Пройшла війну командиром ланки та заступником командира ескадрильї. Здійснила 72 успішних бойових вильоти, скинувши на противника понад 45 тонн бомб і взявши участь у шістьох повітряних боях.

«Тільки-от знати б, що все це було недаремно…»

Марія Доліна народилася 1922 року в Сибіру – в Омській області, у родині українських переселенців. У 1930-х сім’я повернулася в Україну й оселилася в с. Михайлівка на Запоріжжі. Велика родина була дуже бідна, тому Марія рано почала працювати. Тим паче, що батько після Громадянської війни залишився інвалідом. Своє походження й ідентичність Марія Доліна пізніше означила фразою «сибірська хохлушка».

Шлях Марії Доліної у авіацію був схожим на десятки доль її ровесниць, яких приваблювала романтика польотів і яких держава заохочувала оволодівати технікою нарівні з чоловіками. Своїми кумирами Марія називала знаменитих радянських льотчиць Марину Раскову й Поліну Осипенко. З ними вона згодом познайомилася особисто. Доля Поліни Осипенко – української селянської доньки, яка здійснила свою мрію літати, – була схожа із життєвим шляхом самої Марії.

Знайомство з авіацією розпочалося для М. Доліної у Михайлівській планерній школі. Далі навички пілота вона успішно опанувала у Мелітопольському аероклубі. Потому працювала в Дніпропетровському аероклубі льотчиком-інструктором, водночас екстерном склала іспити за повний курс середньої школи. Щоб мати змогу працювати в Дніпропетровському аероклубі, Марія, будучи неповнолітньою, приписала собі два роки – за згодою керівництва клубу, яке оцінило її талант льотчиці. Свою майстерність пілота Марія Доліна вдосконалювала вже в Херсонській авіашколі у 1939–1940 рр. Після цього сама викладала в Нікопольському аероклубі, де встигла підготувати 44-х курсантів.

Війну вона почала у складі 296-го авіаполку, де опановувала літаки-винищувачі. Спершу Марію Доліну не хотіли включати до особового складу полку, проте завдяки виконанню складного завдання з передислокації літаків через лінію фронту вона добилася цього права. Проте незабаром її відкликали з Південного фронту та включили до складу жіночого полку бомбардувальників – одного з трьох жіночих авіаполків, які готувала М. Раскова за особистим наказом Сталіна. Пройшовши під керівництвом Раскової курс підготовки у льотній військовій школі м. Енгельса під Саратовом, 19-річна Марія Доліна стала пілотом одного з найскладніших літаків Другої світової війни – важкого пікірувального бомбардувальника Пе-2. Своє бойове хрещення на цій машині вона пройшла під Сталінградом в січні 1943-го.

587-й полк пікірувальних бомбардувальників, у якому літала Марія Доліна, пройшов шлях від Волги, через Північний Кавказ, Білорусь та Прибалтику до Східної Пруссії. У ході війни за бойові заслуги він отримав найменування 125-го гвардійського авіаційного Борисівського (на честь звільнення м. Борисова) орденів Суворова і Кутузова імені Героя Радянського Союзу Марини Раскової. Загалом Марія Доліна, пройшовши війну командиром ланки та заступником командира ескадрильї, здійснила 72 успішних бойових вильоти (зафіксованих аерофотозйомкою), скинувши на противника понад 45 тонн бомб та взявши участь у шістьох повітряних боях.

Вона завершила війну гвардії капітаном зі званням Героя Радянського Союзу, двічі кавалером орденів Червоного прапора, кавалером ордена Вітчизняної війни І ступеня, нагороджена медалями. Як командир одного з десяти найуспішніших екіпажів жіночого полку бомбардувальників вона взяла участь у параді Перемоги у Москві 24 червня 1945 р.

Одним з найбільш драматичних епізодів військової біографії Марії Доліної був повітряний бій 2 червня 1943 р. в районі станиці Кримської на Кубані. Вже на підльоті до цілі пострілом ворожих зеніток було пошкоджено один з двигунів літака. Попри це, Доліна довела літак до цілі, бомби було скинуто. На зворотному шляху літак, що відстав від строю, атакували німецькі винищувачі. Двох із них екіпаж Доліної зумів збити. Сама пілот перевела свій охоплений полум’ям літак у піке, щоб збити полум’я та дотягти до своїх, де змогла його посадити. При цьому члени екіпажу – штурман і поранений стрілок-радист – відмовилися стрибати з парашутом і залишилися з командиром. Стрілок-радистдопоміг капітану і штурману відкрити заблокований люк і вибратися з літака. Відлік часу йшов на секунди: щойно екіпаж відбіг на безпечну відстань, літак вибухнув. Через жорстку посадку Марія Доліна отримала контузію хребта, проте вважала цей день своїм другим днем народження. За проявлену в цьому бою мужність її було нагороджено орденом Червоного прапора.

1950 року Доліна вийшла в запас, жила й працювала у Латвії, а з 1983-го й до кінця життя – у Києві. 2003-го отримала звання почесного громадянина міста. Була заміжня двічі – обидва рази за колишніми бойовими побратимами. Мала двох синів. Після війни працювала у партійній та громадській сфері, займалася пошуковою роботою – брала участь у розшуку місць загибелі своїх однополчанок, підтримувала активні зв'язки із бойовими подругами, допомагала їм у важких життєвих обставинах, декому з них буквально врятувавши здоров’я та життя.

Наприкінці життя Марія Доліна залишила спогади про свій шлях у авіацію, про участь у війні – свою та її бойових подруг – « Дочери неба. «Дневные ведьмы» на пикировщиках». Ці спогади - не лише про мужність та звитягу радянських жінок-льотчиць, але й про їхнє фронтове повсякдення, труднощі, біль і радості, з якими стикалися жінки на війні. Про ціну героїзму, яку не було прийнято згадувати в радянські часи. «Что мне дала моя «звездочка»? – пише, зокрема. - Счастье находиться в одном строю с Мариной Расковой, Полиной Осипенко, Иваном Кожедубом… Счастье защищать свою Родину и память о войне. Вот только бы знать, что все это было не зря…».

Померла Марія Доліна в Києві 3 березня 2010 року. Похована на Байковому кладовищі.

Катерина Кобченко, к.і.н., старший науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка