У родовому містечку гетьмана Івана Виговського — Руді, що на Львівщині, є чудовий музей славетному полководцеві. Гетьман знаменитий зокрема тим, що 1659 року здобув блискучу перемогу під Конотопом над 100-тисячною російською армією. Життя Виговського — бурхливий потік злетів та падінь, перемог та поразок, мудрих рішень та грубезних помилок. Яскрава, непересічна, знакова в історії України постать варта, попри свою суперечливість, і музею, і квітів на могилі.

Але якщо музей ви так само, як і я свого часу, можете за бажання відвідати, то покласти квіти — не вийде. Ні співробітники цього закладу, ні будь-хто інший не скажуть вам, де могила полководця. Бо місце його поховання досі не знайдено.

Більше – у матеріалі Олега Листопада "Як увіковічнити пам’ять" для "Урядового кур'єра".

Наріжні камені історії

Прийти до могили героя, видатного державотворця, геніального мислителя або митця — найкращий спосіб переконатися в реальності його існування, у наявності матеріальних основ не лише історичних трактатів, а й міфів, переказів, оповідок, легенд та билин про ті часи та тих достойників. Могильні плити — це своєрідні наріжні камені будівлі під назвою історія нації, непохитний фундамент національної гідності та гордості.

Але часто-густо прийти не виходить. У кращому разі тому, що доведеться їхати аж за кордон: щоб покласти квіти до могили Степана Бандери — до Німеччини, гетьмана Петра Дорошенка — до села Ярполчого, що в Підмосков’ї. У гіршому — бо могили знищено, а останки зникли. Спалено ворогами тіло Романа Шухевича, знищена могила Івана Мазепи у Галаці (Румунія), досі шукають прах короля Данила Галицького у Холмі (Польща).

Закон є, Меморіалу — немає

У січні 2015-го Верховна Рада ухвалила постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України». Документом передбачено «створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)». У серпні того самого року відповідним президентським указом («Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв») на Кабмін покладено обов’язок розробити і затвердити конкретні заходи зі створення меморіалу. А в жовтні 2015 року розпорядженням Президента України №770 затверджено склад відповідного Організаційного комітету, який мав очолили Прем’єр-міністр та глава Адміністрації Президента України. У його складі зокрема заступники та радники міністрів різних міністерств, науковці, народні депутати, громадські активісти. Але жодного разу Оргкомітет так і не зібрався.

Торік Український інститут національної пам’яті розпочав системну роботу з обліку могил видатних українців, а у вересні провів на Львівському форумі видавців тематичну дискусію. Але цього замало. Недавній випадок із мало не втраченими останками Олександра Олеся ще раз підтвердив, що збереження пам’яті про визначних українців й донині переважно справа ентузіастів. А мала б стати справою держави та всього суспільства.

Щоб не було пізно

За інформацією співробітника Інституту національної пам’яті Павла Подобеда, тільки могил представників військово-політичної еміграції, яких покинути Батьківщину змусила російсько-більшовицька диктатура, налічується близько 250 тисяч. Тоді як одні могили ентузіасти знаходять, інші безповоротно втрачаються. Часто з банальної причини несплати за оренду місця поховання.

Так, у німецькому Дорнштадті Оксана Юркова з «Історичного фронту» віднайшла нещодавно могилу видатного археолога та історика Наталі Полонської-Василенко. Двотомник Полонської «Історія України» перевидано вже в незалежній Україні аж чотири рази. Науковці часто посилаються на численні праці Н. Полонської-Василенко з історії Української академії наук, Запорозької Січі, заселення Південної України.

На тому самому Ольшанському цвинтарі в Чехії, де покоївся прах Олеся, була, але вже втрачена, могила вояка армії УНР і поета Юрія Дарагана. Також у Чехії покояться останки іншого члена Директорії УНР — Федора Швеця, і їх надійне збереження теж не достовірний факт. Під загрозою зникнення була могила члена Директорії УНР Опанаса Андрієвського в Едлінгу (Австрія).

Рятувати вже негайно потрібно і поховання учасника визвольних змагань письменника Леоніда Мосендза. Його могилу у Швейцарії невідомі сплюндрували під час Революції гідності. Але ще гірше те, що невідомо, як надовго оплачено саме місце на цвинтарі.

За даними П. Подобеда, вже цього року можемо втратити могили уродженця Умані підполковника армії УНР Андрія Носаченка (поховний у Дартмунді, Німеччина), уродженця Житомира підполковника армії УНР Євгена Нікітіна (похований у Гаддерсфельді, Велика Британія), ветерана Галицької Січі Якова Голоти (похований у Брно, Чехія).

Чужа країна — чужі порядки

«Традиційними країнами розселення української військової та політичної еміграції, — пояснює П. Подобед, — були країни, в яких, на відміну від України, існує законодавчо закріплена процедура оплати оренди місця поховання (в середньому 50 ¤ на рік). За несплату оренди поховання або ліквідовують (шляхом ексгумації і кремації решток), або в могилу здійснюють нове захоронення. Надгробний пам’ятник у таких випадках переважно демонтують і утилізують.

Юридичний власник місця поховання — це особа чи організація, яка перераховує кошти за оренду клаптика цвинтарної землі. Без його згоди неможливо вчиняти жодних дій з місцем поховання та прахом, проте він може на власний розсуд ексгумувати могилу або когось поховати у ній».

Традиційно могилами політичних емігрантів опікувалися або українські громадські організації, або приватні особи — друзі покійних. Однак із плином часу помирали й самі доглядачі могил, а численні еміграційні організації зникали. З кожним роком могил ставало більше, а охочих платити за них — дедалі менше. Нині проблема збереження могил набула трагічного масштабу й потребує державного втручання.

«Частину поховань варто залишити там, де вони є»

Володимир В’ЯТРОВИЧ, Голова Українського інституту національної пам’яті:

— Розв’язання проблеми збереження могил видатних українців, зокрема за кордоном, має кілька площин. Частину поховань варто залишити там, де вони є, переконавшись, що за ними доглядають громадські організації, окремі патріоти, діаспора. До цієї роботи повинні долучитися дипломатичні представництва Української держави.

Якщо доглядати могили нікому, то треба шукати інші можливості. Наприклад, опіку над місцями останнього спочинку земляків могли б узяти на себе місцеві органи влади або громадські організації України.

У деяких випадках прах варто перевезти в Україну і перепоховати. Це можна зробити або на малій батьківщині, або у столиці. Зокрема, в Києві треба створити Алею почесних поховань української військово-політичної еміграції на Лук’янівському цвинтарі.

І нарешті, треба створити Національний Пантеон, де мають покоїтися найвизначніші. Ці кілька десятків поховань можна було б облаштувати на місці нинішньої арки Дружби народів, яка досі маячить над Дніпром як символ неіснуючої українсько-російської дружби