“Концепція заходів до Дня пам’яті та примирення (8 травня) і Дня перемоги над нацизмом (9 травня) базується на принципі «не святкуємо, а вшановуємо», — каже голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Особливий наголос варто робити на історії людей у роки воєнного лихоліття 1939—1945-го, на переосмисленні українських акцентів Другої світової і деконструкції радянських історичних міфів. Цього року увагу буде приділено жіночим історіям Другої світової”. Інститут розробив інформаційно-просвітницький проект «Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової».   У ньому - розповіді про те, які різні були воєнні долі жінок: дружина, мати, медсестра-рятівниця, воїн, підпільниця, військовополонена, остарбайтер, свідок Голокосту, хранителька пам’яті.

Тематичний цикл публікацій, який завершиться 9 травня, розпочинаємо зі скороченого варіанту статті історика Вікторії Яременко, працівниці УІНП, в останньому номері "Дзеркала тижня".

Роль жінки під час війни тривалий час, особливо в радянських реаліях, лишалася на узбіччі офіційних репрезентацій подій та комеморативних практик. Коли ж подібні сюжети й виринали, то звучали в унісон із загальнодержавним каноном подання історії "Великої Вітчизняної війни" і лише як доповнення до "героїчного пориву радянського народу" в боротьбі з ворогом.

Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила під нацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала своїх синів або рятувала чужих дітей, вижила або загинула під час Голокосту, та про багатьох інших, навіть не згадувалося. Дозволялося лише про героїзм і жертовність.

На початку 1980-х нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич привернула увагу до долі жінок, подивилася на війну їхніми очима: "Все, що нам відомо про війну, ми знаємо з "чоловічого голосу". Ми всі в полоні "чоловічих" уявлень і "чоловічих" відчуттів війни. "Чоловічих" слів. А жінки мовчать. [...] Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не "жіночу" війну, а "чоловічу" ("У війни не жіноче обличчя"). Письменниця зібрала спогади жінок-червоноармійок, і згодом вони стали основою її книжки.

Проте перше видання побачило світ із численними купюрами. Радянська візія війни як романтичного, героїчного, переможного пориву народу спотворювало і спотворює уявлення нащадків. Людина постійно жила у воєнізованому суспільстві, мусила бути готовою взятися за зброю у будь-який момент, померти в ім'я вождя за батьківщину. Такі уявлення про війну насаджують у Росії й донині.

Насправді ж війна — це катастрофа, трагедія, мільйони загиблих, скалічені тіла і душі... Розуміння цього допомагає уникати майбутніх конфліктів, натомість героїзація і романтизація війни призводить до ескалації нових.

Повертатися до жіночих історій Другої світової в Україні почали лише нещодавно. Важливу роль у поверненні в людську пам'ять забутих сюжетів війни відіграло видання 2015 р. збірника "Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні". Цьогоріч заходи з відзначення 8 і 9 Травня — Дня пам'яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом — відбуватимуться і на вшанування жінок, на долю яких випало пережити ту добу. УІНП започаткував проект "Жіночі історії Другої світової". Назва книжки Світлани Алексієвич "У війни не жіноче обличчя..." стала із часом крилатим висловом.

Нині українське суспільство перебуває в умовах війни. Підлої, підступної, неоголошеної. Чоловіки й жінки знову змушені обстоювати власну свободу зі зброєю в руках, виносити поранених з передової, жити в окупації. Діти залишаються сиротами, потребують житла й захисту, матері тривожно чекають повернення синів... Росія, яка нав'язала нам цю війну, успадкувала від СРСР і практику вшанування полеглих у тій війні. Наріжним каменем у цій державі є пам'ять про "Велику Вітчизняну". Там і далі шукають примарних ворогів: "фашистів", "нацистів", "бандерівців"... Україна потребує іншого, не радянського парадного, погляду на Другу світову. Погляду на війну, в якій опинилися звичайні люди, що пройшли через неї різними шляхами або залишилися в її вирі назавжди.