Особливістю атмосфери Майдану була правда, як просякала повітря. Правда, яка могла бути разючою, болючою. Але давайте і сьогодні не боятися говорити ту правду, яка і тепер може боліти і вражати, сказав Володимир В’ятровична на представленні проекту Музей революції гідності – Меморіал героїв Небесної сотні в Українському домі.

Фото Вікторії Скуби

Сьогодні я прийшов у тій самій куртці, в якій був на Майдані два роки тому. Ще рік тому вона пахла димом, Майданом. Сьогодні – вже не пахне. Час минув, усе вивітрюється. Так само вивітрюються наші спогади про те, що сталося на Майдані два роки тому. І вивітриться. Ми забудемо. Якщо не будемо докладати до того зусиль, робити щось спеціально, щоб зберегти цю пам’ять.

І хтось хоче, щоб ми забули. Щоб забули, якими були тоді на Майдані, як ми здатні були об’єднатися, жертвувати собою заради своїх ідеалів. Дуже вигідно, щоб ми це забули і занурилися у своє сіре буденне життя, почали пристосовуватися до нього, а не змінювати його. І все робиться для того, щоб ми забули. На жаль, ми дуже мало зробили, щоб пам’ятати, щоб увічнити пам’ять тих, кого ми зараз називаємо героями Небесної сотні.

Їхній пам’яті присвячено кількасот метрів вулиці Інститутської. Нам забракло зусиль – нам усім, і кожен із нас має взяти на себе цю відповідальність, якщо він вважає себе мешканцем цього міста – щоб перейменувати всю вулицю Інститутську на вулицю Героїв Небесної сотні. Лише кількасот метрів ми назвали пафосно алея Героїв Небесної сотні. На цій алеї лише один будинок, тільки одна поштова адреса по алеї Героїв Небесної сотні – Жовтневий палац. А що в ньому зараз? Танцюльки, співанки різного роду. Нічого не нагадує ті страшні події, що відбувалися в цьому Жовтневому палаці 1937—1938 роках, що нагадує події 2014 року.

Минуло два роки, і ми знову йдемо по вулиці Інститутській, вдивляємося в очі загиблих хлопців і дівчат, в їхні портрети, які обкладені тою самою бруківкою, що і два роки тому. Нічого не змінилося з того часу! Нічого не зроблено для того, щоб там постав пам’ятник. Нам дуже багато обіцяли зробити. Наприкінці минулого року навіть юридично створили Музей революції гідності – Меморіал героїв Небесної сотні. Але для того, щоб цей музей з’явився насправді, не зроблено нічого. На функціонування цього музею в бюджеті не передбачено ні копійки.

Київська влада нам обіцяла, що буде надано земельну ділянку, де врешті постане через багато років меморіальний комплекс, який буде увічнювати пам’ять героїв Небесної сотні, який ми хотіли назвати Музеєм свободи. Сьогодні мали закладати камінь на цьому місці на вулиці Інститутській, біля Жовтневого палацу, де зараз величезний котлован. Але нічого не сталося.  Цього не зробили, бо у київської влади є свої міркування – там має постати якийсь комерційний об’єкт. Готель, ресторан, щось подібне – на місці, де вбивали наших хлопців. Бо ми хочемо про це забути?

В Українському домі, який ми з вами штурмували 1 грудня невдало, який взяли штурмом у січні – що ми бачимо зараз? Муслім Магомаєв, хутра…  Нам має бути всім дуже соромно. Але цей сором має не пригнічувати нас,  а мобілізувати. Маємо розуміти: якщо ми з вами не зробимо щось, аби увічнити пам’ять героїв Небесної сотні, цього не зробить ніхто. А якщо ми цього не зробимо, то дуже швидко повернемося до тієї країни, якою вона була до 2014 року.  

(Виступ Володимира В’ятровича на представленні проекту Музей революції гідності – Меморіал героїв Небесної сотні в Українському домі 20 лютого 2016 року)