Суддя, що відправляла за ґрати поранених майданівців, тепер «покриває» злочинців, які продовжують війну проти національної пам’яті.

Сьогодні в Шевченківському районному суді вкотре розглядатиметься питання: «Що заважає упродовж восьми років облаштувати на маленькому клаптику київської землі музей і меморіальний гай відомої в Україні і світі людини?». Три тижні тому мер столиці Віталій Кличко пообіцяв журналістам і громадськості: «У травні сквер імені Василя Стуса буде в столиці». І доручив у двотижневий термін — до 30 січня — підготувати алгоритм для його створення. Хоча такий алгоритм уже давно є — на папері. Київська міська адміністрація досі ігнорує зобов’язання, накладене у квітні 2012-го Київським апеляційним судом: виконати рішення міськради про створення скверу. Найперше — оформити документ про землевідвід, який має затвердити міськрада. Кримінальне провадження щодо цього злочину ведеться вже майже три роки, а в грудні минулого року вп’яте (!) закрите. І знову «замкнене коло» судових коридорів намагаються прорвати громадські активісти. Заради справедливості, заради пам’яті Василя Стуса.

Справа політична?

Невиконання рішення суду, що набрало законної сили, є злочином, за який передбачено до 5 років позбавлення волі. Тому провадження — кримінальне. Утім сама справа, на думку громадських активістів, політична. «Так багато зібрано матеріалів щодо злочину, а провадження закривають, — каже Юрій Журавльов. — Це свідоме зволікання з увічненням пам’яті про Василя Стуса. Бо його постать є взірцем, прикладом. І гебістська рать досі не може «дати добро» на його вихід «із підпілля».

Досі побутує стереотип: Стус — ліричний поет із трагічною долею, «ні за що» закатований у радянському таборі смерті. Утім, за словами директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, Василь Стус — один iз найактивніших учасників національно-визвольного руху, у фазі ненасильницького спротиву тоталітарній системі. Останній головнокомандувач УПА генерал Василь Кук, працюючи в архівах Києва разом зі Стусом, часто обговорював із ним ідею визволення під кутом прав людини. «УПА мала завжди два фронти: ідейний і збройний, — розповідав «УМ» генерал Кук. — Ми не могли перемогти силою зброї, але було дуже важливо зберегти й поширити серед населення ідею державної незалежності. Коли почалася хрущовська відлига, ідея незалежності знайшла свою форму у боротьбі за права людини, народу, нації. Знову були арешти і знову люди не побоялися».

«Ці люди здатні були розгорнути велику національно-визвольну боротьбу, — схарактеризував «повстанців права» учасник руху, колишній політв’язень Василь Овсієнко. — Для цього треба було трошки ще часу, ще кілька років. І з точки зору КДБ, удару було завдано дуже вчасно». Стус, арештований у «покіс» у січні 1972-го, через три роки в таборі написав статтю «Я обвинувачую», в якій заявив: КДБ свідомо фальсифікує «справи» українських інтелектуалів, аби приховати свої справжні злочини та прилюдно дискредитувати осіб, репресованих за їхні переконання.

Політиком називає Василя Стуса його співтабірник, письменник Михайло Хейфець. При цьому зазначає, що «Стус не міг, точніш не вмів, а ще точніше, не хотів могти і вміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ГБ лише безумну до зухвалості сміливість і буквально спопеляючу зневагу». Він був свідомим щодо наслідків своїх дій. «Коли життя забрано — крихтя не потребую», — писав він у записках «Із таборового зошита», обґрунтовуючи свій вступ до Української гельсінкської групи.

Безпам’ятство рабства

Стус у «таборовому зошиті» описує, як ГУЛАГом поширили велику статтю «радянської журналістки» Супряги «Друзья и враги Василя Стуса». Стиль, видно, — як у нинішньої «Комсомолки» чи російських теленовин. І вразливі жінки з таборової обслуги стали бачити в ньому монстра. «Стус готов грабить и убивать», — свідчила одна медсестра із Транспортного. «Он похож на фашиста, такой на моих глазах убивал детей», — гнули комедію інші. «Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою — дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки», — підсумовував Стус. Прощаючись із дружиною, що приїхала побачитись із ним на заслання, передбачав наступний термін ув’язнення. «Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було, — писав він. — За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

Наприкінці 1978 року Василь Стус подав удруге відмову від радянського громадянства. «Бути радянським громадянином — це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся, — писав. — Чим більше тортур і знущань я зазнаю — тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства... Як то калічить душу — коли ти бачиш і мовчиш».

Його другий «термін» — 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання — мав закінчитися аж у 1995-му. При тому, що шлунок поета кілька разів прооперований, серце хворе, ноги скалічені. Упродовж п’яти років йому не дозволяли побачень із рідними, а рік узагалі тримали в одиночній камері. «Карна система в Радянському Союзі не дозволяє таким, як Стус, жити на волі — навіть з усіма її обмеженнями, — зазначала дисидентка Надія Світлична. — Влада безсила перед аргументованою стійкістю Стуса. Лишається одне — фізичне знищення. Саме на це й розрахований другий термін ув’язнення Стуса».

Так само «розправлялися» і з його творчою спадщиною. Під час обшуку органи КДБ вилучили в нього майже всі твори, а в 1976 році адміністрація концтабору знищила близько 600 його поезій, створених за роки ув’язнення. І лише дещицю вдалося вивезти з неволі його співтабірникам.

Черговий «погром» проти Стуса відбувся у лютому 2012-го, коли тодішній міністр освіти Дмитро Табачник запланував зменшити кількість уроків української мови та літератури у школах. Тоді твори дисидентів були вилучені iз ЗНО, а в навчальній програмі поезії Стуса, де окреслені національні проблеми («На колимськім морозі калина» та «Сто років, як сконала Січ»), замінили лірично-філософськими.

Релікт «системи»

...Тризуб на шиї в судді, який «іменем України» зачитує чергове несправедливе рішення щодо «справи скверу», виглядає щонайменше кумедно. А рішення — про відхилення заяви громадського активіста щодо недовіри судді Шевченківського районного суду Києва Валентині Маліновській, якій дали право «захищати честь громадян». Ця суддя є в люстраційному списку Євромайдану (засуджувала на 60 діб арешту поранених активістів у грудні 2013-го). Та свого часу відмовилася приймати до розгляду скаргу щодо зволікання у розслідуванні кримінальної справи скверу iм. Василя Стуса у Києві. Заяву про недовіру 30 січня розглядав суддя Євген Мартинов, і не побачив у своєї колеги схильності до «упередженості». Адже суди наразі — то реліктова «держава в державі», що поки не зазнала змін.

Загалом у справі зволікання зі сквером відбулося близько 30 засідань. Слідчі під керівництвом Романа Лібеги накопичили багато матеріалів. Але так і не встановили винного в ігноруванні рішення Київради та постанови суду. Головних дійових осіб — колишнього в.о. голови КМДА Олександра Попова та керівника департаменту фінансів Репіка досі не допитали, хоча мали вказівки прокурора. «Слідчий Лібега якось зізнався, що він, старший лейтенант, не має сміливості допитати полковника КГБ Олександра Попова, — розповідає «УМ» громадський активіст Юрій Журавльов. — Вірогідно, завдяки такій «прийнятній» поведінці, він за цей час отримав ранг капітана. Хтозна, може, ще раз закривши «справу Стуса», стане й майором».

Так було і в часи Василя Стуса. Як згадує його співкамерник, член Української гельсінкської групи Василь Овсієнко, у 1970-ті були серед суддів і прокурорів сміливі й порядні люди. Але за допомогу арештованих громадських діячів їх позбавляли можливості вести політичні справи, виголошували догани. Понад рік тому проти реліктів цієї системи піднявся Майдан, який директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович називає антирадянським повстанням. «Громадськість має далі тиснути на судову владу, — переконаний пан В’ятрович. — Ще рік тому система Януковича здавалася непорушною, але ж почала валитися — і він змушений був утекти з країни. Перезавантаження владної вертикалі вже почалося, але владу на низовому рівні, особливо суддівську, наразі представляють люди, які є «гвинтиками» системи Януковича. Але якщо будемо вказувати на їхні злочинні дії — система поступово почне мінятися. Ми маємо брати до уваги вже прийняті в Україні закони про повернення довіри до суддівської влади і про люстрацію. Вони ще недостатньо досконалі, але вже можуть спричинити зміни».

ВАРТО ЗНАТИ

Попередник Віталія Кличка на посаді мера столиці, Володимир Бондаренко, за короткий час правління по-господарськи розпорядився: виділити 460 тисяч гривень на озеленення скверу імені Стуса. Утім реалізувати ці кошти не змогли: ділянка під сквер, виявляється, містом не затверджена. Отож дерен та саджанці громадські активісти закуповували за свій кошт. А потім звернулися по допомогу... до Семена Семенченка. Він зробив депутатський запит до мера і віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка. Кличко відгукнувся, а віце-прем’єр поки ні.

ДОВІДКА «УМ»

Восьмого жовтня 2007 року група колишніх політв’язнів звернулася до Президента з проханням напередодні відзначення 70-річчя від дня народження Василя Стуса заснувати сквер його імені у рідному йому Святошині. З цим же проханням до Президента, Прем’єр-міністра і міністра культури звернулася низка громадських організацій. Президент Віктор Ющенко 30 січня 2008 року підписав Указ № 67/2008 «Про вшанування пам’яті Василя Стуса», де записано: «Кабінету Міністрів України, Київській міській державній адміністрації забезпечити створення у місті Києві музею Василя Стуса за участю громадської організації «Музей шістдесятництва», а також спорудження пам’ятника цьому активному учасникові визвольного та правозахисного руху, видатному українському поетові».

Джерело: Україна молода