Про українських в’язнів нацистських концтаборів говорили історики на круглому столі, який відбувся 8 квітня 2015 р. в Меморіальному комплексі "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років".

 

У центрі уваги були теми, починаючи від визначення самого феномену «концтабір» і закінчуючи пошуком відповідей на запитання, скільки ж українців було ув’язнено за дротами Третього Райху. Дискусію, що зібрала провідних спеціалістів із теми, модерував Віталій Нахманович, науковий співробітник Музею історії Києва.

 

Захід відкрили Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович та завідувач відділу історії Другої світової війни Інституту історії НАН України професор Олександр Лисенко.

 

Володимир В’ятрович наголосив, що потреба докладного вивчення всіх сторінок Другої світової війни тим нагальніша, що міфи навколо неї активно застосовує пропаганда агресорів у нинішній війні проти України. Українців, які понесли одні з найбільших жертв у Другій світовій війні та внесли один із найбільших вкладів у перемогу над нацизмом, зображають фашистами і карателями. Перед сучасними дослідниками стоїть два головних питання: «що відбувалося в нацистських концтаборах?» і «як вшанувати жертв нацистських концтаборів?».

 

«Забутий соціум», — так професор Лисенко визначив жертв гітлерівських концтаборів разом із остарбайтерами та військовополоненими. У Радянському Союзі про ці соціальні групи було не прийнято згадувати, щоб не затьмарювати героїчний пафос «Великої Перемоги» і зайвий раз не нагадувати про схожі табори для власних «ворогів народу». Тож сьогодні ми повертаємося до місії пригадування цього явища, передусім,  через виявлення і оприлюднення джерел.

 

«Наш вибір — шлях пам’яті, а не амнезії. Ми робитимемо це по-своєму, бо маємо на це право», — висловив переконання Лисенко.

 

Першою пролунала доповідь Тетяни Пастушенко, к.і.н., старшого наукового співробітника Інституту історії НАН України, на тему «Українці в нацистських концтаборах». Дослідниця спершу заакцентувала увагу на термінології. Від радянських часів і донині всі установи для ув’язнення ворогів нацизму називають «концентраційними таборами», надаючи цьому терміну максимально зловісний відтінок.

 

Але термін «концтабір» в системі Третього Райху мав конкретне значення: табір, призначений для трудової експлуатації в’язнів, який підпорядковувався Головній інспекції при Головному управлінні СС. Таких таборів було 22. Крім того, в системі концтаборів були табори знищення (Аушвіц, Майданек, Белжец, Собібор, треблінка, Кульмгер і Тростянець). Решта — то були пересильні табори для євреїв (як Терезієнштадт) і концтабори для перевиховання молоді.

 

Загальна кількість в’язнів, що пройшли через суто концентраційні табори, — 2187100 чол., з них 815937 загинули. У  таборах смерті загинуло 3164880, а ще понад 3,5 млн осіб у таборах для військовополонених і біля 1,5 млн євреїв, розстріляних на місцях свого проживання. Отже, більшість жертв нацизму загинули не в концтаборах.

 

Симптоматично, що після завершення війни в Європі чимало нацистських концтаборів  у радянській зоні окупації перешли в управління НКВС, який зробив із них свої спецтабори. Тобто їхній відлік жертв не припинився, а лише почався заново. Приміром, табір Заксенхаузен став спецтабором № 7, якому навіки залишилося 12 тис. жертв уже радянського режиму.

 

Скільки ж українців пройшло через табори гітлерівської Німеччини? На жаль, жодної сумарної цифри назвати не можна, тому що українців за дротами було віднесено чи то до росіян, чи то до поляків, чи до то чехів тощо, в залежності від державної належності до війни. Лише в окремих випадках, як це зробили члени ОУН, українцям вдавалося домогтися справжньої офіційної ідентифікації себе.

 

Тільки після смерті Сталіна тему жертв німецьких концтаборів почали широко піднімати в суспільстві СРСР. Однак навіть тоді дозволялося пропагувати тільки офіційну версію про концтабори Німеччини як найстрашніший витвір нацизму.

 

Логічно  продовжила тему к.і.н., старший науковий співробітник Інституту історії НАН Марина Дубик своєю доповіддю «Нацистські концтабори на території України».

 

Вона з’ясувала присутнім, що на окупованих українських землях нацисти створили розгалужену систему місць для ув’язнення громадян. Це були:

Концтабори — Янівський (Львів) і Сирецький (Київ);

Виправно-трудові табори, що передбачали фіксований термін утримання (21 — 56 днів), в той час, як до концтабору людина потрапляла на невизначений строк;

Табори примусової праці для євреїв (з серпня 1941 р.);

Пересильні табори для остарбайтерів;

Табори для військовополонених (офіцерський — офлаг, солдатські — шталаги, транзитні — дулаги і армійські збірні пункти для військовополонених);

Табори для цивільного населення (умовна назва, яку історики дали тим таборам, офіційне призначення яких поки не вдалося з’ясувати).

 

Деякі табори змінювали своє призначення, іноді по кілька разів. Приміром, сумнозвісний Сирецький концтабір виник спершу як заміна для пересильного табору для полонених, але з весни 1943 р. йому знову повернули функцію пересильного одночасно з функцією концтабору.

 

Третій виступ к.і.н. Вікторії Яременко, співробітника Українського інституту національної пам’яті, було присвячено вшануванню пам’яті про жертв гітлерівських концтаборів. Доповідачка представила історію створення найбільших меморіальних комплексів на місці колишніх таборів Аушвіц і Флоссенбюрг. По суті, спершу це були низові ініціативи учорашніх в‘язнів, яких згодом підтримали на державному рівні.

 

З іншого боку, в СРСР до збереження пам’яті про в’язнів нацизму на окупованій території ставилися недбало. Досить уже того, що по поверенні в’язнів з-за кордону, їм доводилося проходити через фільтраційні табори. Територію Сирецького концтабору забудували житловими і громадськими будівлями в 1960-х рр., а Янівський концтабір до сих пір використовує МВС для тренувань і як виправну колонію.

 

У незалежній Україні статус в’язня нацистського концтабору визначено змінами до закону «Про статус ветеранів війни» (1996) і законом «Про жертви нацистських переслідувань» (2000).

 

Колишні в’язні намагалися гуртуватися. В еміграції українці створили зразу після війни Лігу українських політв’язнів, що згодом стала зватися Світовою лігою українських політв’язнів (СЛУП). В Україні в 1991 р. було організовано Українську спілку малолітніх в’язнів фашизму, яка з 1998 р. перейменувалася на Українську спілку в’язнів — жертв нацизму.

 

Меморіальних знаків на честь жертв концтаборів нині є небагато. На місці, де раніше був Сирецький табір, стоїть пам’ятний камінь, встановлений 1991 р. У 1995 р.  СЛУП спільно з Урядом України встановили меморіальний хрест українцям, загиблим у концтаборі Ебензеє (Австрія). І в 2003 р. з’явився меморіальний камінь жертвам Янівського табору. Відповідні експозиції Аушвіца і Флоссенбюрга успадкувала Росія, і вони продовжують мати «всесоюзний» характер.

 

На завершення дискусії виступив докторант колегіуму "Галичина" при Віденському університеті Матіас Кальтенбруннер. Вільно володіючи українською мовою, він презентував своє дослідження "Втеча з "блоку смерті" Масове повстання радянських офіцерів у 20-му блоці концтабору Маутхаузен та "полювання на зайців у Мюльфіртлері". Передумови, наслідки, переосмислення".

 

Кальтенбруннер провів скрупульозне вивчення випадку втечі офіцерів Червоної армії, чимало з яких були вихідцями з України, який стався у січні 1945 р. Уперше темою він зацікавився під час того, як відбував альтернативну службу в музеї концтабору Маутхаузен і мав змогу працювати з його архівом. Науковець детально вивчив джерела, провів численні інтерв’ю з тими, хто дожив до наших днів і представив всеосяжну картину, що виявилася відмінною від радянської канонічної версії цього повстання.

 

У 1945 р. військовополонені Червоної армії, які утримувалися в «бараку смерті», отримали повідомлення, що їх готуються знищити. Тому вони пішли на відчайдушний крок – бунт і втечу. 419 в’язням пощастило прорватися крізь стіни табору, але есесівці оголосили операцію «Полювання на зайців», залучивши армію, місцеве цивільне населення, поліцію, жандармерію  і фольксштурм. Урешті-решт, спіймали майже всіх утікачів, за винятком 17 або 19 щасливців. Гер Кальтенбруннер продемонстрував фото австрійської родини Лангталерів, яка врятувала двох офіцерів (одного родом з Луганська, іншого – киянина).  До речі, цей останній, київський єврей Михайло Рибчинський прожив найдовше з усіх врятованих і помер 2008 р.

 

Усі учасники заходу зійшлися на тому, що належною шаною українським жертвам нацистських концтаборів буде створення окремих експозицій, присвячених українцям, у меморіальних комплексах, таких, як Аушвіц.

 

Дискусія відбулася з ініціативи Українського інституту національної пам’яті, Національного меморіального комплексу «Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945» та Інституту історії НАН України.