1 серпня минає 40 років із дня підписання країнами-учасницями Наради з безпеки і співробітництва в Європі Гельсінського акта. Цій події світового значення передувала ціла низка непростих процесів, що зумовили необхідність підписання даного документу.

 

Після завершення Другої світової війни відбулася зміна кордонів країн та переділ сфер впливу, що призвело до напруження у стосунках між державами. Ключовими гравцями на міжнародній арені у цей час були США та СРСР, які відстоювали власні прагматичні інтереси, за рахунок інших країн. 

 

Протягом 50-х – 60-х років ХХ ст. СРСР демонстрував світові достатньо жорстку, ба навіть агресивну зовнішню політику. Брак діалогу радянських керманичів з іноземними колегами відчувався настільки, що у 60-х роках постала реальна загроза Третьої світової війни із використанням ядерної зброї. Щоб унеможливити війну на європейському просторі виникла ініціатива розробити обопільні зобов’язання країн, що прагнули мирного співіснування.

 

На початку 70-х років ХХ ст. у міжнародних відносинах намітилась тенденція переходу від жорсткого протистояння до активізації діалогу. У цей час було укладено цілу низку двосторонніх договорів, що сприяло процесу «розрядки» міжнародної напруги. Відтак, налагодження відносин між країнами світу по векторах СРСР – США та Схід – Захід сприяли проведенню Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

 

Гельсінська нарада стала найбільш серйозним зібранням світових лідерів, на чому наголосив президент Фінляндії Урго Кекконен, зазначивши, що: «Це не зустріч переможців війни… це спільні зусилля усіх урядів, зацікавлених у тому, щоб домогтися на основі рівності і взаємоповаги вирішення питань, які стосуються усіх». По суті, питання полягали в узгодженості співіснування різних суспільно-політичних систем та цінностей.

 

Попередній етап підготовки до конференції та тексту документу розпочався восени 1972 р. Ініціювала даний процес Фінляндія, запросивши до діалогу тридцять п’ять країн. Перші зустрічі делегацій відбувались у Гельсінки і проходили досить складно. Це пояснювалось тим, що до переговорного процесу були залучені країни-члени Варшавського договору, НАТО та нейтральні держави. Кожна делегація пропонувала свою візію подальшого міжнародного співробітництва та порядок денний наради. Відтак, дійти консенсусу як основного принципу домовленостей, було непросто.

 

Далі діалог переносився у площину перемовин міністрів закордонних справ, що відбувалися у липні 1973 р. Власне  цю дату прийнято вважати початком роботи Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. До цього моменту було узгоджено текст заключних рекомендацій («Синя книга»). Подальші консультації та переговори тривали з вересня 1973 р. по липень 1975 р. 

 

1 серпня 1975 р., у м. Гельсінки 33 європейські держави (крім Албанії), США і Канада (оскільки ці країни брали участь у Другій світовій війні, відтак мали свою частку відповідальності за мир на континенті), підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський акт). В цьому міжнародному правовому документі зафіксовано широке коло питань міжнародного співробітництва. Структурно він складається з преамбули та трьох «кошиків».

 

 

Центральне місце посідає «Декларація принципів», якими країни-підписанти повинні керуватись у взаєминах, а саме: «Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету; незастосування сили; непорушність державних кордонів; територіальної цілісності держав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини та основних свобод, включаючи свободу совісті, релігії та переконань; рівноправ’я народів; співробітництво між державами; дотримання зобов’язань за міжнародним правом». Наступні розділи охоплюють питання співпраці у економіці, безпеці та гуманітарній сфері. Тобто, Гельсінський акт став своєрідним дороговказом для формування правил поведінки держав між собою та зі своїми громадянами. Ці правила ґрунтуються на демократичних засадах і відображають зобов’язання країн-підписантів у здійсненні європейської безпеки.

 

Підписання Радянським Союзом документу дало поштовх формуванню на територіях радянських республік груп місцевих активістів по дотриманню та сприянню статей Гельсінського акту – гельсінкських груп. На легальних засадах вони вимагали від влади в першу чергу дотримання прав та свобод громадян. Представники Української Гельсінської групи викривали злочинні дії влади безпосередньо в Україні і намагались передати ці матеріали до НБСЄ та розповсюдити серед населення. Це був своєрідний метод тиску на владу.

 

Повної реалізації Гельсінського акту на підрадянській території не відбулось. УГГ напередодні проведення Олімпійських ігор у Москві 1980-го р. практично припинила своє існування через ув’язнення її засновників та найактивніших членів. Відновити свою діяльність правозахисна організація змогла лише у 1988 р. під назвою Українська Гельсінська спілка. До речі, члени цих організацій, у відповідності до Закону ВРУ  «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» офіційно визнані борцями за незалежність.  

 

Здійснювати контроль за дотриманням положень Гельсінського акта була покликана міжнародна організація – Нарада з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ). З 1995 р. назва була змінена на Організацію з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), що використовується по сьогодні. До складу ОБСЄ входить Нарада голів держав, яка збирається один раз на два роки; Рада Міністрів, яка збирається раз на рік та Постійна рада.  До 1990-го р. діяльність ОБСЄ характеризувалась низкою зустрічей та консультацій, під час яких обговорювалось та розширювалось коло зобов’язань, які брали на себе країни-учасниці.  Після завершення «холодної війни» характер роботи організації набув нових рис. В структурі з’явились стало діючі інститути: форум з питань безпеки, що збирається щотижня у Відні; парламентська асамблея; бюро з демократичних інститутів і прав людини; бюро у справах національних меншин.  

 

У цей час ОБСЄ починає формувати офіційні моніторингові місії та направляти представників Голови ОБСЄ в місця, де відбуваються міжнаціональні та міждержавні конфлікти. Завдання таких місій полягало у фіксації фактів порушення Гельсінських домовленостей. На основі зібраних відомостей готуються відповідні звіти. Виходячи з цих висновків міжнародні безпекові організації мають швидко реагувати на сигнали у зоні конфронтації. Відтак, ОБСЄ виконує функцію посередника у справі запобігання криз та їх врегулювання.

 

Наразі, протистояння між Росією та Україною на Донбасі продемонструвало неефективність міжнародної системи безпеки. Серйозні виклики постали не лише перед Україною, а й цивілізованим світом. Міжнародні безпекові інституції потребують модернізації, перегляду методів діяльності, системи реагування та взаємодії.  За час свого існування вони стали занадто забюрократизованими. До того ж, члени моніторингових місій ОБСЄ не завжди дотримуються принципу об’єктивності та неупередженості у своїй діяльності. Але маємо надію, що в свій ювілей ОБСЄ зможе вдало розв’язати проблеми, що постали перед нею в останні роки.

 

Авторка: Наталя Слобожаніна