Він із тих, хто не тільки вивчає, а й творить історію. Добре пам’ятаю грудневий вечір 2013-го в одному із  закладів громадського харчування Києва. Активісти, які згодом утворили Громадський сектор Майдану, обговорювали, як краще об’єднати зусилля для боротьби з режимом Януковича. В’ятрович тоді був не у краватці, як оце зараз, а у сірому «домашньому» светрі.

І ніхто навіть не міг тоді подумати, що через кілька місяців він опиниться у кріслі директора Інституту національної пам’яті. Тоді йому і його друзям випало організовувати акції як революціонерові (чогось ми, звикнувши до словосполучення Революція гідності, не стали називати її учасників революціонерами). Нині він нарешті має змогу оцінювати сьогодення саме як історик. 

Директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович

— Володю, питання глобальне і прикладне водночас: наша Незалежність — це випадковість, як стверджують російські та проросійські пропагандисти, чи все-таки закономірність?

— О так, «мудрість» про випадковість нашої Незалежності нам багато хто намагався «згодувати» ще з 1991 року. Може, хтось би і повірив у це, якби не було і у нашій історії й у нашому сьогоденні людей, готових за цю Незалежність боротися навіть ціною власного життя. 

Як історик зазначу: у нас були сотні років боротьби за Незалежність Української держави. Волелюбність — одна з ключових ментальних рис українців. Особливо ці прагнення загострилися у ХХ столітті. Саме його вважаю століттям українського визвольного руху. Символічно, що саме на початку цього століття український політичний і громадський діяч Микола Міхновський об∂рунтував необхідність досягнення української національної незалежності й повної державної самостійності у праці «Самостійна Україна».

Один з уроків УНР: мати сильну боєздатну армію

Потім був революційний 1917-й. Це я не про жовтневий переворот, який першим приходить на пам’ять тих, хто вчив історію ще за радянськими підручниками, а про весну 1917-го, коли почалася Українська революція, яка, несподівано для багатьох у Російській імперії, вилилася у створення Української держави — Української Народної Республіки. 1918-го було створено Західно-Українську Народну Республіку, згодом був Акт злуки цих двох держав. На жаль, у тих геополітичних умовах державність довго не протрималася.

Нагадаю, що тоді багато дискутували, якою має бути нова держава, було багато ілюзій. Одна з них — що світ, можливо, зміниться і не потрібно буде захищатися зі зброєю. За таку ілюзію довелося дорого заплатити. Надто пізно узялися за побудову власної армії — країну було завойовано, розділено. Щоправда, в окремих частинах УНР боротьба за незалежність тривала.

— Цей рік показав, що не усі засвоїли уроки УНР.

— Так, але, на щастя, українці швидко вчаться. А нинішня війна вкотре довела, що нам потрібно мати боєздатну армію, слід пам’ятати власну історію.

А якщо повернутися у 1920-ті, то, попри те, що Україну було розділено між СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною, на усіх тих територіях тривала боротьба за відновлення незалежності.

У радянській Україні масштабне протистояння палало до середини 1920-х років. Ідеться про повстанські антибільшовицькі загони, які діяли на півдні й у центрі країни. Спротив не припинявся фактично аж до 1930-х років, і остаточно його змогли переламати тільки через Голодомор.

У Західній Україні це була боротьба спочатку УВО (Української військової організації), а потім ОУН (Організації українських націоналістів). Спочатку проти польської окупації, а потім — проти радянської, німецької, знову радянської. Опір тривав і під час Другої світової війни, і після неї. Уточню, що під час війни підпілля ОУН діяло на всій території України, у Криму й на Донбасі також. Найдовше ж протрималося на заході, бо саме там мало найбільшу підтримку, соціальну базу.

— Мені ще за часів строкової служби у Бресті запам’яталася меморіальна табличка загиблим воїнам НКВС, останній з яких «загинув від рук українських націоналістів» вже у 1960-ті роки.

— Саме так, повстанці воювали до кінця 1950-х. Ще одна важлива деталь: у визвольному русі брали участь далеко не лише «західняки». Ось для прикладу Іван Кулик, лейтенант-танкіст Червоної армії, який потрапив у німецький полон, втік, зв’язався із націоналістичним підпіллям і став одним із командирів УПА. Воював у складі УПА до 1951 року. Загинув у бою з НКВС. Кулик — уродженець Шахтарська Донецької області. І таких прикладів дуже багато.

Про дисидентів та Чорнобиль

На початку 1960-х українці боролися за Українську державу вже мирними методами. Все почалося як  відстоювання прав людини, але незабаром дисиденти висунули вимогу незалежності. Це сталося зокрема й тому, що учасників цього руху, попри те, що вони вимагали виконання — увага! — радянських же законів, ув’язнювали, репресували, засилали в табори. У таборах дисиденти зустрічалися з давніми політичними в’язнями, з бандерівцями. Там вони радикалізувалися і вже поверталися з вимогами створення незалежної держави. Цей період тривав до 1980-х. Його особливість — боротьба інформаційними методами, учасники — здебільшого інтелектуали.

Наступний етап збігається з початком перебудови. А особливим поштовхом до пробудження масової свідомості стала Чорнобильська катастрофа, яка показала, наскільки влада не рахується з життям громадян, намагається приховати наслідки аварії.

Спочатку з’являлися невеличкі опозиційні групи, які згодом розрослись у національно-демократичний рух, де велику роль відіграли і дисиденти, й нові патріоти. Від дисидентського рух відрізняється масовістю, участю не лише інтелектуалів, а й робітників, інших соціальних груп.

Велику роль відіграв шахтарський рух на Донбасі. Завдяки відкриттю архівів К¢Б, які зберігає СБУ, можемо побачити документи, що свідчать: К¢Б намагався зробити все, щоб рух не політизувався, обмежився лише соціальними вимогами. Та шахтарі теж прагнули незалежності й стали важливим рушієм відновлення державності України. Тож проголошення Незалежності у 1991-му стало логічним продовженням усіх перерахованих етапів боротьби, послідовного визвольного руху.

За Незалежність українці заплатили дуже дорого, тому й цінують її, тому й готові платити нову ціну.

Про Донбас

— Чому стався такий проросійський чи, точніше, прорадянський крен Донбасу?

— Передусім населення регіону досить серйозно постраждало у роки радянської влади. Там був і масовий  голод, і величезні репресії, багато місцевих українців було винищено.

— А побутує думка, що шахтарський край жив прекрасно. Отримували пайки, все було добре.

— Варто пам’ятати, що Донбас — не тільки промисловий край, а й сільськогосподарський, тим більше промисловість на початку минулого сторіччя не була настільки розвинена. І сільське населення як корінне зазнало просто нищівного удару. Край дуже серйозно зачепило голодом 1921—1923 років, Голодомором 1932—1933, голодом 1946—1947.

І в селах, і в містах весь радянський період відбувалися дуже великі репресії. Паралельно втілювалася інша стратегія радянської влади: зробити з Донбасу щось на кшталт «робітничого раю». Давали великі зарплати шахтарям, штучно виокремлюючи цю категорію пролетарів, керуючись принципом «розділяй та володарюй».

Та попри репресії, попри наплив шукачів довгого карбованця, попри масове заселення краю «хіміками»  (засудженими до виправних робіт, яких переважно направляли на підприємства зі шкідливими умовами праці), попри занепад вугільної галузі, яку місцеві жителі почали пов’язувати саме з розпадом СРСР,  населення Донбасу активно підтримало Незалежність. На Луганщині й Донеччині за Незалежність проголосувало понад 80%.

Але економіка продовжувала занепадати, регіон окупували бандити, а тут ще російські спецслужби на Донбасі стали працювати цілеспрямовано, користуючись сприятливою обстановкою і тим, що центральна влада фактично віддала регіон на відкуп місцевим князькам. Цю тугу за ковбасою за 2.20 «специ» чітко відстежували, тож використовували й використовують на повну потужність.

— Багато хто на сьогодні вже більш-менш орієнтується щодо ролі ОУН-УПА під час та після Другої світової війни. Але про те, що все починалося зовсім не як антирадянський рух, досі відомо мало.

— Збройний повстанський рух у Західній Україні справді виник ще на початку 1920-х років, коли ці території було приєднано до Польської держави. Цей рух став наслідком утвердження польськості на цих територіях, наслідком обмеження, часом дуже серйозного, прав українців: пацифікація, позбавлення землі, обмеження прав на віросповідання, освіту тощо.

Наприклад, у 1937 році було знищено понад 100 українських церков лише на Холмщині. Хоч це і не йде у жодне порівняння з тим, що у цей час виробляла радянська влада на підконтрольній їй території України.

У Західній Україні ще на початку 1920-х колишні офіцери УНР і ЗУНР створили УВО — Українську військову організацію на чолі з Євгеном Коновальцем. УВО почала підпільну боротьбу проти Польської держави. Згодом вона виросла в ОУН, яка й відіграла величезну роль у подіях 1940-х років. Метою боротьби ОУН було створення Незалежної України. Не залежної від Польщі, Німеччини, СРСР — від будь-кого.

Важливо зрозуміти, що борці виступали ПРОТИ когось тому, що боролися ЗА нашу незалежність.

Так само, як нині наші бійці борються за незалежність на сході України. І якщо наші попередники здобули перемогу духу, то ми тепер обов’язково підкріпимо її перемогою справи, відстоявши нашу таку дорогу Незалежність і від зовнішнього ворога, і від внутрішнього, зокрема корупції. І так доведемо і собі й усьому світу: наша Незалежність — це закономірність.

Олег ЛИСТОПАД, 
«Урядовий кур’єр»

ДОВІДКА «УК»

Володимир В’ЯТРОВИЧ. Український науковець-історик, публіцист, дослідник історії визвольного руху, громадський діяч. Кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

У 2008—2010 роках на посаді директора Архіву Служби безпеки України розсекретив архіви К¢Б, потім працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету (США). Автор семи книжок, редактор наукового збірника «Український визвольний рух» (2003—2008). Пише статті для «Української правди», «Дзеркала тижня» та порталу ТСН.ua. Викладає у Києво-Могилянській академії. З 25 березня 2014 року — директор Українського інституту національної пам’яті.