"Я зробив усе, що зміг, хто може, нехай зробить краще" — такою фразою закінчували свою звітну промову римські консули, передаючи повноваження наступникові після року служби. Хоча наразі не збираюся ставати "паперєдніком", скористаюся нею, щоб підсумувати рік роботи на посаді керівника Українського інституту національної пам'яті.

 

Можна сперечатися, чи рік — достатній період для серйозних змін навіть в окремій галузі суспільного життя. Але впевнений: його точно достатньо, щоб почати реформи. Більше того, саме перший рік, сповнений особливої енергії неофіта-керівника, який не завжди розуміє, що робить неможливі речі, дає унікальну нагоду закласти незворотні зміни.

 

Якщо говорити не про абстрактний рік, а про конкретний відтинок часу з березня 2014 р., отримаємо додаткові сприятливі чинники. І, як не дивно, вони звучать майже так само, як причини, котрими політики часто обґрунтовують відсутність реформ, — це революція і війна. Перша проявила готовність суспільства змінюватися, настільки потужну, що люди захищали Майдан як інструмент змін навіть ціною свого життя. Друга поставила всю країну перед простим вибором — змінитися або зникнути.

 

26 березня 2014 р., після представлення мене як нового керівника колективу, стислої презентаційної промови та відповідей на запитання присутніх, врешті залишився сам у просторому кабінеті керівника Інституту. В душі боролися різні, навіть протилежні, почуття — тріумфу і страху. З одного боку, отримав те, чого давно прагнув, — створити Інститут пропонував із часів Помаранчевої революції, потім намагався врятувати установу від спроб ліквідувати в період режиму Януковича, протистояв його профанації під керівництвом директора-комуніста. З іншого — чудово розумів тягар відповідальності, яку взяв на себе.

 

Перемога інколи є більшим викликом, аніж поразка. Програш переживати важко: тебе спиняють на зльоті, нереалізований потенціал здається безмежним, стільки всього можна було б зробити, якби не... Важливо не зламатися, зберегти гідність, сили для наступної спроби. Але перемога може бути ще жорсткішою. Вона позбавляє можливості заховатися за умовним способом "ось якби, я б тоді", чітко визначає межі твого потенціалу. Проявити себе на повну силу — вже не просто примарний шанс, це вимога, яка має бути реалізована тут і тепер.

 

Але мета цієї публікації — ознайомити читача не з філософськими рефлексіями, а з конкретними прикладами зробленого, щоб дати можливість оцінити, наскільки мені вдалося скористатися отриманим шансом. Говоритиму про зміни у двох однаково важливих площинах — форми та змісту. Найкраще їх помітити, коли спробувати порівняти те, що було, з тим, що отримали за рік.

 

Тож почнемо. Статус Українського інституту національної пам'яті.

 

Було: науково-дослідна установа, що перебуває в управлінні Кабінету міністрів України.

 

Стало: центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом міністрів України.

 

Що це означає, помітно з цілей.

 

Було: наукове та аналітичне забезпечення формування державної політики з питань національної пам'яті.

 

Стало: реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу.

 

Попередній Інститут мав лише здійснювати науковий супровід державної політики національної пам'яті, теперішній став головним інструментом її формування та втілення. У часи Януковича такого інструмента не існувало: він був непотрібний, адже не було державної політики національної пам'яті. В Україні реалізовувалася російська політика пам'яті, спрямована на реабілітацію радянського минулого. Тож УІНП перетворили на синекуру, яка, у кращому разі, дублювала функції академічних дослідницьких інститутів (історії, археографії та ін.).

 

Це чудово демонструє структура зразка 2011 р. Для розуміння суті змін порівняємо її з новою.

 

Було:

1. Відділ дослідження теоретичних і прикладних проблем національної пам'яті.

2. Відділ дослідження впливів державотворчих та цивілізаційних процесів на формування національної пам'яті.

3. Відділ дослідження міжнародних, етнонаціональних та регіональних чинників національної пам'яті.

4. Відділ дослідження впливу на національну пам'ять соціальних і духовно-культурних чинників.

5. Відділ дослідження історичних трагедій народів України.

 

Стало:

1.​ Управління наукового забезпечення політики національної пам'яті:

— Науковий відділ;

— Відділ аналізу регіональних особливостей та політики щодо національних меншин.

2.​ Управління інституційного забезпечення політики національної пам'яті:

— Відділ обліку та збереження місць пам'яті;

Відділ музейної справи;

— Сектор архівних фондів.

3.​ Управління популяризаційно-просвітницької роботи:

— Відділ популяризації;

Відділ організації пам'ятних заходів;

— Сектор методичної роботи.

4. Відділ правового забезпечення та законотворчої роботи.

 

Очевидно, для виконання нових завдань, відбитих у структурі, Інститут потребує значно більшої команди. Проте, зважаючи на соціально-економічні проблеми країни, його штатної чисельності наразі не збільшували, — 70 осіб.

 

Натомість сталися важливі зміни у фінансуванні Інституту. Бюджет його утримання залишався майже на тому ж рівні, що й раніше:

 

Було: 5 543 000 грн

Стало: 5 496 000 грн

 

Але вперше за п'ять років Інститут отримав серйозне фінансування, спрямоване не лише на його існування (зарплатня та комунальні витрати), а й на діяльність.

 

Було: 0 грн

Стало: 5 000 000 грн

 

Різниця у форматі та завданнях Інституту позначилася на стосунках із закордонними партнерами.

 

Торік УІНП налагодив співпрацю з польським Інститутом національної пам'яті, чеським Інститутом досліджень тоталітаризму, Французьким інститутом, Латвійським посольством в Україні, Фондом Конрада Аденауера, Міжнародним фондом "Відродження". У листопаді 2014 р. став членом Європейської платформи пам'яті та сумління, що об'єднує 47 урядових, академічних і музейних установ із 18 країн.

 

Для порівняння: Валерій Солдатенко у своєму звіті з 2011 р. демонстрував зовсім інший вектор зовнішньополітичної співпраці: "Наукові орієнтації й кроки керівництва УІНП знаходять розуміння і підтримку провідних наукових історичних кіл Росії, зосереджених, зокрема, в Інституті російської історії, Інституті загальної історії, Інституті Європи та Інституті слов'янознавства Російської академії наук, Московському державному університеті ім. М.Ломоносова".

 

Спроба подивитися на зміст роботи у режимі "було-стало" нереальна, адже це порівняння кілометра з кілограмом.

 

Раніше Інститут зосереджувався виключно на науковій роботі, тож результатом стали видання (на зразок таких: "Національна та історична пам'ять: словник ключових термінів", "Національна та історична пам'ять. Політика пам'яті у культурному просторі") та конференції (наприклад: "Національна пам'ять: соціокультурний та духовний виміри", 25 жовтня 2012 р.; "Держава та суспільство: партнерські відносини в умовах глобальних викликів", 2 листопада 2012 року.). Тут не місце для розширеного аналізу їх змісту, натомість лише зазначу, що наклади видань становили сотню примірників. Конференції в основному проходили безпосередньо в кабінеті директора і налічували зо два-три десятки учасників...

 

Директор не забував, що опинився в цьому кабінеті завдяки підтримці комуністичної партії, тому, цілком у радянському стилі, інколи проводилися заходи, присвячені діяльності червоних партизанів. 

 

Головною метою роботи нового Інституту стала побудова суспільного імунітету проти порушень прав людини, протистояння спробам повернути тоталітарні практики та інформаційним атакам зовнішнього агресора, який хоче зробити нас заручниками спотвореного пропагандою минулого.

 

Головними напрямками — подолання тоталітарного минулого (десовєтизація), відкриття та популяризація української історії, фіксація в національній пам'яті новітніх подій — Майдану і війни з Росією.

 

Установи з аналогічними УІНП функціями, а часто й назвами, створювалися в країнах Східної Європи майже відразу після падіння комунізму. Україна дуже спізнилася з цим, але має нині можливість врахувати їхній досвід. Тому впродовж року проводилися заходи (конференції, круглі столи) із залученням експертів із Польщі, Чехії, Німеччини, Литви, Латвії. Працівники української установи відвідали польський Інститут національної пам'яті та чеський Інститут досліджень тоталітарного режиму.

 

Наймасштабнішим заходом у контексті аналізу досвіду посткомуністичної трансформації стала міжнародна конференція "Як викинути Леніна з голів українців", проведена із Французьким інститутом та Європейським форумом для України. Участь у ній узяли експерти з Франції, Чехії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Росії.

 

Такі зустрічі дали можливість напрацювати конкретні механізми подолання тоталітарного минулого. У практичній площині закордонний досвід використано, зокрема, у процесах перейменування вулиць, пов'язаних із комуністичними минулим, які ініціював УІНП. З минулого року міста України стали поступово позбуватися слідів тоталітаризму на своїх мапах. У Києві, де працівник Інституту є членом спеціально створеної комісії, вже перейменовано 13 вулиць і підготовлено матеріали для зміни назв ще 15. Аби пришвидшити ці зміни, а також позбутися численних пам'ятників діячам радянського режиму, Інститут підготував спеціальний закон, який, сподіваюся, незабаром буде підтриманий парламентом.

 

Важливий елемент формування нової політики національної пам'яті — робота над календарем історичних дат. Наші працівники, спільно з народними депутатами, членами комітету з питань культури та духовності, опрацювали календар пам'ятних дат, які відзначатимуться 2015 р. на державному рівні. У лютому нинішнього року його схвалено Верховною Радою.

 

З ініціативи Інституту, Указом президента торік встановлено нове свято — День захисника України, який відзначатиметься 14 жовтня — на свято Покрови, пов'язане з історією Русі, козацтва та УПА. У березні спеціальним законом його затверджено як державне. Україна нарешті відмовилася від радянського Дня захисника Вітчизни 23 лютого.

 

З участю Інституту розроблено Укази президента щодо відзначення нинішнього року 1000-річчя від дня смерті князя Володимира та наступного — 150-річчя Михайла Грушевського. Напередодні важливих історичних дат Інститут надає органам влади, місцевого самоврядування та ЗМІ методичні матеріали (між собою називаємо їх "нагадайками"), які містять стислу історичну довіку про подію, перелік найважливіших науково-популярних публікацій та фільмів, список науковців, котрі є спеціалістами з теми. Для вироблення спільного бачення державних свят, днів пам'яті та відзначення важливих для країни ювілеїв готуємо спеціальний закон.

 

Важливим елементом десовєтизації стало торішнє відзначення Дня перемоги. Торік Україна вперше згадувала полеглих у Другій світовій одночасно з Європою. Вшанування відбувалося впродовж двох днів — 8 і 9 травня. Першого дня проведено акцію "Перша хвилина миру", приурочену річниці капітуляції нацистської Німеччини. Започатковано перехід від радянських до європейських традицій відзначення цієї події: від Дня Перемоги — до Дня пам'яті та примирення.

 

Ще однією новизною стало використання під час урочистостей нової символіки — червоного маку (символу і європейського, і українського) замість радянсько-російської "георгіївської стрічки". З цього року 8 травня стало офіційним Днем пам'яті та примирення.

 

Для того, аби остаточно позбутися радянського впливу на ці свята, підготовлено проект закону "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років", який нарешті замінить чинний закон "Про увічнення перемоги у Великій вітчизняній війні 1941–1945 років", який прийняли у 2001 р., цілком повторивши російський закон 1996 р.

 

Крім відмови від сталінського визначення "Велика вітчизна війна", Інститут обґрунтував необхідність заміни терміну "визволення від нацистських загарбників" на "вигнання нацистських окупантів", адже використання першого з них мало на меті приховати, що після 1944 р. Україна і далі перебувала в неволі, під владою іншого тоталітарного режиму — комуністичного.

 

Наступне важливе завдання аналогічних УІНП інститутів у Європі — популяризація історії своєї країни. В нашій державі її необхідність посилюється тим, що більш як половина наших громадян — це люди, котрі отримували освіту в радянські часи, а отже ніколи не вивчали історії України. Публічна освіта охоплює публікацію та поширення науково-популярних історичних статей і книжок, проведення виставок, презентацій, інших заходів для громадськості та медіа.

 

Серед найважливіших проектів, започаткованих торік, варто згадати "Наш Крим" — серію публікацій про спроби сусідньої держави перетворити Крим на російський регіон. Статті з історії півострова з кінця XVIII до кінця XX ст. публікуються паралельно на сайті Інституту і на сторінці популярного порталу "Історична правда".

 

Торік у листопаді в Києві до чергових роковин Голодомору презентовано нову фотодокументальну виставку "Спротив геноциду", яка розповідає про масові селянські повстання напередодні 1932 р. Днями її відкрили у визволеному від терористів Слов'янську Донецької області. Саме з цього міста стартує всеукраїнський тур.

 

Цьогорічна інформаційна кампанія з нагоди 70-річчя закінчення Другої світової війни розпочалася в січні з відкриття у Музеї Великої вітчизняної війни експозиції "Авшвіц: український вимір". Світлини, документи, свідчення розповідають про українців — в'язнів та визволителів найжахливішого з нацистських концтаборів.

 

Започатковано два постійні формати — кінолекторій (перегляд історичного документального фільму та обговорення його з авторами й істориками) і майданчик для актуальних дискусій на історичні теми "(Не)засвоєні уроки минулого". Заходи відбуваються раз на місяць і присвячені датам, відзначеним в історичному календарі. Місця зустрічей — різноманітні: університети, музеї. 

 

Втім, головна мета цього напряму роботи Інституту — зробити все, аби кожен мав доступ до фактів, на базі яких робитиме власні висновки, не нав'язані ніким, особливо державою. Згідно з рекомендаціями Ради Європи, відкриття архівів є "необхідною умовою запобігання поверненню до ідеологій, які призвели до масових порушень прав людини у ХХ ст.".

 

Спільно з Центром досліджень визвольного руху Інститут завершив розробку законопроекту "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років". Інститут має прийняти документи комуністичних спецслужб, що досі зберігаються в силових та правоохоронних органах сучасної української держави — СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки.

 

Так колись таємні архіви стануть джерельною базою для вивчення минулого і розвінчування міфів радянської доби.

 

Запускаючи цю роботу, ми мали можливість скористатися досвідом інститутів, які близько 20 років активно діють у країнах Європи. Натомість в останньому напрямі — фіксація в національній пам'яті подій Революції Гідності та війни на Сході, ми вже не могли скористатися їхніми напрацюваннями, оскільки вийшли за рамки звичної компетенції такого роду установ. Але вважаємо таку роботу надзвичайно важливою, і не лише тому, що вже тепер усім зрозуміла історична значущість цих подій. Ми впевнені, що саме на новітніх прикладах героїзму, небаченої досі консолідації суспільства задля захисту своєї держави виховуватимуться майбутні покоління патріотів, відповідальних громадян своєї країни.

 

Тож у рамках започаткованого проекту "Усна історія Майдану" ми записали вже понад 300 інтерв'ю учасників Революції Гідності. Всі вони зберігатимуться у спеціальному архіві. Наприкінці року частину зібраних спогадів буде видано спільно з польською дослідницькою організацією "Карта". У перспективі плануємо використати їх в експозиції Музею Майдану/Музею Свободи, над започаткуванням якого теж почали працювати торік, зокрема Інститут став співорганізатором виставки "Творчість свободи (р)еволюційна культура Майдану" у Музеї Івана Гончара.

 

Ми розуміємо, що збір спогадів нинішніх вояків зможемо повністю розгорнути лише після завершення бойових дій, але й цей проект стартував і наповнюється унікальними для істориків матеріалами. Для увічнення пам'яті загиблих солдатів Інститут розробив спеціальні рекомендації органам влади та місцевого самоврядування. Їх реалізацією стало відкриття пам'ятних таблиць, зокрема на приміщеннях шкіл, у яких навчалися герої (на кінець 2014 р. відкрито 124 меморіальні таблиці), перейменування вулиць на честь полеглих. В обласних центрах на цвинтарях створюються спеціальні сектори військових поховань. Започатковано конкурс типового надгробка на могилі солдата, який мав би встановлюватися за кошти держави.

 

Діючи за правилом "тільки там, де пам'ятають загиблих, є ті, хто захищає живих", ми дбаємо про вшанування людей, які зброєю, словом і справою відстоювали свободу українців у ХХ ст. Розроблений нами законопроект "Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті", поданий на розгляд уряду і, сподіваюся, найближчим часом буде внесений до парламенту. Тим часом працюємо над оновленням закону про реабілітацію жертв політичних репресій, адже дотримання прав людини без відновлення справедливості щодо жертв злочинів неможливе.

 

Щопонеділкові наради

 

Отож змін в Інституті важко не помітити, — він став інший за формою (статусом, структурою) та змістом (напрямами роботи). Це відбулося завдяки людям, які в ньому працюють, які є джерелом змін. 

 

Хоча нам дуже важко, — під час реорганізації структури звільнилася більшість працівників попередньої установи, які звикли працювати у форматі академічного закладу. 

 

З вересня минулого року замість 70 співробітників в Інституті працювало 12! Відтоді по лютий, доки бюрократія не формалізувала УІНП як орган державної влади, я не отримував зарплатні. Із січня її не отримувала решта співробітників. Проте всі працювали так, щоб ніхто не помітив цих тяжких процесів внутрішніх змін. Бо хотіли й хочемо змін у країні.

 

Певен, що потенціал наших громадян точно не гірший, ніж у "варягів", яких запрошують на державному службу. І є одна незаперечна перевага — віра в себе та свою батьківщину. Ми творимо дім для себе та наступних поколінь.

 

Український інститут національної пам'яті дуже змінився за цей рік. Так само, як дуже змінилася і вся держава. Важко сказати, наскільки прагнення переосмислити минуле, позбутися тягаря тоталітаризму (найвиразнішим символом якого є невпинний "ленінопад") спровоковані роботою Інституту, а наскільки, навпаки, — успіхи Інституту завдячують цьому загальному прагненню змін. Мені здається, що найкращим описом синергії одного і другого буде приклад вітрильника.

 

Суспільний настрій — це вітер змін. Інститут ж напинає вітрило, щоб вивести країну з минулого у майбутнє.

 

Володимир В'ятрович,

Голова Українського інституту національної пам'яті