Марія Бабінчук (псевдо — "Ксеня", "Калина", у шлюбі — Вацеба), член ОУН, підпільниця, народилася 1924 р. у селі Старий Лисець Тисменицького району Станіславської (нині — Івано-Франківської області). Закінчила гімназію сестер-василіанок у Станіславі та медичні курси. Війна для Марії почалася 1 вересня 1939 р. Коли спалахнула німецько-радянська, Марії виповнилося сімнадцять. Тоді ж, 1941 р., вона вступила до ОУН, організувала юнацький осередок у рідному селі. Працюючи у станіславському шпиталі, діставала ліки для підпільників. У підпіллі опинилася 1944 р. 

Упівці продовжували боротися за незалежність України й після завершення Другої світової. Серед них Марія знайшла і свою долю — Григорія Вацебу ("Сулиму"), який очолював Станіславський і Галицький надрайоновий провід, а згодом — Надвірнянський. 1950-го став заступником керівника Калуського окружного проводу ОУН. 6 липня 1950 р. відбулося весілля "Калини" і "Сулими".

А  28 серпня у молодят народилася донечка, яку назвали Мотрею. Молода мати не мала можливості вповні відчути своє материнство: "На четвертому дні після Твого народження батько з хлопцями забрав Тебе від мене і поніс в село на виховання. Чи можеш собі уявити, як нелегко мені було віддати Тебе у невідоме! Але не було ради: колиба, холодно, молока нема... "Партизанка з дитиною!.. Неможливе..." Я кричала, била всіх, грозила, але тільки в душі, бо коли подумала, що кривда діється тільки для мене, то привела нерви до порядку, помолилась і віддала Тебе на опіку Всевишнього і чужим людям. Ми самі собі не належимо".

Так писала Марія в листі до своєї малої в надії, що донечка колись його прочитає. За чотири тижні батьки мусили вирушити на Захід, лишивши дитину. Молода мати загинула в сутичці з гебістами на хуторі Ловаги Рожнятівського району… Для Марії Бабінчук війна тривала найдовше — ще кілька років після 1945-го. Їй не довелося зазнати радості перемоги над ворогом, бо вона не повернулася з цієї, її, війни.

Донечку Григорія і Марії виховала Гафія Маківчук, яка 1957 р. передала дитину рідним Марії. Як пам'ять про себе, як заповіт дитині батьки залишили два листи — від мами, інтимний і проникливий, і від батька, який прагнув бачити в дочці гідну продовжувачку його життєвих принципів: "Залишаю на твоїм чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе! Хай Всевишній обереже тебе своєю опікою і дозволить дожити до волі, якої ми так прагнемо! Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро нації — найвищий наказ! Для неї маєш віддати свої сили, розум, життя — так, як ми з матір'ю кладемо свої голови на її жертівник".

Фрагмент зі статті Вікторії Яременко "Жіночі долі у вирі Другої світової", опублікованої у "Дзеркалі тижня".