Український історик Володимир В’ятрович вже кілька місяців очолює Інститут національної пам’яті, головне завдання якого - розкриття злочинів тоталітарних режимів. У час, коли безпека країни під загрозою, а людей штучно розділяють, спекулюючи історією, важливо говорити правду і не боятися свого минулого, вважає історик.

Про роботу Інституту національної пам’яті, історичні паралелі, Волинську різню та уроки Першої та Другої світових воєн - у розмові «ВЗ» з істориком Володимиром В’ятровичем.

- Однією з найважливіших для вас подій, які відбулися після перемоги Майдану, стало очолення Інституту національної пам’яті Украї­ни. Чим займається Інститут?

- Інститут національної пам’яті в Україні створено за такою ж моделлю, як у багатьох посткомуністичних країнах Східної Європи, основним зав­данням яких було висвітлення історії формувань тоталітарних режимів. Ці установи розкривають не лише архіви комуністичних спецслужб та невідомі сторінки тоталітарного минулого, а й формують суспільну думку, аби ці злочини більше ніколи не повторилися. Інститут виконує потрійну функцію: з одного боку, відкриває архіви та проводить науково-дос­лідну роботу, з іншого - веде інформаційно-просвітницьку діяльність, а з третього - бере активну участь у формуванні державної політики.

Наразі робота українського Інституту лише набирає обертів. З 2007-го по 2010 рік Інститут працював під керівництвом Ігоря Юхновського. Тоді вдалося реалізувати великий проект щодо Голодомору. Коли на обрії з’явився новий президент України, Віктор Янукович, Інститут фактично ліквідували.

- Тоді ж його очільником призначили комуніста Валерія Солдатенка...

- Так, а в установи забрали статус органу державної влади. Інститут перестав виконувати свої прямі функції і в кращому разі займався теоретичними питаннями на кшталт, що таке «національна пам’ять», а в гіршому - ставав інструментом в руках того ж Януковича для відбілювання радянського минулого. Тодішній очільник Інституту у численних публікаціях брав під сумнів штучний характер Голодомору і не розглядав його як геноцид. Замість розкриття злочинів комуністичного режиму, в Інституті возвеличували подвиг радянських партизанів тощо. Так тривало до лютого 2014 року, поки не переміг Майдан.

- Що вдалося зробити за кілька місяців роботи в Інституті?

- Найбільш важливою роботою стало відзначення Дня Перемоги у новому форматі. У дні 8 та 9 травня ми згадували тих, хто загинув під час Другої світової війни. Символом цього заходу стали червоні маки, а гаслом - «Ніколи знову. 1939-1945». Також Інститут приєднався до відзначення 70-х роковин депортації кримських татар. До цієї дати ми започаткували проект «Наш Крим», де можна знайти добірку документів про те, як Крим намагалися зробити російським, хоча він таким ніколи не був. Ці статті можна знайти на сайті Інституту націо­нальної пам’яті та «Історичної правди». У майбутньому з цього проекту, може, вийде цікава книга.

Зараз прагнемо повернути Інституту статус органу державної влади, аби мати важелі впливу. Наступним великим проектом стане створення спеціального архіву, куди передадуть усі документи з архівів комуністичних спецслужб, як це зробили у багатьох країнах пострадянського простору.

- В інформаційній війні, яка триває не менш запек­ло, аніж справжні вій­ни, в контексті українського питання завжди спекулюють історією. З якими головними історичними міфами вам доводиться боротися як фаховому історику?

- Насамперед, ніколи не погоджусь з тим, що українців розділяє історія. Українців розділяють історичні міфи, вигадані радянською та російською пропагандою. На жаль, в деяких регіонах вони продовжують жити і впливати на суспільну думку. Найбільш живучі міфи стосуються Другої світової війни та УПА. потрібно розвіювати історичні спекуляції і давати людям можливість самим побачити, якою була Україн­ська Повстанська Армія і ким був Степан Бандера. для цього потрібно погодити відкриття архівів, що було неможливо за останні чотири роки. На щастя, зараз архів СБУ очолює мій колега, Ігор Кулик, який вже розпочав масове відкриття архівів.

 Україні необхідна масштабна інформаційно-просвітницька робота щодо всіх питань, які проводять штучний розкол у суспільстві. у 2007 році ми проводили виставку «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених». З цією виставкою об’їздили всю Україну: Київ, Полтаву, Донбас, Крим. Експозиція викликала великий інтерес. Були випадки, коли деякі люди приходили з пікетами проти виставки, вступали в дискусії, почали цікавитись і під кінець розмови змінювали свою думку. Таку роботу проводити треба - масштабно і систематично. У нас є домовленість з директором Національної телекомпанії Украї­ни Зурабом Аласанією про створення і показ тематичних передач та фільмів.

- Ви є одним з активних ініціаторів заборони діяльності КПУ. На якій стадії перебуває цей процес?

- Маємо чудову нагоду зробити те, чого не зробили 20 років тому. Це неприпустимо, що в Україні, яка настільки сильно постраждала від комуністів, жертвами яких стали мільйони людей, існує партія з такою назвою. Це те саме, якби в Німеччині існувала робітнича партія імені Адольфа Гітлера. КПУ ніколи не дистанціювалася від злочинів своїх попередників. представники цієї партії є співучасниками злочинів сучасних і беруть активну участь у терористичних діях на сході. Україна повинна заборонити КПУ, аби ця партія більше ніколи не змогла продовжити своє існування. Інститут готує низку рекомендацій для рад місцевого самоврядування щодо географічних назв, пов’язаних з діячами тоталітарного режиму.

- Найгучнішою історичною дискусією останніх років стало обговорення Волинської різні. Чи маєте якісь спільні напрацювання з Інститутом національної пам’яті в Польщі щодо цієї теми?

- Конкретних напрацювань немає, адже Інститут, яким він був, не міг бути рівноцінним партнером у діалозі з польською стороною. Ми зробили перший крок назустріч польським колегам - надіслали лист з пропозицією створити спеціальну комісію з істориків України та Польщі. Поляки відповіли згодою. з осені розпочнемо спільні дослідження, можливо, будуть гострі дискусії. Але краще нехай дискутують історики, аніж політики.

- Як оминути гострі кути у цій дискусії, аби не повертатися до взаємної ненависті між українцями та поляками?

- Уникати політизації. Коли ця тема вибухнула у 2013 році, процес обговорення був заполітизований і деякі політичні сили Польщі вирішили заробити на цьому певні електоральні дивіденди. Оскільки Польща не мала жодного українського партнера для дискусії, то відбувалося нарощування односторонньої інформаційної істерії з боку польських правих та ультраправих сил, які знайшли велику інформаційну підтримку в російських ЗМІ та проросійських політичних силах України.

Колишній народний депутат Верховної Ради України, а тепер «великий» громадянин Росії Вадим Колесніченко був одним із промоутерів цієї тематики, його навіть прийняли на спеціальному засіданні польського парламенту, а якісь організації навіть вручили йому нагороди. Цю тему використали для того, аби дискредитувати український визвольний рух. Ми готові до гарячих дискусій, бо вони наближатимуть нас до істини.

- У серпні цього року відзначають століття від початку Першої світової війни. Які вбачаєте паралелі між сучасними подіями і подіями столітньої давності?

- Найяскравіша паралель - якщо не намагатись протистоя­ти злу, то воно тільки зростатиме. Це те, що сталося під час двох світових воєн. Це ми спостерігаємо і зараз, коли Європа навіть не намагається зупинити російську агресію. Росіяни загарбали велику частину українських територій і намагаю­ться окупувати іншу. Усі розуміють, що за терористичними групами на сході стоїть Росія, однак  бачимо великий брак рішучості західних урядів у боротьбі з цим лихом. Історія двох світових воєн свідчить, що неадекватна терпимість до зла може спричинити страшні речі, і вже сучасний світ може втрапити у нові масштабні катаклізми та конфлікти. Україна, на жаль, знову може опинитися в епіцентрі цього конфлікту, як це було впродовж ХХ століття. Хоча цього разу українці мають власну державу, що є важливим чинником у протистоянні з агресором. Україна вкотре виконує свою історичну місію - захищає не лише себе, а й цілу Європу.

- Європа, яка найбільше регламентувала демократичні цінності, виявилася неспроможною їх обстоювати... 

- Це можна пояснити з кількох причин. По-перше, Росія довго готувалася до цієї агресії і систематично експортувала корупцію до Європи. Багато західних політиків є залежними від Путіна як в матеріальному, так і політичному плані. Газпром став тією системою, яка панує над всією Європою, і багато європейських лідерів не готові відмовитися від російського газу. По-друге, європейці надто довго жили в спокійній та комфортній атмосфері демократичних країн, і багато з них забули авторитарне минуле Європи. Сучасні європейці схожі на рибу, яка плаває у воді і навіть не підозрює, що вода існує. Однак, як тільки води не стане, вони зрозуміють її цінність.

Довідка «ВЗ»

Володимир В’ятрович - український науковець-історик та публіцист. Народився 1977 року у Львові. Відомий дослідник історії визвольного руху, громадський діяч, член наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». З 2008-го по 2010 р. очолював Архів Служби безпеки України. У 2010-2011 роках працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. У березні 2014 року Володимира В’ятровича призначили директором Українського інституту національної пам’яті.

Джерело: Високий Замок