чому вони стали можливими? Бо ще жили люди, котрі пам'ятали на собі, на своїх родинах злочини комуністичного режиму. У них з'явилася можливість говорити про ці злочини, і байдуже, що держава їх не підтримала. Лиш би не заважала… Саме вони впродовж 1990-х років провели величезну роботу, щоб виявити місця поховань, встановити пам'ятники. Сьогодні я переконаний: особливістю української політики національної пам'яті буде опертя на громадські ініціативи. Ми не маємо права їх замінити, навпаки — слід усіляко їх підтримувати. А Інститут буде координаційним органом, єднальною ланкою між громадськістю та органами державної влади. У такому партнерстві я бачу не лише данину зробленій роботі: це європейська практика і ще один крок у напрямку від тоталітаризму. 

—​ Ви вже у ЗМІ наголошували, що треба створювати архів у вашому інституті, виводити архіви з відання спецслужб. Як це виглядатиме, чи отримають громадськість, пересічні люди доступ до закритих архівів?

—​ Насамперед, виведення архівів колишніх спецслужб у цивільне відомство стане виконанням європейських норм, про які неодноразово нагадували Україні. Наприклад, рішення Міжнародної ради архівів наголошує: історичні документи, які говорять про злочини тоталітарних режимів, мають бути якнайшвидше забрані з відання сучасних спецслужб і передані громадськості для вивчення. Вважається, що неможливо говорити про демократичний розвиток держави, якщо ця держава не забезпечує своїм громадянам право на доступ до інформації про її минуле. Ми переконалися на власному досвіді, що, доки ці документи перебувають у віданні спецслужб чи правоохоронних органів, вони залишаються заручниками політичної ситуації. Коли керівником Служби безпеки України був Валентин Наливайченко, матеріали відкривалися. Валерій Хорошковський знову закрив. Така практика має припинитися. Національна пам'ять не повинна залежати від зміни партій при владі. Важлива не лише сталість політики національної пам'яті, головне — незмінною має бути наша можливість формувати свої погляди на минуле. 

Використовуючи досвід інших посткомуністичних країн, які пройшли ефективний процес подолання наслідків тоталітаризму, в яких уже немає загрози повернення в авторитарне чи тоталітарне минуле, ми плануємо створювати спеціальний архів національної пам'яті, куди мають бути передані матеріали колишнього КГБ, що їх наразі зберігають в СБУ, Службі зовнішньої розвідки (СЗР), МВС. Доступ до цих архівів сьогодні ускладнений ще й із практичного погляду: матеріали у режимних приміщеннях, там заборонене використання копіювальних приладів, комп'ютерів. Сподіваюся, реформу буде проведено найближчим часом. Вона стане точкою неповернення в питанні оцінки тоталітарного минулого. 

Цей крок чи не більше, ніж для істориків, важливий для наших спецслужб та правоохоронних органів. Він відділить чекістів від правоохоронців. Досі в корпоративній культурі спостерігаємо дуже плавне перетікання КГБ в СБУ і, як було цієї зими, — СБУ знову в КГБ. Останні події показали, що "чекізм" продовжує жити. Ми ж повинні провести межу з 1991 р., продемонструвати на документах злочинність каральної системи СРСР, тим самим допомогти не тільки суспільству, а й спецслужбам та правоохоронцям зрозуміти: такі методи не повинні застосовуватися в нашій державі ніколи.

—​ Як це має виглядати на практиці?

—​ Мені сподобалася ідея, що її було реалізовано в Польщі. Один із найбільших архівів комуністичних спецслужб —
87 км архівних полиць — розміщено під Варшавою, в колишніх військових складах. Зовні вони виглядають досить незграбно, зате всередині обладнані за останнім словом техніки: полиці, температурний і вологісний контроль. Відтак, відпала потреба будувати якусь нову споруду. Гадаю, в Україні є чимало будівель, які можна використати під потреби архіву. Найважливіше завдання — зробити всі ці документи максимально доступними: оцифрувати, широко інформувати про вміст цих архівів. Таким чином ми стимулюємо й так досить високий інтерес до нашого минулого, а також процес, який відбувається стихійно, — переосмислення минулого. Так історія перестане ділити українців. Вона розділяє доти, доки в нашій свідомості переважно домінують міфи і бракує інформації… Як тільки фактів буде достатньо, я думаю, що українці зможуть домовитися, пізнати, зрозуміти одне одного. І історію не використовуватимуть у спецопераціях із розколу України.

—​ Розкажіть про основні напрями роботи Інституту. Які з них, на вашу думку, першочергові?

—​ Ми вже частково зачепили архівну роботу, вона буде основою для розгортання інших напрямів. Звісно, йдеться про дослідження (як в інституті, так і поза межами його). Впевнений, що в системі НАН України, в інститутах, університетах є чимало серйозних дослідників тоталітарної доби, і УІНП не повинен заміняти їх. У стосунках із академічним середовищем інститут повинен стати, радше, координаційним, можливо — продюсерським центром для науковців. 

Важлива інформаційно-просвітницька праця. Ми повинні щиро, правдиво й цікаво розповісти суспільству, що відбувалося в Україні протягом усього XX ст. 

УІНП зверне увагу на місяця пам'яті. Я переконаний, що інститут має координувати роботу музеїв, котрі працюють у царині відновлення історичної пам'яті: Національний меморіал жертв Голодомору, Національний музей "Тюрма на Лонцького" у Львові, заповідники "Биківнянські могили", "Бабин Яр", "Дем'янів Лаз"… Це саме ті місця, які розповідають про страшні злочини. Ми також шукатимемо місця, де, мабуть, і немає пам'ятників, встановлюватимемо там пам'ятні знаки. Думаю, тут знадобиться досвід Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви. Впорядкування місць пам'яті дає людям можливість побачити загальну картину того, як масштабно діяв тоталітарний режим і наскільки масштабним був рух спротиву. 

Все це, а також нормотворча робота у сфері політики національної пам'яті, зокрема підготовка закону про Інститут національної пам'яті, про режим доступу до документів карально-репресивної системи СРСР закладе підвалини у процес формування суспільного запобіжника: українці не повинні допустити повторення злочинів проти людяності та порушення прав людини у своїй державі. Закон має гарантувати певну незалежність інституту від постійних змін на владному олімпі. Часта зміна влади в Україні — природний процес і, попри всю його драматичність, корисний. Так відбувається певне очищення, й суспільство рухається вперед. Але не може постійно змінюватися політика національної пам'яті, інакше ми поставимо під загрозу саму національну ідентичність. Власне, незалежність інституту і, відповідно, політики національної пам'яті треба буде добиватися шляхом досягнення балансу між контролем інституту з боку різних гілок влади та громадянського суспільства.