До четвертої річниці Революції Гідності Український інститут національної пам’яті видав першу частину збірника «Майдан від першої особи. Регіональний вимір». Збірник складається зі спогадів учасників та свідків революційних подій, що відбувалися в регіонах України взимку 2013-2014 років. Спогади були зібрані істориками, студентами, громадськими активістами і вони відображають суб’єктивний досвід пережиття подій Майдану людьми різних середовищ.

Після двох місяців мирного протесту, на який вийшли мільйони громадян у столиці й багатьох інших містах України, та відсутності адекватної реакції влади на цей протест, у січні 2014 року протистояння переросло у радикальну фазу. 16 січня Верховна Рада з порушеннями прийняла закони, названі «диктаторськими», згідно з якими за участь в акціях протесту передбачалася кримінальна відповідальність. 22 січня загинуло троє майданівців: Юрій Вербицький, Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Вперше в історії незалежної України для придушення громадського спротиву вдалися до вбивства протестувальників.

Реакція суспільства була вибуховою. Щоб продемонструвати категоричну незгоду з діями влади, в багатьох містах відбулися захоплення приміщень держадміністрацій, місцевих рад, управлінь МВС та СБУ. На думку багатьох оповідачів, ці захоплення відіграли важливу роль у делегітимації тодішньої влади, пришвидшили її падіння і, врешті, продемонстрували, що революційною є не лише столиця, а й регіони.

До Вашої уваги уривок зі збірника «Майдан від першої особи. Регіональний вимір» про те, як розгорталися події навколо захоплення Запорізької ОДА 26 січня 2014 року.

Повністю розділ зі спогадами про події Майдану в Запорізькій області та весь збірник можна завантажити за посиланням.

При редагуванні збережена стилістика мовлення оповідачів.

Андрій РИБАЛЬЧЕНКО

Тоді в сусідніх регіонах почалося захоплення облдержадміністрацій з вимогами відставки тих губернаторів, які були поставлені Януковичем. На 26 січня у Запоріжжі анонсували, що буде велике віче з вимогою відставки губернатора. Всі розуміли, що це може бути те саме віче, де активісти спробують узяти будівлю під контроль, і воно зібрало найбільшу кількість людей. За різними оцінками, у той день на запорізький Майдан вийшло близько 5 тисяч осіб.

Влада розуміла, що в цей день майданівці можуть піти у наступ. У приміщення ОДА було завезено силовиків, тітушок. До речі, тоді багато силовиків перебували у Києві, тому, наскільки мені відомо, для охорони ОДА використовували навіть слідчих, дільничних з області.

Мабуть, іще вночі зі шлангів були политі сходи і площа перед облдержадміністрацією, щоб усе заледеніло, утворився каток і люди не могли нормально пересуватися. Але вже вдень, коли зібрався Майдан, запорізькі футбольні фанати пішли, накупили солі, почали роздовбувати цей лід і посипати все сіллю. Було дуже все добре організовано. Люди почали самі очищати цю площу від криги.

Що характерно, в той день уперше можна говорити про якусь серйозну акцію Антимайдану Запоріжжя. Тоді з іншого боку, біля фонтану на Фестивальній, зібралося кілька сотень людей з георгіївськими стрічками, які скандували: «Беркут! Беркут!». Згодом ці люди організовано перейшли до входу в облдержадміністрацію й стали там. Виникали словесні сутички, коли фанати знизу теж відповідали їм гаслами.

Потім цих людей завели в адміністрацію. І досі тривають дискусії: чи ці антимайданівці брали участь у розгоні, що стався пізніше того ж дня, чи це були тітушки, які там сиділи ще зранку. У будівлі я на власні очі бачив тітушок, тому що мав можливість із групою журналістів зайти в адміністрацію – коли на переговори з губернатором пішли один із координаторів запорізького Майдану Ігор Артюшенко та інші активісти.

Ми, проходячи один із поверхів, бачили, як із якихось дверей (може, то була їдальня) виходили люди характерної зовнішності. Коли я намагався одного сфотографувати, він мені показував непристойні жести в камеру, а представник силових органів, імовірно, СБУ, який супроводжував нашу, так би мовити, делегацію і знімав усе на камеру, мені навіть сказав щось типу: «Не задерживайся». Він досить агресивно повівся – його завданням, видно, було, щоб делегація зайвого в будівлі не побачила. Я бачив лише одну кімнату. Думаю, що ще кілька сотень тітушок знаходилися у великій залі.

Звернення редактора газети «Іскра», одного з лідерів запорізького Антимайдану, Артема Тимченка від 24 січня 2014 р.

Тимур КНИШ

Провладні сили намагалися зробити все, щоб тут виріс дуже серйозний конфлікт. Вони за нами шпигували: тітушня, співробітники різних спецслужб, міліція, охоронні агентства… 26-го частина людей взагалі незрозуміло звідки взялася. Вони підбурювали наших запорізьких майданівців, говорили: «Ми туди поліземо, а нас там чекають, буде дуже великий розгін і побиття. І на цьому виграють проросійські сили…»

Там було дуже багато підозрілих моментів, які варто було б розслідувати. Для захисту ОДА виставили кордон міліції. Серед них поставили якихось працівників водної міліції, таких здоровенних товстих дядьків. Було двоє якихось молодих сержантів. Коли почався весь цей двіж, їх хтось штовхнув зі сходів прямо в натовп, як собакам кидають шматок м’яса. На них люди накинулись, а мої хлопці-свободівці прикривали їх, не дали побити.

З іншого боку сторонні люди почали щось кидати, якісь шматки землі, тобто пішли в атаку. І саме в цей момент ми стали кордоном, не допустили, щоб це продовжувалося, стримали натовп. Взагалі, тут велика заслуга запоріжців, які не піддалися на провокацію. Ми тоді стали попереду і повиводили людей. Я вважаю так: якщо ти лідер, то бери на себе відповідальність і веди. А якщо ти до цього не готовий, то краще не берися, тоді це буде бійня, яка не має сенсу. Тоді ми втримали ту важку ситуацію.

Максим ЗАЙЧЕНКО

Ми представляємо фанатський рух, і до нас звернулися активісти Майдану, сповістили, що буде великий мітинг, можливо, якесь силове протистояння. Побоювалися, що в будівлі ОДА будуть тітушки, що, власне, і сталося. Нашим рухом було прийнято рішення певним колективом (здається, нас було осіб 30–35) вийти і захистити мешканців Запоріжжя.

Наталя ТУРЛОВА

На запорізькому Майдані був заклик приносити теплі речі, ліки – для передачі на Київ. Я зібрала протигази, бинти, перекис водню, спирт, ну, всяке таке. Вийшло дві сумки, і я поїхала у Запоріжжя. Було страшно – боялася, що там ніхто не прийде. Приїхала, людей на площі було дуже багато, я віддала пакунки. Нас там трішки закидали гранатами... Але було не страшно, бо багато людей.

Біля ОДА в охороні стояли усілякі різні – назбирали людей, одягли їх у форму... А всередині ОДА вже були тітушки. І з Енергодару їх також привезли – про це мені сказав якийсь незнайомий хлопець. Не можу сказати, скільки їх було, але пізніше в Енергодарі мене попередили: «Акуратніше, щоб у тебе не було неприємностей». Бо вони зухвало розповідали про свої «досягнення» та шукали майданівців серед енергодарців.

Від побиття, що сталося згодом, мене врятував батько. Я б там, може, і довше залишилася, а він мені подзвонив (не знаю, може, побачив стрім, бо він не тут живе, а в Полтавській області): «Ти де?» – «Тату, я в Запоріжжі, у нас тут усе нормально», – це вже через кілька годин після того, як гранати кидали. – «Все, бігом додому!» Я побула там десь півгодини і о четвертій звідти поїхала. З автовокзалу їхала у маршрутці й бачила, що на кожній зупинці стояла міліція. Пізніше я дізналася, що їх збирали і везли на Запоріжжя.

Зібрання Майдану перед Запорізькою ОДА 26 січня 2014 р. (фото А. Рибальченка)

Надія МОРОЗ

У той день люди йшли на Майдан і говорили: «А чим Запоріжжя гірше?» Я знаю, ці розмови були. Говорили, що вже всі захоплюють адміністрації, і нам теж треба. І влада ж готувалася до цього – нагнала туди багато тітушок і козачків панченківських.

Коли ми прийшли на Майдан, то були заклики штурмувати. Хтось кричав: «Треба», хтось: «Не треба». І в той момент такий накал був, що люди пішли штовхати ВВ-шників, які стояли зі щільними щитами. Журналістку, яка прорвалася до дверей, бідну, затиснули, ледве не розчавили. Ну, а з вікон виглядали тітушки.

Я думаю, що якби ми не спробували штурмувати облраду, то ми, мабуть, в очах інших виглядали б неактивними. Тоді більше 10 тисяч людей зійшлося, і що – прийшли, просто так постояли й пішли? Ну, хоч вигляд зробили... Просто вже точка кипіння дійшла до такої межі... Люди все одно хотіли штурмувати. І вони штурмували. І граната недаремно звідти полетіла. Ясно, що сил наших було мало, і, скажімо так, цей штурм, можливо, був якийсь більш символічний, але він був. І добре, що був.

Так, люди постраждали. Чоловікові моєму дісталося: пролетіла граната десь за метр від вуха, оглушило його. Ми надихалися газу. І моїм друзям перепало. В мене є знайома жінка, її дуже побили кийками, і осколок полоснув по нозі. Але вона боялася до лікаря йти це засвідчити, бо тоді їх хапали. І в неї зараз проблеми з ногою – вона відмовляє. Її звати Тетяна Бондаліївна, зараз вона ходить до нас ліпити вареники. Вона там була, нікуди не втекла, хоча її били, а жінці за 70. Тоді били не тільки молодих.

Андрій РИБАЛЬЧЕНКО

До голови ОДА Пеклушенка пішла делегація від Майдану. А ми, журналісти, залишилися в коридорі. Коли делегація вийшла від нього, то сказали, що Пеклушенко вийде до людей.

Коли він вийшов, то було помітно, що він дуже нервується. Він, звісно, боявся, що натовп може вийти з-під контролю і просто його розірвати. Люди були дуже обурені. Він, почавши свою розмову доволі лояльно, наприкінці зірвався і сказав: «Я від своєї позиції не відступлюся, з партійним квитком Партії регіонів і помру». І, до речі, цю обіцянку він виконав: перед тим як застрелитися, він не вийшов із Партії регіонів.

Але його промова була провокативною. Гадаю, що все тоді було сплановано, нічого в той день з боку влади не відбувалося спонтанно. Кожне його слово було зважене. Він був розумною людиною, і просто так нічого не сказав би, не усвідомлюючи наслідків.

Пеклушенко спокійно зайшов в адміністрацію. Але з’явився якийсь клоун, у білій балаклаві, який вимахував шлангом, погрожував… Він виліз на парапет другого поверху адміністрації й провокував активістів. Це теж, імовірно, була спланована акція, бо коли влада побачила, що люди не збираються штурмом захоплювати будівлю, то, мабуть, вирішила їх підігріти, щоб створити прецедент, створити враження, ніби люди намагаються штурмом… щоб був привід вчинити силовий розгін.

Але люди не піддалися на цей сценарій. Під самий вечір майданівці просто розпалили вогнище, розбили намети, підвезли діжки…

Надія МОРОЗ

Люди розбрелися. На площі їх залишилося мало і ставало все менше й менше. Ми були з чоловіком, і мене дуже потішило те, як швидко наш Майдан перетворився на міні-майдан на зразок київського. Одразу з’явилися зо три бочки. Під ялинками лежало якесь гілля, швидко з’явилися дрова – їх мішками привезли. Ми пішли до кінотеатру «Байда» – там медична сотня сформувалася, роздавали бутерброди...

Люди порозбивалися на сотні, але ці сотні, звісно, були умовні. Кожна мала свого керівника, і ці сотні вибрали командира. Він був не наш, а з Києва. Він сам говорив, що не запоріжець: «Я в Києві на Майдані порядкував, знаю, як це робиться». І йому сказали: «Ну, значить, ти будеш керувати». І вже хотіли залишатися ночувати, звідси не йти, але людей усе одно ставало менше й менше…

Максим ЗАЙЧЕНКО

Коли Потаман привів своїх антимайданівців, які біля ялинки стояли, вони зайшли всередину облради, їх міліція пускала. І ми були обурені цим: чому нас, людей із державними прапорами, не впускають туди, а людей з георгіївськими стрічками впускають? Ми спробували теж зайти, і було там певне силове протистояння з міліцією.

Пізніше я й мої хлопці пішли у бік «профспілок» – відійшли у кафе, поїсти, бо цілий день там важко було стояти. І тоді ми отримали сигнал, що вже пішла зачистка, розгін. Ми спробували повернутися назад, на площу, і побачили людей, що бігли, а за ними гналися міліція і тітушки. Тих, хто тікав у бік «профспілок», ми встигли «відбити» та завести до гуртожитку, розташованого трохи нижче, з боку цирку. Їх було десь дванадцятеро.

Надія МОРОЗ

Було дуже холодно, люди вже простояли цілий день, пісні почали співати. Коло бочок тепло – там дрова горіли. Ну, і буквально за 10 хвилин усе почалося. Чоловік мені каже: «Надіє, пішли додому!» А я взагалі тоді була неслухняна. Але він сказав: «Пішли додому», – і я послухала його. Ми доїхали буквально до вулиці Металургів і почули вибухи. Подумали, що це феєрверки якісь, а приїхавши додому, в Інтернеті побачили повідомлення, що Майдан розігнали.

Подружка моя таксувала, і їй довелося чотирьох хлопців підвозити. Вони були повністю закривавлені. Попросили її: «Тільки не в лікарню». Вона привезла їх аж на Бородинський і висадила. Потім розповідала: «Вони просто мовчали, були шоковані, говорити не могли… і стікали кров’ю». Як вони змогли вирватися, хтозна. Але вони врятувалися.

Поранений активіст після розгону запорізького Майдану 26 січня 2014 р. (фото А. Рибальченка)

Максим ШТАТСЬКИЙ

Я знаю людину, кандидата наук, який потрапив під розгін, то він говорив: «Мені соромно, що мене, кандидата наук, людину, яка займає досить-таки серйозну посаду в науковому світі, гнали якісь пацани в кедах. Я цього не розумію. Я мусив тікати, тому що, ясна річ, здоров’я дорожче, ніж якісь там перипетії вербальні». Він там був, урятувався, слава Богу. Я знаю його, це справді дуже шанована і дуже шляхетна людина – Олександр Павлович.

Костянтин ДЕНИСОВ

Мої знайомі віддзвонилися, що всі живі, хоча ми вже знали, що Віталій Подлобніков був затриманий. Були спроби напасти ще на двох наших активістів. Хоча, знову ж таки, треба віддати належне запорізькій міліції. Вони попереджали, говорили: «Хлопці, не доводьте!..» Ну, не так сталося, як гадалося. Але ми все одно потім вийшли... Бо ми розуміли: якщо зараз затихнемо – все. Ця наволоч нас задавить, вони побачать, що ми слабкі.

Після розгону люди збиралися, але вже на вулиці 12 квітня. Тоді вже з Києва приїхали депутати Ігор Янків, Олексій Кайда. Відбувся мітинг, був тоді й піаніст-«екстреміст», і потім уже почалося потихеньку-потихеньку... Все одно Запоріжжя показало, що ніхто не ховається, що ми однак будемо виходити. Я пам’ятаю, у нас тоді була така розмова: «Хлопці, назад вороття вже немає».

Коли збиралися на вулиці 12 квітня, там теж були провокатори, які постійно підбурювали йти на штурм різних державних установ, але добре, що ми не пішли. Можливо, наші керівники не здобули шалених рейтингів, але зберегли людей. Якби не берегли, то там було б просто місиво. Просто місиво.

Допис із Фейсбука

Андрій РИБАЛЬЧЕНКО

Власне, по праву лідером запорізького Майдану називають Ігоря Артюшенка. Він справді на собі виніс весь Майдан, його організацію. Людині загрожувало, якщо я не помиляюся, до 15 років ув’язнення, тому що його звинувачували за статтями «Організація масових заворушень» і «Спроба захоплення адміністративних будівель».

Після розгону запорізького Майдану, на наступний вечір, він, знаючи, що буде заарештований (його попереджали, що зараз влада закриє всіх лідерів запорізького Майдану, щоб послабити протест), усе одно вийшов.

Того вечора площу біля ОДА зайняли представники Партії регіонів, і Артюшенко вийшов, щоб відвести людей, тому що знову могла повторитися ситуація, коли міліція застосує силовий варіант. Він виступив і умовив людей відступити, сказав, що ми прийшли, показали, що ми є...

Один із координаторів запорізького Майдану Ігор Артюшенко виступає на зібранні 26 січня 2014 р. (фото з фейсбук-сторінки «Я люблю Запоріжжя»)

Коли всі розходилися, за ним стежили силовики. Він був затриманий у грубій формі: кинули на сніг, стріляли в повітря... усе в «кращих» традиціях. Йому призначили цілодобовий домашній арешт, і майже до самого закінчення Майдану він перебував під домашнім арештом.

Інші співорганізатори Майдану постраждали менше. Ірину Лех викликали на допити, але затримана вона не була. Богдана Василенка судили за якимось епізодом з Автомайданом, але суд уже тоді виніс виправдальний вирок. Олександр Шацький, розуміючи, що його можуть заарештувати, на деякий час зник. Ми, пам’ятаю, писали в пресі, що немає з ним зв’язку: «Олександр Шацький зник безвісти». Але він тоді просто переховувався задля безпеки. Після розгону Майдану дуже багато людей залягли на дно, перечікували, розгін їх дуже деморалізував.

Влада думала, що після того побиття, після масових затримань ніхто не вийде, але на наступний день вийшов Ігор Артюшенко, вийшли сотня чи дві запоріжців – висловили своє обурення поведінкою влади. І це було дуже показово, це дало владі зрозуміти, що цей протест не придушити силою. Тобто людей били, калічили, кинули за ґрати, але на наступний день вони все одно вийшли, аби показати, що такі бандитські методи вже не діють, таким чином нас уже не взяти. І в цьому велика перемога запорізького Майдану.

Інтерв’юери: Сергій Білівненко, Михайло Павленко

Підготувала Тетяна Привалко