Інтерв'ю журналу "Військо України"

– Чи можна було не перейменовувати вулиці? Невже в нашої держави немає більш нагальних проблем, які потребують вирішення?

– Цього вимагає Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їх символіки». Обидва ці режими знищили в Україні мільйони людей. Цей закон стверджує: будь-які тоталітарні практики неприйнятні для Української держави.

Україна ніколи не збудує заможного та спокійного майбутнього без подолання спадщини тоталітарного минулого. Бо тоталітаризм і добробут – несумісні. Тож перейменування назв вулиць, пов’язаних із комуністичним режимом, – обов’язкова умова того, щоб у нашій державі відбулися позитивні суспільні перетворення. Схожий шлях декомунізації пройшла більшість посткомуністичних країн Центральної і Східної Європи. І – у порівнянні з Україною – вони досягли неабияких успіхів у всіх сферах життя!

«Залишити усе як є» з комуністичними назвами було б непослідовно: бо, з одного боку, засуджуємо нелюдські режими, а з другого – уславлюємо символи чи імена  провідних діячів злочинного комуністичного минулого в назвах населених пунктів, вулиць, парків, досі зберігаємо його пам’ятні знаки та пам’ятники. Такі символи тоталітарних режимів, а також елементи їхньої пропаганди мають бути усунені з громадського простору. І це тільки незначна частина роботи із подолання тоталітарного минулого. Україна потребує потужної модернізації. А модернізацію неможливо здійснити на тоталітарних цінностях.

– Інколи можна почути,  що під час  перейменування думка пересічних громадян не враховується…

–  Нагадаю, що станом на 23 листопада 2015 року з 29 733 населених пунктів України  перейменуванню підлягали 988:  31 місто, 110 селищ, 59 селищ міського типу і 788 сіл. Згідно з чинним законодавством, всі місцеві органи влади протягом 3-х місяців мали подати до Верховної Ради України пропозиції щодо нових назв. У разі невиконання цієї вимоги парламент має право перейменувати населені пункти за пропозиціями Українського інституту національної пам’яті. На початку лютого ВР ухвалила постанову, якою змінила назви 175 міст і сіл. А 17 березня парламентарії проголосували за перейменування ще 152. Найбільше їх виявилось у Дніпропетровській, Сумській, Харківській областях.

Щодо перейменувань вулиць, площ, скверів. Їхнім ініціатором  може бути будь-який громадянин, трудовий колектив чи державний орган. Свої пропозиції вони подають сільському чи міському голові, який має на розгляд 45 діб. Потім питання виноситься на громадське обговорення, після чого всі «за» і «проти» підсумовуються, а проект відповідного рішення  виноситься на розгляд місцевої ради. Саме вона і ухвалює остаточне рішення, яке набирає чинності з дня оприлюднення. Якщо ж ця норма закону не виконана, то право на перейменування вулиці чи провулка отримує голова обласної держ-адміністрації.

– Чи всі назви, що з’явилися в радянські часи, мають бути змінені?

– Ні. Наприклад, у Слов’янську з 680 вулиць під дію закону підпадають майже 130, тобто близько 19 відсотків. У Вінниці з 840 вулиць треба змінити назви близько 140. У Харкові з 2700 назв вулиць, провулків, проспектів і майданів під дію декомунізаційного законодавства підпадають приблизно 285.

Перейменуванню підлягають лише ті, що безпосередньо пов’язані з комуністичним минулим, містять назви його органів влади й імена діячів, уславлюють події і пам’ятні дати, пов’язані з тоталітарним минулим.

Виняток становлять назви на честь осіб, чия діяльність  за радянських часів була пов’язана з розвитком української науки та культури, таких, як: Олесь Гончар, Павло Тичина, Сергій Корольов тощо. Їх не змінюватимуть.

– Ваше ставлення до перейменування наших вулиць на честь загиблих українських вояків, які сьогодні відстоюють незалежність України на її Сході?

– Дуже позитивне. Люди, які гинуть за свою землю і свій народ, достойні цього.

– Як ви вважаєте, нинішню війну, яку веде проти нас Росія, можна назвати Вітчизняною війною українського народу?

– Я вважаю що це війна за відновлення незалежності та соборності України. По суті вона є продовженням визвольної боротьби українців, яку вони вели протягом попередніх століть.

– Яка ситуація з пам’ятниками Леніну та іншим комуністичним діячам, за кількістю яких Україна посідала на теренах СРСР  «почесне» 2-ге місце, поступаючись лише Росії?

– На сьогодні з близько 5-ти тисяч залишилося кілька сотень пам’ятників Леніну. Нещодавно в Запоріжжі було демонтовано один із найбільших. Таким чином нині вже немає жодного обласного центру під контролем української влади з пам’ятником Леніну. До 21 травня цього року ми маємо позбутися всіх пам’ятників тоталітарної доби.

– Незважаючи на те, що радянська влада винна у загибелі мільйонів наших дідів і батьків, чимало їхніх нащадків не бажають розпрощатися з символами, які її уособлюють. Що рухає вчинками людей, які протестують проти перейменувань своїх міст, вулиць?

– Серед тих протестувальників, яких ми бачимо в телесюжетах, є проплачені певними політичними силами особи, які власну думку видають за думку тисяч людей. Але є серед них чимало й тих, кому і чверті століття не вистачило, щоб зрозуміти злочинну  суть комуністичного режиму, його вождів. Незважаючи на страшну правду, яка стала нам доступна останнім часом, вони вперто стоять на своєму, мовляв, вік прожили на вулиці Леніна – на ній і помремо.

– Сьогодні Україна переживає найдраматичніші часи у своїй новітній історії: Крим росіяни анексували, а значну частину території Донеччини і Луганщини окупували. Зважаючи на ці обставини, чи не може  її  спіткати доля УНР?

–  Ні, переважна більшість наших громадян вже не мислять свого життя поза межами незалежної України, мільйони українців нізащо і ніколи не погодяться зі статусом «молодших братів». Так звана гібридна війна Росії проти України укотре це показала. Путін не сподівався, що українці так самовіддано захищатимуть свою державу. Про жалюгідний стан армії, спецслужб йому доповіла ФСБ, але й вона не змогла «вирахувати» сили людського духу, патріотизму пересічних громадян, їхньої готовності жертвувати власними життями заради рідної землі. Ми бачимо, що навіть представники інших національностей, які проживають у нас, ідуть до війська, щоб зі зброєю в руках захистити землю, яка стала їм рідною. І це при тому, що майже чверть століття у нас була відсутня як така військово-патріотична робота серед населення, особливо молоді!

– Незважаючи на деякі проблеми, Україна все ж є, не враховуючи країни Прибалтики, найбільш демократичною державою на теренах колишнього «єдиного і непорушного». Чи пройшли ми точку неповернення в минуле?

– Паростки свободи, державного мислення в більшості наших співвітчизників вже не знищити. У цьому всі ми переконалися за  часів правління Януковича. Адже тоді  було чимало намагань згорнути зусилля працівників архівів, істориків, спрямованих на пошуки правди про наше минуле.

Тож проти тих, хто і далі намагався доносити до суспільства страшну правду, розгорнули неоголошену війну. Пам’ятаєте  інцидент, що 2010 року стався на київському залізничному вокзалі з директором Львівського  музею «Тюрма на Лонцького» Русланом Забілим? Його звинуватили у «спробі розголосити інформацію, що містить державну таємницю». При цьому в Руслана конфіскували комп’ютер та накопичувачі з копіями документів 1940-1950 років, які не містили ніякої державної таємниці! Головною метою оперативників, точніше, тих, хто віддав їм цей наказ,  було не стільки затримати Руслана, скільки на його прикладі залякати інших істориків. Та організатори акції  забули, що на календарі був не 1937-й і навіть не 1972 рік, а 2010-й: на захист Забілого виступила не лише українська громадськість, а й закордонна. Тож довелося його відпустити, правда, вилучені  копії документів «забули» повернути. Найяскравішим свідченням волелюбності українців, їхнього прагнення жити в незалежній державі і увійти до європейської родини є події на Майдані, які почалися наприкінці 2013 року, перерісши у Революцію гідності. Громадяни якої ще країни, що постала на руїнах СРСР, здатні на щось подібне?..

–  Чи є щось спільне між комуністичними символами і прагненням Російської Федерації відродити імперію?

– Звичайно. Намагаючись повернутись до кордонів, які існували на кінець 1991 року, тобто радянських, Росія маніпулює свідомістю мільйонів людей. При цьому використовує міфи, створені комуністичним режимом, на яких він і виховував мільйони своїх підданих – цілі покоління.

Чинників, які призвели до нинішньої ситуації на Донбасі, багато. Головний – втручання Росії у наші внутрішні справи.  Але коли б левова частка населення Донеччини й Луганщини не перебувала в полоні цих міфів, то, повірте, цієї ситуації, могло б і не бути.

Адже російському телебаченню, яке сьогодні є чи не головною зброєю Путіна в побудові так званого «руського миру», було б набагато складніше зомбувати людей, які знають історію, своє минуле.

Візьмемо такий приклад. Тривалий час  нас переконували, що вояки Української повстанської армії – «злочинці, які вбивали ні в чому не винних людей, прислужуючи німецьким фашистам». Але після того, як СРСР пішов у небуття, ми дізналися, що й вони воювали з нацистами. Коли ж ті були вигнані з України, свою зброю повернули проти інших окупантів – радянських. Про необхідність визнати їх такими, що воювали за Україну, у суспільстві говорили давно. Але вищому керівництву країни до недавнього часу бракувало політичної волі: не заперечуючи цього факту, воно все ж і не квапилося з його офіційним визнанням.

–  Як ви особисто ставитися до ідеї спорудити національний  меморіал на честь усіх українців, які боролися за кращу долю України…

– І як людина, і як громадянин цієї країни, і як керівник Українського інституту національної пам’яті дуже позитивно. Ми вже працюємо над втіленням цієї ідеї. Вона полягає у спорудженні національного пантеону борцям за незалежну Українську державу, де б покоїлися останки  Михайла Грушевського, Володимира Вин-ниченка, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича та інших видатних особистостей.

– Незабаром Україна відзначатиме 71-шу річницю  перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Як вплине на святкування  цієї дати прийняття минулого року пакета декомунізаційних законів?

«Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» – один із них. Ніякого негативного впливу він не чинить. Адже, як і раніше, Українська держава вшановує тих, хто воював з німецьким фашизмом. Зокрема, місця поховання загиблих, пам’ятники і меморіали, споруджені на їхню честь, перебувають під її охороною. До них покладають вінки і квіти, зокрема й перші особи України, які зустрічаються і з ветеранами. 8 травня ми відзначатимемо День пам’яті і примирення. Головне, що ми повинні пам’ятати про цю війну — це подія, яка ніколи не повинна повторитися.

– Чи можуть старі солдати, яких з кожним днем стає дедалі менше, використовувати символи СРСР, зокрема, ордени і медалі, отримані за участь у боях?

– Чинне законодавство не забороняє цього. А ось використовувати під час офіційних заходів радянську символіку забороняється.  Тепер українців об’єднує синьо-жовтий український прапор, незалежно від того  з ким і проти кого воювали їхні діди у роки Другої світової війни.

Інтерв’ю провів Сергій Зятьєв