Публікуємо спогади очевидців польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни, які записала Лариса Остапчук, краєзнавець, директор Рудко-Козинської загальноосвітньої школи І–ІІ ступеня (Рожищенський район Волинської області).

Далі - текст Лариси Остапчук.

Трагедія села Рудка-Козинська Рожищенського району на Волині сталася 9 липня 1943 року. Поляки на 24 підводах приїхали із села Козин разом із підрозділами угорців. Першими від їх рук загинули молоді (їм було по 16-18 років) хлопці і дівчата, які згрібали сіно. Серед них був поляк, його відпустили. Решті ж усім наказали лягти на землю лицем униз і постріляли розривними кулями в потилицю. Загинули Василь Соломонюк і його сестра Меланія, Андрій Стащук, Микола Яцюк, Надія Жовнірук. На сінокосі убили п’ятьох руденських хлопців і дівчат, які тільки починали жити.

Потім пляки  стали палити село. «Як свічки горіли хати на вулиці Вітряковій», – пригадувала Ніна Самчук. Поляки під'їхали до їхньої хати, забрали худобу, свиней. Батька заставили все це гнати у с. Переспа. Догнавши худобу до переїзду в селі Козин, він побачив, що поляки заметушились, цим скористався і втік. А от його односельцю Максиму Яцюку не вдалося втекти, його убили…

З димом пішла вся вулиця Вітрякова, за нею Густа – всього 60 дворів. На Густій вціліла лише одна хата.

Сім'я мого прадіда Дем'яна Корніюка також пережила цю трагедію. У сім'ї було семеро дітей. Найменшій Любі – п'ять місяців. Того страшного дня дід Дем'ян разом із своєю старшою донькою Марією пололи картоплю. Вони побачили палаючі будинки і почули постріли. Господар кинувся додому рятувати сім'ю, а старша донька разом із сусідською дівчинкою кинулись тікати в напрямку Переспи. Дем'ян Петрович, прибігши додому, відвів жінку з меншими дітьми в жито, повиносив подушки, перини, вигнав з хліва худобу, і тільки сам встиг сховатись у високій траві, як на подвір'ї вже були чужинці. Чоловік знепритомнів, а коли прийшов до тями, то замість будинку побачив тільки згарище. Ночувала вся сім'я в копиці сіна рятуючись від дощу.

У цей день було вбито дружину Трохима Бутримця – Марію. Сиротами залишилося троє хлопців: п'ятирічний Василь, чотирирічний Леонід, десятирічний Володимир.

Навпроти церкви жила сім'я Заньків, поляки вбили господиню. Загинув від рук  поляка, сусіда і кума Марко Михалевський, що жив на вулиці Густій.

Федір Фенюк збирав молоко, переганяв через сепаратор і возив сметану полякові у м. Рожище. У той день уже мав бути в місті, та чогось усе відтягував. Як тільки мав виїжджати, ідуть поляки. Забрали його спочатку до хати Полякова. «Маруся маленька – в мами на руках, я біля неї, – згадує цей день Іван Федорович Фенюк. - Прийшли туди через поле. Коли  приїхав головний поляків із Вітрякової вулиці, то на підводі ззаду лежала свиня. Він щось поговорив і відпустив батька. Але його повели на Густу колонію, де вже горіло все. Коні до копиці поставили, а ми з мамою в жито побігли. Поляки прийшли коні забрати і давай по нас стріляти... Мені сорочку прострелили. Довго сиділи в житі, доки хтось погукав і сказав, що батька забили. Йому в потилицю вистрілили на Михайлівці у Зіньківському подвір’ї».

«Згоріла і наша хата, – розповідала Ольга Стащук. – Батько був сільським головою. Того дня його покликали в Рожище. А коли повернувся, уже не застав ні хати., ні сім'ї. Ціле літо жили то в лісі, то в полі. І взагалі, після цього страшного дня люди майже всі залишили село, втікали хто куди. Тільки під осінь почали сходитись на свої подвір'я і будувати землянки».

Всього загинуло 13 мешканців села (за різними джерелами загинуло від 11 до 17 осіб, - Ред.)

Після цих страшних подій польські мешканці села виїхали. Відтоді ніхто з них у село так і не повернувся. Хто за гітлерівської окупації, хто пізніше подались до Польщі. З поляків у селі залишилась тільки сім'я Шкрабанів. Під час відступу нацистів, коли село переходило з рук в руки, Ян Шкрабан та його син Юзеф були вбиті.

Вшанування пам’яті жертв польсько-українського конфлікту під час Другої світової війни, 6 липня, с. Рудка-Козинська Рожищенського району 

Події липня 1943 року є найтрагічнішими сторінками в історії відносин українського і польського народів. Адже в кривавій круговерті спалювали як українські так і польські села, лилась кров як польських так і українських селян, марно благали про пощаду як польські, так і українські діти. Не можна виправдати насильства щодо мирного населення. Кожен із нас повинен зрозуміти і пошанувати той взаємний біль, який було нанесено обом народам тодішніми подіями. Сьогодні нам болісно сприймати правду про ті роки. Нам потрібно схилити голову перед пам'яттю вбитих і замордованих. Це має бути нам уроком, якого не потрібно повторювати, а лише пам'ятати, щоб не наробити нових помилок як з одного, так і другого боку.